116. «Не буду я чинити перешкоди...»

117. «Суди мене, що був скупий у всьому...»

118. «Ми вдаємось до гострої приправи...»

119. «Яким питвом з отруйних сліз сирени...»

120. «Твоїм знущанням тішу нині душу...»

121. «Ліпш бути злим, ніж виглядать на злого...»

122. «Чи б міг дарунок твій на незабудь...»

123. «Не тішся, часе, що мене схилив...»

124. «Була б моя любов дитям нагоди...»

125. «Тримать над головою балдахін...»

"126. «Крилатий хлопче, що в руках затис...»

127. «Колись чорнявих гарними не звали...»

128. «Дивлюся, як, о музико моя...»

129. «О хтивосте, що гониш плоть у сказ...»

130. «Її очей до сонця не рівняли...»

131. «Ти деспотична, з серцем кам’яним...»

132. «О любі очі, жалісливі свідки...»

133 «Будь серце прокляте, що розіп’яло...»

134. «Тепер довідне знаю: так, він — твій...»

135. «Авжеж, волити волі всі ми вільні...»

136. «Як видавсь я душі твоїй немилим...»

137. «Сліпа любов затьмарила мій зір...»

138. «Коли в правдивості клянешся ти...»

139. «Не спонукай мене, щоб я твою...»

140. «Розумна будь, наскільки ти жорстока...»

141. «Мій зір тебе не любить, далебі...»

142. «Любов — мій гріх, твоя ж чеснота — гнів...»

143. «Буває іноді, щоб упіймати...»

144. «Прийшли мені на горе і на страх...»

145. «Ненавиджу» — убивче слово...»

146. «Душе, що мешкаєш в гріховній глині...»

147. «Моя любов — пропасниця. Вона...»

148. «О, як любов затьмарила мій зір...»

149. «Я не люблю тебе? Жорстока ти!»

150. «Хто, кволій, сил тобі вділив таких...»

151. «Кохання юне — то й не зна сумління...»

152. «Я кривоприсягаю вже давно...»

153. «Заснув Амур, тримавши смолоскипа...»

154. «Божок кохання задрімав колись...»

Примітки

Шекспір, майже як і Гомер, — один з найлегендарніших поетів світу. Таємничістю, загадковістю вимережана також слава його сонетів. Ця таємничість завдячує передусім крайній убогості документальних свідчень про життя і творчість великого поета! а також педантизмові його дослідників та коментаторів або їхнім нахилам до сенсації.

Шекспірові сонети викликали і викликають загальний захват. Ще за якихось десять років до їх першого повного видання, здійсненого Торпом у 1609 році, друкуються схвальні відгуки про них. Мабуть (так твердять біографи), Шекспір декламував їх у палаці схильного до меценатства вельможі Саутгемптона, де зосереджувались найобдарованіші митці. І, таким чином, окремі цінителі поезії познайомилися а ними перед тим, як вони були опубліковані.

Із 154 сонетів Шекспіра вимальовувалась в уяві читачів (і особливо коментаторів) пікантна ситуація. Зачарований своїм юним другом, автор присвячує йому цілий цикл сонетів, сповнених почуття неземної ніжності й злагоди. В другому циклі їх постає образ коханої поета — «смуглявої леді», яка не може похизуватись ані красою, ані вірністю в коханні. Вона зраджує поета з його юним другом...

Кому адресує Шекспір свої сонети? Що відомо про об'єкти його сонетних звертань? Відсутність документальних даних, загадкова посвята, що передувала «Сонетам», виданим у 1609 р., і загальна атмосфера таємничості навколо ймення Шекспіра — все це збуджувало і підстьобувало ласих на здогади та гіпотези коментаторів. Вони й розкраяли сонети Шекспіра на згадані цикли: один — присвячений другові поета, другий — де оспівано «смугляву леді». Сумнівність такого різкого поділу незаперечна. Серед Шекспірових сонетів є такі, де рід об'єкта звертання неможливо визначити точно, бо в англійській мові прикметники не мають родових закінчень.

Серед імен претендентів на почесне звання юного друга поета найчастіше згадувано лордів Пембрука та Саутгемптона.

Прихильники і пембруківської і саутгемптонівської версій намагалися вхопитись за найдрібніші натяки, щоб використати їх як аргументи для доказів своїх здогадок. У обох претендентів були деякі спільні риси, на які немовбито вказують сонети. І Пембрук, і Сауттемптон — аристократи, придворні королеви Єлизавети. Обидва молодші за Шекспіра (перший на 16, другий на 9 років). Обоє відзначалися привабливою зовнішністю, були героями любовних інтриг скандального характеру, і вдача як одного, так і другого немовби відповідає вдачі опоетизованого Шекспіром друга.

Пембруківці здебільшого підкреслюють, ніби загадкова присвята, що починається словами «єдиному, кому завдячують своєю появою наступні сонети, мр. W. H...», містить у собі натяк саме па Пембрука, який до вшанування графським титулом (це сталося у 1601 році по смерті його батька) іменувався Вільям Герберт. Пембруківці звертають також увагу на другий рядок першого сонета, де слово «Rose» у виданні 1609 року набране курсивом, і намагаються переконати (себе й інших), що й тут затаївся натяк саме на графа Пембрука, придворний титул якого обважнявся додатком: «Lord Ros of Kendal».

Послідовники саутгемптонівської версії нагадують, що пристрасний аматор театру Саутгемптон був покровителем Шекспіра. Саме йому присвятив поет свої поеми «Венера та Адоніс» (1593) та «Лукреція» (1594). На цій підставі й доходять висновку, що лиш йому адресовані «Сонети». А щодо ініціалів W. H., які наводяться в присвяті, то вони, мовляв, або можуть не стосуватися об'єкта сонетних звертань, або, якщо й стосуються, то являють собою умисне переставлені ініціали Саутгомптона, наймення якого Henry Wriothesley.

Пембруківці стояли на тому, що «смуглява леді сонетів» це придворна дама королеви Єлизавети — Мері Фіттон, з якою у Пембрука був таємний роман. А їх супротивники намагалися переконати, що таке припущення заперечується змістом 152 сонета. В ньому фігурує заміжня «смуглява леді», тоді як Мері Фіттон у той час, коли створювалися «Сопети», була неодружена. Чи не найгостріше обговорювався прихильниками обох версій 144 сонет. Вперше його було надруковано (як і сонет 138) у виданому Вільямом Джаґґардом збірнику «Пристрасний прочанин». Цей збірник, що являв собою «піратське видання», з'явився в 1599 році. Прихильники пембруківської версії вичитують у 144 сонеті відтворенння таємної змови Вільяма Герберта з Мері Фіттон, тоді як «антипембруківці» на основі документальних даних переконують, що Мері Фіттон і Вільям Герберт познайомилися тільки 1600 року. Існувала, нарешті, ще одна гіпотеза, згідно з якою Шекспір присвятив сонети не комусь, а собі. Таке твердження ґрунтується на тому, що літери W. H. можуть означати «Вільям собі». Згадані факти можуть лише служити одним із доказів того, що спроби знайти прямі біографічні аналогії до сюжетних колізій Шекспірових сонетів марні, а вимучені на цей кшталт здогади облудні. Справедливу думку з цього приводу висловлює Анікст: «...розшук осіб, про яких згадується в сонетах, мав в своїй основі натуралістичний погляд на природу мистецтва»[1].

Звичайні зіставлення сонетів Шекспіра з сонетами інших авторів дають підставу для висновку, що Шекспір перебував у полоні літературних традицій, образів і тем, а найголовніші ситуації «Сонетів» стилізовані в дусі мотивів, що бриніли в поезіях його попередників та сучасників. Чуйного на дух епохи Шекспіра полонили теми та ідеї Ренесансу. Розробляючи тему кохання та дружби, Шекспір переймав від італійських гуманістів ту концепцію любові, яка склалася на основі вчення давньогрецького філософа Платона і суть якої зводиться до того, що любов — не стільки форма взаємин між особами різних статей, скільки форма найідеальніших взаємин між людьми взагалі. Виходячи з такої засади, гуманісти-неоплатоніки ставили чоловічу дружбу понад кохання до жінки: дружба чистіша і світліша, ніж кохання, бо вона не засліплюється хтивістю, інстинктом почуттєвих насолод і втіх.