Саме такий платонічний характер дружби вимальовується в Шекспірових сонетах про розлуку (24; 44-47; 50; 51). До речі, прославляючи свого юного друга, Шекспір продовжував традицію, яка має глибоке коріння. Як відомо, ще давньогрецький поет Феогнід уславив поетичним словом образ свого молодого друга Кірна — сина аристократа Поліпая.

У перших 19 сонетах Шекспір оспівує дивовижно вродливого юнака і наполегливо радить йому (особливо в сонетах 7, 13, 14) одружитися й мати сина, щоб продовжити в ньому себе, свою красу;

Квіт правди і краси цвістиме спільно,

Як по тобі нащадок твій зросте (14).

Фізична і духовна краса Шекспірового друга оспівана з неабиякою вишуканістю (в дусі сонетних звертань, які стали традиційними): зовнішність Адоніса і Гелени меркне перед його вродою (сон. 53). Він є натхненником поета, його музою (сон. 78).

Та ось серед пишномовної риторики піднесеного захоплення звучить мотив гіркотного розчарування й докору. З 41 сонета довідуємось про подвійну зраду друга: він зійшовся з коханою поета. Та йому поет прощає це зухвальство, бо дружба, врешті, дорожча за кохання. Дружба просвітлює ум і очищав душу, кохання ж затуманює розум, п'янить, одурманює.

Сліпа любов затьмарила мій зір,

І те, що бачу, — вже мені незриме...

Такими словами починається 137 сонет і закінчується ще тяжчим акордом:

Я правди вже не бачу довгі дні,

І душу облягла чума брехні.

Любов «смуглявої леді», вторгаючись в ідеальні взаємини між ним та його другом, викликає у поета важкі настрої.

Третьою дійовою особою сонетів є образ поета. Сучасні дослідники відмовляються від «прямого ототожнення ліричного героя «Сонетів» з самим Шекспіром» (Анікст). Справді, ліричний герой сонетів, до образу якого «ввійшло немало особистого», — це «не автопортрет, а художній образ людини, такої ж життєво правдивої і реальної, як образи героїв Шекспірових драм». Ліричний герой сонетів, спочатку наївний і м'якосердий, поступово мужніє і загартовується, чинячи опір суспільній гидоті й моральному здичавінню, які доводять його інколи до відчаю (що знайшло відбиток у сонетах 66, 121 та інших).

Розшуки об'єктів звертань у «Сонетах» — марна річ.

Ніщо не зобов'язувало Шекспіра до точності у відтворенні реальних особливостей конкретно взятих осіб. Навпаки, він, як митець, не міг не скористатися правом на художній домисел чи вимисел.

Немає ніякої змоги чітко відмежувати сонети, присвячені другові поета, від сонетів, де фігурує «смуглява леді». Серед перших 127 сонетів є такі, що радше адресовані дамі, аніж джентльменові. В обох згаданих групах є сонети, де рід об'єкта звертань визначити неможливо, і в таких випадках перекладачі покладаються лише на своє чуття. А є й такі, де об'єкт звертання відсутній зовсім.

Сонетні традиції, в полоні яких був Шекспір, поклали значний відбиток на характер створення образів усіх трьох героїв, що фігурують у його сонетах.

Переважну більшість своїх сонетів Шекспір (як твердять дослідники) створює в період від 1592 по 1598 рік. Саме в ці роки одна за одною виходять в Англії сонетні збірки відомих тоді англійських поетів, таких як Самюел Деньєл, Томас Уотсон, Барнебі Барнс, Томас Лодж, Джайлз Флетчер, Генрі Констебл, Вільям Персі, Майкл Драйтон, Едмунд Спенсер, Річард Барнфілд, Бартоломью Ґріффін, Вільям Сміт, Генрі Лок, Роберт Тофт, Ніколас Бретон. Деякі з них опублікували навіть по дві збірки. У той же період вийшли ще два сонетні збірники анонімних авторів. В жодній країні не скупчувалось одночасно такої кількості сонетистів. Складається враження, що Альбіон став тоді сонетним цехом. Шекспір у галузі творення сонетів з успіхом змагається з найобдарованішими своїми сучасниками.

Як поетична форма сонет з'являється, очевидно, в XIII ст. у провансальських трубадурів. Але світовою славою своєю він зобов'язаний італійському поетові-гуманістові Франческо Петрарці (1304-1374), який після Ґвідо Кавальканті і Данте Аліґ'єрі був третім відомим сонетистом в Італії.

Класичний італійський сонет складається з двох катренів та двох терцетів. Катрени мають дві рими — перехресні (АБАБ) або охоплюючі (АББА). Терцети — здебільшого три (рідше дві) рими, розташовані таким чином: ВВГ ДГД або ВВГ ДДГ. Повторення слів (крім службових) у сонеті не допускається. Класичний розмір сонета — одинадцятискладовий вірш (у нас — п'ятистопний ямб). Відбиваючи переважно «конфлікт чуття» (І. Франко), сонет не позбавлений драматичного напруження. В першому катрені тема намічається, в другому розгортається і загострюється, а в терцетах подається її вирішення або узагальнення, яке робить поет на основі зображеного.

Англійські поети починають захоплюватися сонетом з 16 ст. Спочатку вони переймають класичну італійську схему його, а потім виковують свою. Англійська схема сонета, яка прийняла назву шекспірівської (лише тому, що до неї вдався Шекспір), з'явилася до Шекспіра. Вона являє собою поєднання трьох катренів і фінального дуета (двовірша) з таким порядком римування: АБАБ ВГВГ ДЕДЕ ЄЄ. Обрана Шекспіром схема була не такою тісною, як італійська, що нав'язувала однакові рими для обох катренів і передбачала загальну кількість рим не більше п'яти (проти семи в англійській схемі). Перші сонети в Англії з'являються під пером Томаса Уайета (1503-1542), у творчості якого оригінально поєднуються досягнення італійської лірики та народної своєю суттю поезії Джефрі Чосера. Уайєт створює сонет, який на відміну від італійського складається з трьох катренів і двовірша.

Прийнята в Англії схема римування завдячує своєю появою іншому сонетистові — Генрі Говарду графу Серрі (1517-1547), у якого, правда, поряд з цим «шекспірівським» розташуванням рим знаходимо й інший їх порядок, як і в декого з його наступників. У Шекспіра зустрічаються лише поодинокі відступи від прийнятої норми (скажімо, у 99 сонеті 15 рядків, а 126 не має фінального двовірша).

До найобдарованіших сонетистів серед сучасників Шекспіра належать: Едмунд Спенсер (1553-1599), якого вважають другим після Чосера класиком англійської літератури; Роберт Ґрін (1560-1592), який разом а Христофером Марло (1564-1593) і деякими іншими панував на англійській сцені до того, як над виром лондонської поезії несподівано піднісся Шекспір; Міійкл Дрейтон (1563-1631) — теж видатний поет і драматург.

Найзначнішими суперниками Шекспіра і в драматургії, і в ліриці були Ґрін та Марло. Змаганнія ними знайшло, як вважають дослідники, відгомін в окремих його сонетах. Висловлюється припущення, що сонет 130, у якому варіюється темп сонета 21, є своєрідним випадом Шекспіра проти надуживання сонетними красивостями, на які багата поезія Ґріна.

Тут беруться на карб і поетична нещирість Ґріна, який оспівував у сонетах не реальну особу коханої, а якийсь абстрактний образ неіснуючої істоти; і неприязнь Ґріна до Шекспіра, що знайшла відбиток у його передсмертному памфлеті, де він Шекспіра називає вискочнем; і те, що Шекспірова натура нерідко бунтувала проти всякого фальшу.

Безсумнівно, найсильнішим суперником Шекспіра і в ліриці, і в драматургії був його ровесник Христофсер Марло. Коли Шекспір з'явився на обрії лондонської поезії, Марло вже досяг зеніту поетичної слави. Коли Шекспір починав роботу над першими своїми хроніками, Христофера Марло вже знали як автора високохудожніх п'єс («Доктор Фауст», «Тамерлан Великий», «Мальтійський єврей», «Едуард II»), що увінчували славу цього «улюбленця муз». Марло і Шекспір одночасно домагалися прихильності графа Саутгемптона: перший присвятив йому свою поему «Геро та Леандр», другий — «Венеру та Адоніса». Лише після трагічної загибелі Марло Саутгемптон почав прихильніше ставитись до Шекспіра.

Не виключена можливість, хоча й немає прямих доказів того, що 79 та 86 сонети містять у собі відгомін змагання з Марло.

Загадки, таємниці й породжувані ними припущення, здогади... Чи не дратують, чи не розчаровують вони? Не виключається, очевидно, й таке. Та разом з тим усе це й вабить, розпалюючи уяву не лише дослідника, але й читача. Мають чи не мають підставу всі згадані гіпотези, на яких, до речі, балансує шекспірознавство, та вони, певною мірою компенсуючи відсутність документально засвідчених фактів, дають змогу відчути напружену атмосферу поетичних змагань, у якій Вільям Шекспір кував свої незабутні сонети.