З радянських російських поетів «Сонети» приваблюють О. Румера, Б. Пастернака, С. Маршака, В. Рогова. Румор переклав біля 20 сонетів, Б. Пастернак — два (66 і 73), В. Рогов — три (44, 55, 106).

У 1948 р. виходять «Сонеты Шекспира в переводе С. Маршака». Слава цієї книги С. Маршака вийшла далеко за межі нашої Вітчизни. Його робота гідно увінчала історію перекладання «Сонетів» на російську мову. (Див. ст. В. Разової «Сонеты Шекспира в русских переводах» в зб. «Шекспир в мировой литературе». «Художественная литература», М. — Л., 1964, стор. 361—381). Звучать «Сонети» й мовами інших братніх народів нашої країни. Скажімо, вони вийшли білоруською мовою в перекладі Володимира Дубовки (1964), грузинською в перекладі Ґіві Ґачечиладзе (видавалися кілька разів, починаючи з 1952 р.). Україна не багата майстрами, що бралися за переклади «Сонетів».

Першим звернувся до них Іван Франко. Він переклав сонети 14, 28, 29, 30, 31, 66, 76, 96, 130, 131, 143. У двох сонетах, які переклав Франко (96 та 130-му), не збережена форма сонета. Вони перекладені чотиристопним хореєм і складаються відповідно 8 4-х та 6-ти чотирирядкових строф. А там, де ритміка і строфіка не порушені, Франко не завжди дотримується точно визначеної кількості стоп у рядку і не почуває себе вв'язаним самим порядком у розташуванні рим, прийнятим Шекспіром. 29-й сонет переклав П. Грабовський, зримувавши свій переклад на італійський кшталт. Перекладав сонети також друг Лесі Українки Максим Славинський.

Перекладач у прозі — раб, перекладач у поезії — суперник. Можливо, усвідомлення цього афоризму, сформульованого Жуковським, стримувало не одного перекладача, що волів би взятися за сонети Шекспіра. Однак це твердження по-різному можна тлумачити: не лише як пересторогу, але і як девіз, що розв'язує руки перекладачеві. Очевидно, саме так сприймають його майстри, що досягли високого рівня у техніці перекладу.

Такий, скажімо, був С. Маршак. Його переклад «Сонетів» базується на принципі довільного переказу, зробленого витончено, на високому рівні майстерності. Варто тільки зіставити його з переважною більшістю дореволюційних російських перекладів, щоб переконатися, наскільки він переважав своїх попередників поетичністю, добрим смаком, досконалим опануванням віршової техніки. Але, мабуть, не буває перекладів єдино можливих, остаточних, особливо якщо йдеться про такого поета, як Шекспір. Блискучий переклад Маршака дає читачеві Шекспіра надто «проясненого», логізованого [4] .

Д. Паламарчук бездоганно володіє віршем і мовою. Та, на відміну від Маршака, український перекладач не прагне будь-що впорядковувати Шекспірову «дикість», приборкувати стихійну силу його вислову, робити його елегантним. Вистачить порівняти хоча б 20-й сонет в обох перекладах, щоб пересвідчитися в цьому. Великі, часом нездоланні труднощі підстерігали перекладача в роботі над багатьма сонетами. Взяти, скажімо, сонет 135-й. Він, як і наступний, «балансує» на грі слів, власне, одного слова will, що вживається тут у кількох значеннях. Це одночасно й ім'я (скорочене від William), і «воля», «бажання», «хіть», «примха». І, як стверджують дослідники Шекспіра, в сучасній йому мові це слово мало ще одне — виразно сексуальне значення. В сонеті автор пропонує своїй подрузі (чи другові — з оригіналу не можна точно встановити адресата) до багатьох бажань (will) додати ще одного Will'я, тобто його самого, поета, і нехай, нарешті, в цьому Віллі зіллються всі її (чи його) воління. Ця гра слів, що не позбавлена у Шекспіра евфуїстичної надуманої віртуозності, вимагає надприродної вправності і від перекладача. Недарма багато перекладачів відмовились відтворити цю гру слів, обмежуючись приміткою. Так зробив Маршак, а польський перекладач Каспрович іще додав, що «цієї гри польською мовою віддати неможливо». Переклад цього сонета у Д. Паламарчука дає уявлення і про складність його завдання, і про рівень виконаної праці.

Досить прочитати 66-й сонет у перекладі Д. Паламарчука, щоб побачити, як максимально використав він усі стилістичні і версифікаційні можливості для відтворення болю, неспокою, благородного гніву, якими перейнято цей шедевр Шекспіра.

Робота такого великого масштабу не могла бути виконана на одному рівні, — є, ясна річ, переклади кращі й гірші, як і в кожного, хто брався за ці твори надзвичайної складності. Проте можна вже тепер сказати, що переклад Д. Паламарчука стане тривким надбанням нашої літератури. Нечисленні журнальні публікації сонетів уже привернули увагу до них: зацікавили вони, скажімо, композитора Б. Буєвського, який кілька з них поклав на музику.

В духовній скарбниці людства сонетам Шекспіра належить одне з почесних місць.

Вони оспівують щиру приязнь, ніжне кохання, стійкість вдачі, світлий розум, чистоту взаємин між людьми. Цим вони вславили й самого поета, який і про себе міг би сказати:

Ти смерті й забуття минеш дорогу

І, відшукавши путь в людські серця,

Вперед ітимеш із віками в ногу,

Аж доки дійде світ свого кінця.

Болеслав БУЯЛЬСЬКИЙ

Ми пагінці плекаємо кущів,

Щоб відновить красу троянди ними.

Хай кущ старий і всохне без дощів, —

Весною пагін молодий цвістиме.

А ти, в свій блиск закоханий без меж,

Марнуєш скарб, позичений в природи,

І з голоду серед достатку мреш,

Жорстокий вороже своєї вроди.

Провіснику весняної снаги,

Коротких днів окрасо нетривала,

Твоя самітність нині в ланцюги

Потік життя безжально закувала.

Над світом змилуйся і дар краси

Новим вікам назустріч понеси.

Як сорок зим, суворі й невмолимі,

Чоло твоє поріжуть молоде,

А врода юності більш не цвістиме

І вже зів’ялим листом опаде, —

Що скажеш ти, де молодості шати?

Слова: «Я зберігав недбало їх»

Ганебним будуть вироком звучати

Тоді в устах, розтратнику, твоїх.

Чи відповідь не краща від тієї:

«Оце мій син, на нього подивись,

В нім виправдання старості моєї

І свідчення, яким я був колись».

Раз по раз дивлячись на сина свого,

Подібним станеш сам до молодого.

В свічадо глянь на свій дозрілий квіт, —

Чи то ж не час тобі нащадка мати?

Сівби уникнувши, обдуриш світ,

Якусь жону позбавиш благодаті.

Котра з дівчат не дасть під твій посів

Свойого лона безколосу ниву?

Та й хто б самозакоханий хотів

Зійти в могилу, занедбавши жниво?

Ти — матері свічадо, і вона

Стрічає там свої далекі квітні.

Так і до тебе юність чарівна

Загляне в зморщок вікна непривітні.

Не кинеш сліду в пам’яті людській, —

То сам умри, і згине образ твій.

Ти, любий марнотрате, не владар

Отого спадку, що марнуєш нині, —

Природа щедра, та красу не в дар,

А в позику лише дає людині.

Чому ж, скупарю, зловживаєш ти