Зваблені загадками романтичної інтриги сонетних героїв, читачі (а подекуди й коментатори та дослідники) іноді менше уваги приділяють як мотивам, що виходять за межі суто інтимних взаємин, так і поетичній формі, в яку вони вилиті. В «Сонетах» вимальовується передусім ніжна душа ліричного героя (поета), яку боляче вражають незначні, здавалося б, відступи від норм людяності, культивованої гуманістичною добою. Неуважність друга насторожує поета. Розлука мучить (сон. 47). Зрада викликав безутішне відчуття самотності (сон. 134). Вона доводить до відчаю (сон. 139). Стиснутий лещатами гіркого смутку, поет намагається затамувати душевний біль непереконливим логізуванням (сон. 42, згадуваний вище) або втішитись явним, неприхованим обманом (сон. 138). Але від цього йому стає що тяжче, і він картає себе (сон. 137). Перед читачем вимальовується не лише ніжність поета, але й добросердечність його (сон. 94), що протистоїть хижим, егоїстичним нахилам та інстинктам.
Через своїх героїв Шекспір звертається до людства, піднімаючи завісу над таємницями своєї душі. З щирим уболіванням пише він про скороминучість краси та молодості (сон. 12) і радить продовжити себе в потомстві (сонети 1-17). Його засмучує всякий, хто намагається накинути покривало краси на свою порочність (сон. 95). Поета обурюють люди, які міряють інших на свій аршин (сон. 121), гнітить суспільна несправедливість (сон. 66), обсідають чорні думи про смерть (сон. 74).
Але бувають і світлі хвилини. Тоді поет заявляє про перевагу людського духу над смертю (сон. 146). Це зерно мотиву Ґетевого «Фауста» зустрічається пізніше в сонеті Джона Донна (1573-1631), опублікованому через два роки після його смерті [2] (1633).
На вірі в непереможну силу людського духу базується тема безсмертя поета і поезії, тема, якої Шекспір торкається в сонетах 54, 60, 63, 65 і особливо в 55 та 81-му.
І за життя й по смерті Шекспірові ставили на карб неоригінальність, надмірну, гіпертрофовану залежність від попередників та сучасників у виборі тем, сюжетів, поетичних форм. Немало писали й про його захоплення модним тоді евфуїзмом — пишномовним способом вислову, властивий багатьом англійським поетам кінця 16 віку. (Термін походить від назви роману Джона Лілі (1554-1606).
Інколи такі закиди висловлювано в різкій формі. Говорилося, наприклад, що, віддаючи данину моді та бажаючи мати читачів серед людей великосвітських, Шекспір відкрив виробництво «ходового товару» (тобто сонетів) і почав старанно карбувати фальшиве золото поезії, не обманюючись щодо справжньої вартості своєї роботи [3] .
Отже, висловлювано думку про безтурботно-ремісниче ставлення поета до своєї праці.
Висловлювано, проте, й інші міркування. Вони знайшли відгомін у «Смуглявій леді сонетів» Бернарда Шоу, який вкладав в уста Шекспіра зворушливі слова про силу поетичного вислову, про те, що хоча світ і бридкий, а люди — тільки черва, та варто лиш усю цю гидоту причепурити чарівним убранням слів, як ми самі перетворюємось і дух наш починає буяти у вишині, а земля цвісти, як райський сад.
Шекспір щедро запозичав. Він брав готові схеми, сюжетні колізії, переймав форми, швидко освоївся з евфуїстичною манерою вислову. Але, опановуючи стихію художнього слова, він не переймав сліпо, не брав бездумно. Якщо початок поетичної діяльності Шекспіра позначився відчутним впливом евфуїзму, то невдовзі у нього починає з'являтися скептичне ставлення до евфуїстичних надуживань та викрутасів. Уже в ранніх своїх творах Шекспір починає глузувати з тих, що упиваються пустодзвонною фразою. Його Генріх V рішуче відкидав пишномовність у висловленні почуття любові. Джульєтта у вишуканих фразах про кохання схильна вбачати нещирість.
Шекспіра часто дратує будь-яка штучність, неприродність чи то в зовнішньому вигляді, чи в манерах, чи в способі вислову. Правда, під впливом окремих сонетів може скластися враження, що іноді Шекспір і сам хизується своєю віртуозністю, своїм умінням нарочито обігравати слова. Так, у 127 сонеті він легко і вправно грає на двозначності слова fair, що означає і прекрасна, і білява. Сонети 135 і 136 побудовано на грі словом will (див. про це нижче). Але у більшості інших відчувається невдоволення штучністю; поет — проти умисних прикрас: облудні прикраси принижують справжню красу (сон. 127). Така ж думка висловлюється в сонеті 68, де згадано про моду на фальшиві зачіски з чужого волосся. Цей сонет, до речі, міг сприйматися як зухвалий випад проти королеви Єлизавети, яка не тільки прикрашалась перуками, але й дозволяла розривати могили для добування волосся, з якого виготовлялися перуки.
Вимогу невимушеності, природності поширює Шекспір і на мистецтво слова (у всіх його видах). Іноді поет вважає за краще бути грубим, аніж улесливим, пересолодженим. Вимоги простоти вислову знайшли відгомін у сонетах 82-85. І коли Шекспір надуживає евфуїстичними надмірностями, описуючи, наприклад, красу свого друга, складається враження, що іноді він просто лукавить, що це у нього лише прийом, завдяки якому він підкопується під евфуїзм, і це викликає асоціацію з гейневською іронією. Черпаючи у своїх попередників та сучасників, Шекспір перевершив їх щирістю тону, глибиною думки, силою почуття, несамовитістю, стихійністю й влучністю вислову, багатством та свіжістю барв. Усе це дуже важко відтворити в перекладі на іншу мову.
А сонети Шекспіра варті того, щоб оживати та постійно обновлятись у мовах культурних народів. Піонерами в справі їх перекладу були німці. Карл Лахман у 1820 році відкривав історію їх перекладу на німецьку мову. За ним — Людвіґ Тік. Після них на протязі майже сторіччя в цій галузі працюють іще які два десятки поетів-перекладачів. Найвизначнішими з них були Ґ. Реґіс, переклад якого, здійснений 1836 року, було перевидано навіть у 1964 році, як роботу варту уваги; Фрідріх Боденштедт — поет, прозаїк і перекладач (відомий також своїми перекладами з Пушкіна, Лєрмонтова, Марло, українських народних пісень тощо), у перекладі якого «Сонети» з'явилися 1862 р.; Стефан Ґеорґе — видатний поет і майстерний перекладач, що завершив свою працю над перекладом «Сонетів» у 1909 р.; Людвіґ Фульда — автор дотепних п'єс, який опублікував свій переклад у 1913 році. З'являються нові переклади й тепер. В тридцяті роки минулого віку заходяться біля «Сонетів» французькі перекладачі. Повний прозовий переклад їх на французьку мову здійснив Франсуа-Віктор Гюґо (син великого поета). Італія ознайомилася з сонетами Шекспіра завдяки перекладові Етторе Санфеліче (1898). Перекладають сонети й на слов'янські мови — поляки, чехи, болгари та ін.
Наприклад, польською мовою вони починають з'являтися з середини 19 ст. (Перша ластівка — 10 сонетів у перекладі Константина Піотровського, вміщених в книзі «Шекспір, Мільтон, Байрон. Вибрані сонети...», виданій у Вільні року 1850). Після цього вряди-годи поодинокі сонети з'являються в польських періодичних виданнях. У 1912 році вони виходять окремою збіркою в перекладі Яна Каспровича.
Більш ніж двадцять польських перекладачів відзначилося в галузі перекладу «Сонетів». Серед них — деякі відомі польські поети. До 400-річчя з дня народження Шекспіра вийшов повний переклад сонетної спадщини Шекспіра. В збірці вміщено переклади Адама Плуга, Владислава Тарнавського, Яна Каспровича, Єжи Сіто, Віктора Ворошильського та багатьох інших.
Російські перекладачі вдаються до сонетів Шекспіра з другої половини 19 віку. Першим, хто переклав (у період від 1859 по 1876 рік) п'ять сонетів, був І. Мамуна. У 1880 р. видав свої переклади Микола Ґербель. Після нього 16 сонетів перекладає П. Кусков. Каншин здійснює прозовий переклад сонетів 1894 р. Року 1912 з'являється книга «Сонеты Шекспира» (безплатний додаток до журналу «Пробуждение»). Тут було вміщено 28 сонетів у перекладі різних авторів: І. Мамуни, М. Ґербеля, А. Кремльова, В. Лихачова, Ф. Червінського, К. Фофанова, М. Холодковського та інших. Через два роки виходить переклад «Сонетів» (у супроводі оригіналу), здійснений Модестом Чайковським (братом композитора).