Вони тобі до крихти віддають.

Тепер в тобі стрічаюсь я із ними,

І я, й вони — віднині всі твої ми.

Якщо ти дня діждеш, коли мені

Відчинить смерть свої холодні двері,

І вбогі знов проглянеш ці пісні,

Що збереглись на зжовклому папері, —

Зістав їх з піснею співців нових,

І хай мої здадуться вже старими,

Та їх ти збережи не задля рими, —

Моя ж любов залишилась у них.

Тоді мене вшануй хоча б словами:

— Якби мій друг зростати й досі міг,

То він, змагаючись, поети, з вами,

Ще б кращий дар поклав мені до ніг.

Та він помер, і шанувать я мушу

За форму вас, його ж — за ніжну душу.

Я часто споглядав, як сонця схід

Голубить поглядом гірські вершини,

А там проміння п’є росу долини

І залиша на водах світлий слід.

Та тільки хмар обридливий навала

Обляже сонця чарівного вид,

Сплямоване, весь кидаючи світ,

Воно на захід відплива помалу.

Так сонце і моє у час ясний

Мене зігріло ласкою своєю,

Та раптом — хмара, і погас під нею

Твого чуття промінчик золотий.

Небесне сонце хмариться в зеніті,

Чому ж земні не можуть захмарніти?

Ти провіщала день мені погожий,*

І я пустився без плаща у путь.

Зненацька хмари з обрію пливуть,

І лається дощ, на водоспад похожий.

Хоч промінь твій, пробившись із-за хмар,

І осушив мене, й зігрів по бурі,

Та залишився на душі тягар

На довгі дні, безрадісно-похмурі.

Нехай ти каєшся й тремтять уста,

Та спочуттям не виправити лиха,

Бо горе кривдника — мала потіха

Тому, хто скривдження несе хреста.

О сльози ці — твого чуття перлини! —

Вони змивають всі твої провини.

Вчинивши гріх, не побивайся так:

На сонці й місяці також є плями,

Є на троянді шип, а то й хробак,

Піщинка — в джерелі. Та й хто між нами

Не зна гріха? Ось зараз повен міх

Я всяких плям зібрав з землі і неба,

Ганебний твій виправдуючи гріх,

Гріха чи ж я прийняв не через тебе?

Винувачем явившися на суд,

Заступником я раптом виступаю.

Ненависть і любов моя — твій блуд

Виправдують із мужністю одчаю, —

Щоб не прийшлось, грабіжнику, тобі *

В кайдани впасти, улягти ганьбі.

Існує двоє нас — я визнаю, —

Хай ми одними зв’язані чуттями.

На честь непоганьбовану твою

Не упадуть моїх пороків плями.

В коханні нашім — щастя навзаєм,

Та різні прикрощі, які так часто,

Чуттів не шкодячи, ми визнаєм, —

Змагають нашу зустріч обікрасти.

На бачності я маюсь, щоб тобі

На людях не послать, бува, привіту,

Бо міг би тим віддать тебе ганьбі

В очах зломовного пустого світу.

Так, я люблю тебе, й любов моя

Несе в собі ясне твоє ім’я.

Як батькові, що старості дійшов,

Дає снагу дітей потужний ріст,

Так і мене збагачує любов,

Краса твоя, становище і хист.

Твій розум, слава, честь, шляхетний рід, —

Все враз чи щось одне з ціннот отих

І на мені лишає добрий слід:

Прищеплено ж мою любов до них.

Не знать мені зневаги і нужди,

Коли такі скарби у тебе є, —

Твоєї слави часточка завжди

Звеличує дрібне життя моє.

В тобі — межа моїх стремлінь і мрій,

І суть твоя — увесь достаток мій.

Яких ще тем примхливій музі треба,

Коли ти в вірш таку вдихаєш суть,

Що кращої явить не зможе небо

І папірцям слова не віддадуть.

І в тім твоя, а не моя заслуга,

Якби слова у віршах зацвіли,

Бо лиш душа німа і недолуга

Красі твоїй не висловить хвали.

Будь музою десятою поету,*

Від решти муз гарнішою стократ, —

І образ твій повік не кане в Лету,

Ти в цих словах не знатимеш утрат.

І славу нам ділити по заслузі:

Мені — за труд, а за натхнення — музі.

Як можу я хвалить твої чесноти,

Коли удвох — одна істота ми?

Я тим хвалив би сам себе супроти

Звичаїв добрих, визнаних людьми.

Тож будьмо нарізно, й любов, нам дану,

Тепер двома іменнями зовім,

Щоб я, відділений, належну шану

Складати міг ціннотам лиш твоїм.

Ти завжди болісна, розлуко люта,

Зате, дозвілля маючи запас,

Любовні мрії вміють обманути

Тверезу думку і повільний час.

І я, твоя відторгнута частина,

Хвалю тебе, моя любов єдина.

Усе, мій любий, все моє візьми,

Та не побільшають чуття твої.

Вона з моєю радістю й слізьми

Була твоя, як ти й не мав її.

Її ж любов — розставлене сильце —

Сприйняв ти як любов мою тривку.

Та я боюсь — самоомана це,

Це свідчення примхливого смаку.

Хоч обікрав, коханий, старця ти,*

Та я простив тобі крадіжку ту,

Любовну кривду важче нам знести,

Ніж ворожнеч відвертих гіркоту.

Ти, в кому зло не видається злим,

Будь катом ліпш, не ворогом моїм.

На волі чиниш ти за блудом блуд,

Коли над серцем я твоїм не властен.

Рокам і вроді личить це. Мій суд

На карб тобі спокус не міг покласти.

Ласкавий ти — тому й атак немало,

Вродливий ти — тому в облозі й сам.

І, правнук Єви, ти явив зухвало

Звитяжну міць спокусливим жінкам.

Та міг би ти моєї честі ради

Знайти красі і молодощам втрим,

Щоб запалом незборканим отим

Подвійної не допустити зради:

Її — що вродою причарував,

Своєї теж — бо друга занедбав.

Біда — не те, що володієш нею,