Хоч я її кохаю щиро, знай,

Вона стає владаркою твоєю, —

І це біда, бо нашій дружбі край.

Я сам ваш глум виправдую з одчаєм:

Ти в ній мене любити захотів,

Вона також твою любов стрічає

Як знак палких до мене почуттів.

Як милу втрачу — то її знайдеш ти,

Тебе ж утрачу — мила скориста;

Обоє стрінетесь — я все до решти

За раз утрачу й понесу хреста.

Стривай. Та ти ж — мого єства основа.

Я — люблений! О радосте раптова!

Заплющені найкраще бачать очі,

Не знавши втіх на денному путі.

Тебе вві сні мій зір стріча охоче,

Яснішаю тобою в темноті.

Нехай би тінь твоя, що в темні тіні

Вливає світло, сяла в дні ясні,

Коли ночами в золотім промінні

Вона очам так сяє уві сні.

Яких би втіх мої зазнали очі,

За дня живого вгледівши той лик,

Що мертвої мені ввижався ночі

Крізь темні шиби зімкнутих повік?

Без тебе день на ніч похмуру схожий,

А ввійдеш в сон — і ніч як день погожий.*

Коли б то плоть на мисль було можливо

Мені змінить хоч на короткий час,

Я б відстань подолав несправедливу,

Що безконечністю лягла між нас.

Хай доля занесла б, немов пилину,

Мене в найбільш віддалені світи,

Я б, перетнувши океан; прилинув

До місць, в яких перебуваєш ти.

Та я не мисль і вільно так не лину

В той світ, що заховав твою красу, —

Корюсь я силі простору й часу,

Бо створений, як всі, з води і глини.*

Вода — невтішних сліз моїх потік;

Земля — я до землі приріс навік.

Проте дві інші всесвіту основи —

Повітря і вогонь — не знають меж:

Дихання мислі не заб’єш в закови,

Вогню бажання в пута не візьмеш.

Коли до тебе линуть ці стихії,

Мого кохання віддані посли, —

Вода й земля. що в плоть мою вросли,

Руйнують вщент усі мої надії.

Найважчої тоді я повен муки,

Аж доки вернуться посланці знов

І вістку принесуть, що друг здоров,

Що згадує мене у дні розлуки.

Щасливий я. Та уриваю сміх.

Шлю знов послів і жду в тривозі їх.

Мій зір і серце мруть на полі бою,* —

За тебе згубна йде між них війна.

Бо скарб, не ділячи поміж собою,

Посісти прагне кожна сторона.

Я чую серця стук: «Вона в мені,

Куди не проникають очі ниці».

Метнувся зір: «Наслухались брехні!

Навік вона ввійшла в мої зіниці».

Щоб тій війні покласти край назавше,

Парламентери дум зійшлись за стіл

І миру мудрого дійшли, поклавши:

Коштовний скарб розпаювать навпіл.

Очам — що вхопить зорове сприймання,

А серцю вже — сердечний пал кохання,

Мій зір із серцем підписав папір

На подання взаємодопомоги,

Коли без тебе голодує зір

Або страждає серце від знемоги.

Як зір ласує образам твоїм,*

То пригоща й союзника обідом.

Щоб любі мрії розділить з сусідом,

І серце зве союзника в, свій дім.

Притулок твій — моя уява й груди:

Нема тебе — і все-таки ти в них,

Адже з думок ти не втечеш нікуди, —

Думки в мені, як ти в думках моїх,

А думи сплять — ти в сни ідеш урочі,

Щоб чарувать мої і серце, й очі.

Старанно я, готуючись в дорогу,

Майно своє ховаю під замки,

Щоб гість незваний до набутку мого

Пожадливої не простяг руки.

А ти — джерело муки і відради,

Найбільша цінносте мого життя,

Перед якою й золото — сміття,

Тебе хто-будь, побачивши, украде.

Куди ж мені сховать тебе? Хіба що

В єдиний сховок — до моїх грудей,

Щоб не наважився з лихих людей

Привласнити мій скарб якийсь ледащо,

Та скарбу цього не сховать ніде, —

Його і в серці злодій віднайде.

В той час лихий (нехай він нас мине),

Коли усі мої відкриєш вади,

І зиск, і втрати зваживши, мене

Позбавиш ти останньої відради,

В той час лихий, коли, ідучи мимо,

Ти збайдужа кивнеш на мій привіт,

Як не мені, а вже комусь цвістиме

Твоєї вроди молодої цвіт,

В той час лихий * свої зміцню я сили

Визнанням вад і власної вини,

Щоб ґрунтом зрад твоїх вони служили

І проти мене свідчили вони.

Покинути мене ти маєш право, —

Чуттям твоїм я не знайду підстави.

Як важко їхати вперед мені.

Таж верстви ці, лукаві лиходії,

Мене щораз віддалюють від мрії,

Від радості, що скрилась в тумані.

Вже кінь давно стомивсь, бо на коні —

Вантаж розлуки, туги, безнадії.

Він стиха йде, неначе розуміє:

Що дальша путь — безрадісніші дні.

Кінь тільки рже на всі мої спонуки,

І шарпають мене ті дикі звуки, —

Сталь острогів так на коня не діє.

О, скільки їхати іще століть?

Ти десь позаду вже, моя надіє,

А біль тупий попереду стоїть.

Вперед рвучись дорогами простими,

Коня повільність виправдать я рад,

Але тепер, вертаючись назад,

Кажу йому: — Лінивство непростиме!

До тебе вихор хай мене нестиме,

Неначе з гір нестримний водоспад,

Удари буду сипати, як град,

Лише б стихію підігнати ними.

Рвучись до тебе у зворотну путь,

Злиденну шкапу миттю обженуть

Крилаті прагнення — любові діти.

Вони виправдують нужденну тлінь:

«Від щастя їхати — потрібен кінь,

До щастя — нашими крильми летіти».

Я — мов багач, що може в кожну мить *

Свої скарби заховані відкрити,

Та оглядать не часто їх спішить,

Щоб тим блаженства вістря не тупити

Великих свят на рік приходить раз

Для нас пора і радісна, й врочиста,