83

Тебе не бачив я в рум’ян одежі,

Красі твоїй не личить їхня фальш.

Я певен: перевершуєш ти межі,

Які поета не пускають дальш.

І ось чому нема похвал для тебе

У мене більш; являєш ти сама

Поезію в собі – чи ж є потреба

Й у віршах ще, де вже її нема.

Моє мовчання ти гріхом вважаєш,

Я ж до заслуг відношу німоту;

Принаймні, хоч до інших не рівняєш,

Чий кволий вірш ганьбить любов святу.

Те, що живе лишень в очей красі –

Не виразять твої поети всі.

84

Хто скаже більш? Хто може щось додати

До слів хвали, що ти – це лише ти?

В яких скарбницях потайних шукати,

Щоб хоч тобі подібне щось знайти?

Навряд чи до чеснот твоїх добавить

Моє перо нужденне щось нове;

Але свій скромний вірш в віках прославить

Той, хто тебе тобою назове –

Хай лиш відтворить, що в тобі так ясно

Природа втілила краси взірцем;

Й не згине його слава передчасно,

І світ увесь назве його творцем.

А щоб уникнуть лесті і хвали,

Знай: для краси це гірше від хули.

85

Принишкла моя муза безсловесна,

В той час, як інші пруться напролом,

Щоб втілить в слово юні твої весни

Талантом – хтось, хтось – золотим пером.

Що в слові в них – я в думці лиш лелію;

В кінці їх гімнів прошептать «Амінь»,

Немов дячок гугнявий – все, що вмію:

Не пісні навіть – тільки еха тінь.

Я лиш повторюю: «О так, звичайно», –

Й додать до цього ще б щось чи й зумів,

Я подумки освідчився б негайно

В коханні, а сказать – забракне слів:

Шануй поетів інших за їх спів,

Мене ж – за думку, хай вона й без слів.

86

Чи не віршів його тугі вітрила,

Що славу і хвалу тобі несуть,

Мої думки скували? Як могила

Нутро їм стало, де вони ростуть.

І чи не дух його, що в духів вчився

Майстерності, мене так сколихнув?

О ні – ні він, ні той, хто з ним зріднився,

Двійник його, на вірш не посягнув.

Ні він, ні дух – нічний його облесник –

Що так лукаво догоджав йому,

Затьмарить не змогли б надій воскреслих,

І я змовкаю зовсім не тому; –

Та якщо сонцем входиш в його вірш,

То мій блідніє і згаса все більш.

87

Прощай! Твій скарб не для мого достатку,

Йому ціну ти знаєш і сама.

Ти вільна, починай усе спочатку,

Затримувать тебе підстав нема.

Чи ж не отримав я тебе задаром?

Щоб володіть, які заслуги мав?

Я знав: вернуть прийдеться незабаром;

Варт захотіти: я вже б не тримав.

Тому дарунку й ти ціни не знала,

Чи ж я його належно міг цінить?

Тепер, прозрівши, ти назад забрала

Той скарб, який вже нічим замінить.

Я королем був, доки сон тривав,

А як проснувся – знов слугою став.

88

Коли захочеш день мені згасити

І піддаси презирству і ганьбі –

На твоїм боці, за тебе просити

Я буду, й помагатиму тобі.

Гріхи всі власні знаючи найкраще,

На суд людський я виставлю себе;

Скажу, яке життя моє пропаще,

Аби лиш зняти докори з тебе.

І я від цього теж здобутки маю,

Бо щасливіша ти, як мені гірш,

А успіх твій, як власний, вже сприймаю;

Ти – в виграші, а я – удвічі більш.

Я твій настільки й так тебе люблю,

Що ради цього сам себе згублю.

89

Скажи, що заслужив твою огуду

Якоюсь вадою – я не втаю її;

Назви калікою – і я кульгати буду,

Прийму на віру доводи твої.

Щоб пояснити й виправдать розлуку,

Ти не зневажиш так мене, як сам

Тобі в догоду, а собі на муку;

Що знав тебе – і виду не подам.

Не стрінусь більш тобі, із уст святому,

Кохана, імені вже не злетіть;

Лиш тільки б хтось в тобі мою знайому

Не запідозрив – ладен все стерпіть.

За тебе сам з собою в боротьбі:

Тобі чужий – не милий і собі.

90

Якщо колись розлюбиш – хай це буде

Тепер, коли нічому вже не рад,

Хай світ мене осудить і забуде,

Але не будь останньою із втрат.

О, не додай до відчаю ще й зраду,

Коли і так обсяде серце жаль;

Нехай світанок принесе відраду,

А не поглиблює дощем печаль.

Залиш мене, та не в останні миті,

Коли зігнусь я і від менших бід;

Тепер залиш, щоб міг я зрозуміти:

Вже більших втрат мені чекать не слід.

Щоб навіть горе з розпачем тяжким

Вже після цього не здалось таким.

91

Хто хвалиться походженням, хто вмінням,

Хто силою, хто з погреба вином,

Хто одягом, хто дорогим камінням,

Хто соколом, хортами, скакуном.

З них кожен має й інші вподобання,

Але знаходить радість в чімсь однім.

Мені ж одне дісталося надбання,

Та інші всі вмістилися у нім.

Твоя любов за родовід знатніша,

За скарб дорожча, краща за вбрання,

За полювання з соколом миліша,

Вельможніша за титули й звання.

Ти можеш все забрать, чим володію. –

О, як тоді одразу ж я збіднію!


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: