Що в попелі літ юних догоряє,
Й чим жив колись, тепер – вже й не збагну –
Чомусь останні сили забирає.
Ти бачиш все і любиш ще сильніш:
Й ця пізня осінь нам весни миліш.
74
Будь певна: якщо нагло під арешт
Візьмуть мене, не давши на поруки –
Від мене щось в рядках цих, врешті-решт,
Залишиться тобі й після розлуки.
В них віднайдеш минулі наші дні,
Де тільки ти, й затьмила всіх собою.
Землі – земне, найкраще ж, що в мені –
Моя душа – залишиться з тобою.
Все інше – осад лиш на дні життя,
Для червів здобич – тлінне моє тіло:
Злодійський ніж – і кане в небуття –
Твоєї пам’яті не заслужило.
Все ж найдорожче, що ношу в собі –
Воно твоє й залишиться тобі.
75
Тамуєш ти мій спраглий дух і зір,
Як висохлу ріллю дощами хмара,
І я вступаю знов з тобою в спір,
Який веде з своїм багатством скнара.
То гордий він, то сумніви гризуть,
Злякавшись, що позбудеться запасу; –
Так я: то наодинці хочу буть,
То всім являть життя свого окрасу.
То ситий я тобою, то в журбі
Без тебе майже з голоду вмираю;
Щось маю сам, а щось беру в тобі,
То – наче лід, то в полум’ї згораю.
То ситий, то голодний – й так щодня:
Чи повний вщерть, чи випитий до дна.
76
Чому мій вірш не радує мене
Відтінків грою? Все у ньому рівне.
Чому не зблисне в нім, не промайне
Зворот химерний, порівняння дивне?
Чому повторюю весь час одне,
Якщо й нове, то у старій одежі,
Де кожне слово видає мене
Й весь досвід мій в свої вміщає межі?
Кохана, знай: все, що пишу – тобі;
Лиш ти й любов – віршів моїх основа,
Все, що здобув я в радості й журбі –
Нове вбрання лиш для старого слова.
Моя любов – мов сонце у блакиті:
Вона й нова, й стара вона щомиті.
77
Покаже дзеркало твоєї вроди збиток,
Годинник – як марнуєш ти свій час,
Листки ж, що прийняли душі відбиток,
В цій книзі збережуть тебе для нас.
Правдиво зморшки дзеркало покаже,
Цим нагадавши про майбутній тлін,
Як час від нас втіка – годинник скаже –
Як крадькома сплива у вічність він.
Віддай, що втримать в пам’яті не можеш,
Цим білим аркушам: жагу й любов;
Від них звільнившись, дітям цим поможеш
Мужніти – їх колись зустрінеш знов.
Думкам, записаним, щоб не забути,
Визнання й славу суджено здобути.
78
Так часто музою тебе вважав,
Мені давала ти таке натхнення,
Що всяк, хто пише, досвід перейняв:
Ввійшло й у вірші їх твоє імення.
Німим устам спів тенора даєш,
Безкрилу посередність вчиш літати,
Змужнілим крилам – пера додаєш,
Найкраще вчиш, як досконалим стати.
Пишаюсь я, що теж доклав зусиль,
І що мій вірш живе лишень тобою –
В чужих рядках ти правиш тільки стиль,
Лиш грацію їм придаєш собою.
Ти вмієш і буденну прозу дня
Перетворить в мистецтва надбання.
79
Коли була прихильна лиш до мене,
В мій тільки вірш вливався чар твій весь,
А зараз в’яне вчора ще зелене
І квола муза заблукала десь.
Я визнаю, кохана: твоя врода
Достойнішого вимага пера,
Але така поета вже природа:
Те віддає, що в тебе забира.
Він славить цноту, та краде це слово
Із твоїх вчинків, а красі хвала
З твого обличчя взята, а не нова,
Поезія його в тобі жила.
То ж дякувать за вірш нема підстав:
Що в тебе взяв, тобі ж те і віддав.
80
О, як мені день видався за рік,
Коли згадав, яким поетом видним
Оспівана твоя краса навік;
З ним поряд вірш мій здався жалюгідним.
Як океану все одно, кого
Гойдають його хвилі неозорі –
Так човник мій за кораблем його
З’явивсь зухвало на твоїм просторі.
Мені в штормах загинуть не даси,
Штиль подаруєш, відведеш негоду;
Його ж напнулись туго паруси,
Він гордовито кілем ріже воду.
Хай і на дно судилося піти –
В любові й смерть не боязно знайти.
81
Чи перш тобі судилося померти,
Чи я піду раніше в небуття,
Та смерті пам’ять про тебе не стерти,
Тоді, як весь я кану в забуття.
Твоє ім’я підхоплять дужі крила,
А мій зотліє безіменним прах;
Чека мене для жебраків могила,
Твоя ж гробниця – у людських серцях.
Твій пам’ятник в рядках моїх нетлінних,
Нащадків очі прочитають їх;
Воскреснеш ти в прийдешніх поколіннях
Й коли вже не залишиться живих.
Ти вічно житимеш в моїх віршах,
Де й дихання живе – на їх устах.
82
Ні музи не цінуєш, ні мене ти,
Тому спокійно і сприймать могла
Слова присвят, які тобі поети
Дарують, щоб прихильною була.
Твоїх думок і вроди досконалість
Мої не в змозі виразить слова;
Ти прагнеш інших, де б тобі дістались
Свіжіші барви й форма більш нова.
Будь так – та після вивертів словесних
І фальші всіх цих риторичних фраз
Ти знов признань моїх, простих і чесних,
Захочеш і згадаєш їх не раз.
Рум’янять тих, в кого щока бліда:
Ти ж гарна й так – жагуча й молода.