119

Який узвар із сліз гірких Сирени

Пив, мов смолу пекельну – як забуть!

Надія й страх сплелись, вселившись в мене:

Все ще втрачав, хоч мав би вже здобуть.

І що за гріх гніздився в моїм серці,

Коли – здалось – блаженства вже сягнув?

Як вистояв у цім з безумством герці,

Де і на мить очей я не зімкнув?

І в злі є сенс, бо гарне ще милішим

Стає, здолавши круговерті зла;

Спалахує вогнем ще яскравішим

Любов колишня, спалена дотла.

І в горі втіху я собі здобув:

З ним я багатший, ніж до нього був.

120

Твоя жорстокість та корисна нині

Мені, бо, сам ту звідавши печаль,

Зігнусь я і від власної провини,

Коли ще нерви маю, а не сталь.

Бо якщо ти жорстокістю моєю

Була так вражена, як я – це жах,

Й мені, тирану, втіхою своєю

Чи ж варт вважать, що був і я в сльозах?

О, як ця ніч скорботна нагадала,

Що мучивсь сам в полоні каяття.

Я шлю тобі, як ти на поміч слала

Колись мені, любов і співчуття.

В провинах наших користь є своя:

Моя спокута – ти, а я – твоя.

121

Вже краще грішним буть, ніж ним здаватись,

Страшніш чийсь наговір, ніж докір свій,

Й краса не тішить, якщо милуватись

Очам не власним, а з-під інших вій.

Хіба ж хоч іскру співчуття розбудить

В чужих очах гаряча кров моя?

Як – грішник сам – гріхи мої осудить,

Якщо вважа злим те, що добрим – я?

Ні, я – це я, й що з їхньою межею

Звірять слід рівень мій – не визнаю;

Міг щирим буть, вони ж – кривить душею;

В їх судженнях себе не впізнаю.

Крім зла загального, твердять вони,

Зло в кожнім з нас, тож винен без вини.

122

Дарунок твій, таблиці, в серці в мене,

Заповнювала пам’ять їх рядки;

Немов у вічність послане знамено,

Пройдуть крізь тлін, переживуть віки.

Принаймні, поки серце й пам’ять будуть

Таїть в собі хоч іскорку життя, –

Цей запис і тебе в нім не забудуть,

Аж поки всі не канем в забуття.

Хай знайдеш в них місця, події, дати,

Та з цих таблиць не видобудеш ти,

Що може серце любляче згадати,

Що здатна пам’ять чуйна зберегти.

Щось нотувать, щоб знов тебе згадати –

На забуття себе лиш прирікати.

123

О, часе, не хвались, що ти мене

Змінив, що в пірамідах – велич дня.

Мені це не нове, як все земне, –

Вдягнув ти лиш старе в нове вбрання.

Життя – як мить, тому красою ми

Звем і старе, щось ледь змінивши в нім,

І впевнені, що творим те самі,

В чім прадіда рука ще зрима всім.

До тебе і до хронік – що мені!

Давно не вірю в те, що є й було;

Ні свідкам, ні істориків брехні,

Бо в поспіху добро змішали й зло.

Залишусь вірним істині й красі

Наперекір тобі й твоїй косі.

124

О, будь моя любов дитям нагоди,

Байстрям би долі мала йти у світ,

З веління часу чи з його незгоди,

Бур’ян між бур’янів, чи з квіту квіт?

О ні! Був злет її не випадковим,

Не терпить розкіш наглу, не схиля

Себе по-рабськи ідолам черговим,

Нашестя мод спостеріга здаля.

Її не залякають вже погрози

Тих, що на мить лишень орендарі.

Вона все стерпить – спеку і морози;

Не тоне в зливі, не горить в жарі.

Що, блазню часу, в нього заслужив?

Та благо й смерть, якщо для зла ти жив.

125

Чи ж варто і мені твій балдахін

Тримати щоб засвідчити цим шану,

Й коронувать на вічність те, що тлін

Розвіє й так, мов куряву піщану.

Чи ж я не бачив тих, хто все втрачав,

Платоспроможність переоцінивши,

На вишуканість дорогих приправ

Просту й дешеву їжу замінивши?

Ні, дай мені у серці твоїм жить,

Прийми ж дари ці, щирі, хоч і бідні;

Давати дар – взаємний заслужить:

Тобі – я, ти – мені, і вже ми рідні.

Геть, злий облеснику! Чим наговір

Твій більший, тим до тебе менш довір.

126

О, хлопчику мій, мов серпом, щоднини

Клепсидрою стинаєш ти години.

Як збиток йде у ріст, ти демонструєш,

І як любов зів’яла знов нуртує.

Природа ж, що руйнує все підряд,

Твій рух вперед вважа за рух назад,

Й для забаганки лиш тебе трима,

Щоб знищить те, чим тішилась сама.

Бійсь, о пестунчику, цієї гри:

Вона щадить тебе лиш до пори,

Коли ж терпіння кінчиться запас,

Й тобі за все платити прийде час.

127

Колись не дуже чорне цінувалось

І не вважалось символом краси;

Тепер воно з прекрасним урівнялось,

Й не врода вже без чорної коси.

Підробка і підміна скрізь огульна,

Мистецтво й нице видасть за взірець;

Зневажена всіма і безпритульна,

Краса вже не підкорює сердець.

І ось тому, як ніч, в подруги брови,

Волосся ж – мов вороняче крило,

Бо колір цей – жалоби і любові

За всім прекрасним, що колись було.

Й така ти гарна в нім, що кажуть всі:

Не личить бути іншою красі.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: