Хто так своє покликання ганьбить.
10
Скажи по правді, чи когось ти любиш,
Хоч є немало люблячих тебе,
Та так бездумно молодість ти губиш,
Що ясно всім: не любиш ти й себе.
Ненавидиш себе й свої розтрати,
Та цим свою лиш множиш самоту.
Ти прагнеш той притулок зруйнувати,
Що лагодити мав би за мету.
Одумайся – й образи я забуду,
Не докори – лелій в душі любов,
Будь, яким є, відкинь з очей полуду
І стань до себе милосердним знов.
Ще в комусь повтори себе, молю:
Подвой красу, яку я так люблю.
11
Йдучи на спад, в потомстві ти зростаєш,
В своїх нащадках, що життя їм дав,
В красі їх юній знову розквітаєш,
Колишній дар твоїм здобутком став.
І мудрість, і краса, і поступ в цьому,
Без них – безумство, старість, смерть і тлін;
Не міг би світ здолать відчай і втому
Й за шість десятиліть вже б згинув він.
Хай ті, кого природа обділила,
Безликі й злі, безслідно пропадуть,
Ті ж, кому щедро все вона вділила,
Сторицею колись їй віддадуть.
Ти, мов печать, зразком їй мав служити,
Щоб і по смерті у відбитках жити.
12
Коли дивлюсь, як час годинник лічить,
Як світлий день в ніч чорну порина,
Й фіалка в’яне, що весні так личить,
Як скроні посріблила сивина;
Коли я бачу знов гаї безлисті,
Де в спеку тінь знаходили стада,
Й кива з возів у павутин намисті
Снопів остистих сива борода; –
Тоді я згадую про твою вроду,
Що і її загибель скоро жде.
А втім, краса дасть радо на це згоду,
Як бачить, що нова на зміну йде.
Час нищить помахом коси одним:
Залиш нащадків, щоб змагаться з ним.
13
О, будь собою! Ним ти можеш буть
Не довше, ніж живеш на цьому світі.
До смерті ж готуватись не забудь:
В кімсь повторись – нехай це будуть діти.
Тоді твоя не кінчиться краса,
По смерті не лишивши навіть згадку –
Вона в майбутнє перейде уся,
Твій образ повторивши у нащадку.
Хіба ж не милий нам батьківський дім,
Його ми від негод оберігаєм,
Від буревіїв і суворих зим,
В нім смерті подиху не відчуваєм.
Не будь лиш марнотратом, любий мій:
Ти батька мав – то й син хай має твій.
14
Хоч астрономію я поважаю,
Та зорі не повідають мені,
Чи недороду бути, чи врожаю,
Чумі, потопу, голоду, війні;
Погоду я й на день не передбачу,
Що буде завтра: вітер, дощ, роса;
Й сказать не зможу: успіх чи невдачу
Правителям віщують небеса.
В твоїх очах лиш вловлюю зізнання,
Й підтверджують зірки пророцтва їх,
Що вічне правди і краси єднання,
Як у нащадках втілишся своїх.
А якщо ні, то щезне за тобою
Краса – і правду забере з собою.
15
Коли я бачу, як краса згоря,
Як мить лиш відділя ріст від згасання,
Й що світ – лиш сцена, лиш вистава й гра,
Щоб в ній збувались зорей віщування;
Коли дивлюсь, як нас ті ж небеса
Ростять і нищать, мов стебло рослини:
Леліють юних, як згаса краса –
Байдужі, й забувають в домовині; –
Я ладен юнь твою боготворить,
Схвильований несталістю такою,
Де час і тлін взялись перетворить
Твій юний день в ніч вічного покою.
Й мов пагону, тобі – вже так люблю –
Змарноване все знов я прищеплю.
16
Але чому із часом у двобої
До перемоги ти не прагнеш більш,
Й для захисту вже не шукаєш зброї
Надійнішої за мій скромний вірш?
Тепер, як ти досяг свого зеніту,
Сади ж дівочі заглушив бур’ян,
Вони твого живого прагнуть цвіту,
А не під пензлем зрощених рум’ян.
Саме життя акценти всі розставить.
Ні грифель часу, ні перо моє
Не збереже й належно не представить
В очах потомків надбання твоє.
Лиш втілившись у дітях за життя,
Продовжиш цим земне своє буття.
17
Ну хто колись повірить у мій вірш,
Хай ти у нім коштовніший перлини;
Та – свідок бог – могили він не згірш:
Все взявши, не покаже й половини.
Якби вмістити навіть зміг в сонет
Красу очей твоїх в рядку одному,
Потомок скаже: «Бреше цей поет,
Божественне даруючи земному», –
Й на кпини візьме зжовклий папірець,
Немов дідка, що здатен прибрехати;
Мовляв, поет собі брав за взірець
З античних од спотворені цитати.
Живи ж тоді твій син – і в спорі тім
Явивсь би двічі ти: в віршах і в нім.
18
Чи ж порівнять тебе із літнім днем?
Миліший ти й чарівніший за нього.
Буває, в травні холодом війне,
Та й літо наше – кілька тижнів всього:
То спекою сяйне з усіх сторін,
То лиш прогляне з хмар небесне око,
Природа в круговерті примх і змін
То нас леліє, то гнітить глибоко.
Але твоя не кінчиться краса,
І літо твоє вічне не зів’яне,
Безсила смерть тут і її коса,
Бо охоронцем твоїм вірш мій стане.
Ти будеш в ньому жити до тих пір,
Допоки дишуть груди й бачить зір.