О, ненаситний часе, лева кігті

Затуплюй, все живе винищуй, рви

Із пащі тигра ікла, якщо б міг ти,

То й фенікса спали в його крові;

У круговерті вічній пори року

Тасуй, як хочеш, в радості й журбі;

Пошли нам кару, навіть хай жорстоку –

Забороняю лиш одне тобі:

О, не карбуй чоло його в знемозі,

В глибоких зморшках усміх не гаси –

У юності й краси апофеозі

Хай він залишиться взірцем краси.

Та якщо навіть вчиниш ти найгірш –

Він вічно юним увійде в мій вірш.

Ти у природи взяв обличчя жінки,

Панянко-пане пристрастей моїх,

Жіночу серця ніжність, та не вчинки

Примхливі – корінь вад її усіх.

Такий же погляд, тільки без лукавства,

Що в позолоті бачить все навкруг,

Весь – гра відтінків, але без недбальства,

Чаруєш друзів, зваблюєш подруг.

Тебе природа жінкою б створила,

Та, спалахнувши пристрастю сама,

Вона мене з тобою розлучила,

Те давши, в чім потреб мені нема.

Для втіх жіноцтва створений – будь ним:

Мені любов віддай, все інше – їм.

Ні, тих поетів не візьму подобу,

В чиїх віршах фальшивий блиск краси,

Які і в небі бачать лиш оздобу,

Й лиш ангельські скрізь чують голоси;

Що з місяцем і сонцем все рівняють,

З землею і з перлинами морів,

З квітневим цвітом першим, всім, що знають

У цім найкращому з усіх світів.

Дозволь мені, правдивому в любові,

Й у вірші обійтися без прикрас –

Він весь земний, не в осяйному слові,

Як той, що з неба споглядає нас.

Та й що любові похвали мої –

Я ж продавати не берусь її.

Не вірю дзеркалу, що постарів,

До того часу, поки юний ти;

Та ляже зморшка і тобі між брів,

Як визнаю: й мені більш не цвісти.

Бо вся краса квітучих днів твоїх –

Мого лиш серця сяючий убір,

Що в твоїх грудях, як твоє – в моїх;

Й не старший я за тебе вже з тих пір.

То ж, любий мій, і ти про себе дбай,

Як я про тебе, в кім моє життя;

Про серце в грудях теж не забувай,

Як ніжна мати про своє дитя; –

Бо б’ються спільно юне і старе –

Й твоє загине, як моє замре.

Як той актор невпевнений на сцені,

Що з остраху з своєї ролі збивсь,

Чи той безумець, що в злобі шаленій

Безвольним і засліпленим зробивсь –

Так я, сором’язливий, забуваю,

Що про любов сказати було б слід;

Від ніжності більш мовчазним буваю,

Не в змозі подолать любові гніт.

То ж хай хоч книга до тебе говорить,

Німий посланець, мовою віршів;

Що рветься з серця, хай вона повторить,

Сказавши більш, аніж лавина слів.

Що пише – вмій читать – любов німа:

Очима чути вчить вона сама.

Мій маляр-зір наніс лице твоє

На найніжніше серця тло мого;

Й за раму стало тіло вже моє,

За перспективу ж – майстра ремесло.

А ти, щоб свій побачить силует,

Крізь маляра вдивляйся в його твір;

В моїх грудей майстерні твій портрет,

Та вікна в ній вже склитиме твій зір.

На послуги очей взаємні глянь:

Мої твій образ творять, а твої

Є вікнами грудей моїх, крізь грань

Їх сонце осяйне скарби мої.

Та їх майстерність з присмаком вини:

Прикрашують, що бачили вони.

Хай хваляться, до кого схильні зорі,

Хто славою, хто титулом своїм,

А я, у них не будучи в фаворі,

Отримав дар, який не рівня їм.

Вельможа знатний в славі і гордині –

Та він під сонцем лиш нагідок цвіт,

Й зотліє його слава в домовині,

Як і вони – не лишиться і слід.

І полководець, чий тріумф відбувся,

Як виграв сотні битв; одну ж програв –

Одразу звань і титулів позбувся,

Й забули всі заслуги, що він мав.

Я ж тішусь, що любимий і люблю:

Любов не відберуть, сам не згублю.

Володарю мій любий! Бути бранцем

Твоїх заслуг – життя в цім бачу зміст,

Тобі рядок цей шлю своїм посланцем

Засвідчить шану, а не власний хист; –

Таку глибоку, що слова убогі

Навряд чи й виразять її, як слід,

Та все ж надіюсь, що знайдуть дороги

До твого серця, влються в думки хід; –

До тих пір, поки – з долею у змові –

Зоря сяйне і в сутінки мої,

Й нове вбрання дасть і моїй любові,

Щоб ти належно оцінив її.

Про неї лиш тоді скажу тобі,

А поки-що таїтиму в собі.

За день втомившись, хочу я заснуть,

Знайти у ліжку бажаний спочинок,

Та знов думки, варт очі лиш зімкнуть,

У мандри звуть, снуються без зупинок.

Вони прямують в далеч від мене

До тебе, мов до місць святих прочани;

Хоч втомлений, та око й не змигне,

Вдивляючись в пітьму, куди помчали;

Й знаходить в ній душі моєї зір

Твою незриму тінь мені сліпому,

Що морок розганя, мов сяйво зір,

Й по-іншому явля красу знайому.

Й так вічно: день дзвінкий чи ніч німа –

З-за тебе мені спокою нема.