А серце хоче в грудях затаїть.

Клянеться серце, що лиш в нім незримо

Присутня ти у днях його й ночах,

А зір спростовує це невмолимо

Й засвідчує: живеш ти лиш в очах.

На поклик їх зійшлись думки, щоб спору

Покласти край в їх марній боротьбі,

Й рішили, що належатиме зору,

Й що серцю із чеснот всіх у тобі.

Отож: очам – вся зовнішня краса,

А серцю – внутрішня любов уся.

47

Мій зір із серцем вже давно у змові,

Й біль іншого, немов свою сприйма,

Як серце задихається з любові,

Чи плачуть очі, як тебе нема.

Після розлуки, виснажене постом,

На своє свято око й серце зве,

Пізніше вже у серця око гостем –

Йому твій образ в мріях оживе.

То ж, зримим образом чи лиш в уяві,

Ти у мені присутня кожну мить.

Вже в думці не дивуюсь твоїй з’яві,

До мене звідусіль вона домчить.

А якщо й думка спить – ти в тьмі ночей

Приходиш в снах до серця і очей.

48

Завбачливо, рушаючи в дорогу,

Й дріб’язок свій весь під замок я брав,

Й розвіював цим острах і тривогу,

Чи хтось його, як в мандрах я, не вкрав.

Ти ж, поряд з ким і скарб мій весь – дрібничка,

Найвища цінність, зараз же – мій біль;

Тебе, без кого й день мені, як нічка,

Всі вкрасти можуть в мене, й звідусіль.

Й куди ж ховати б мав свою богиню,

Щоб від усіх для себе зберегти?

Хіба що – в найніжнішу серця скриню,

Яку покинуть завжди вільна ти.

Але боюсь, що вкрадуть тебе й там,

Бо скарб свій добровільно не віддам.

49

На чорний день – якщо колись він буде –

Коли засудиш вади всі мої,

Коли любов твоя мою забуде,

Прибутки й трати зваживши свої; –

На чорний день – коли ти пройдеш мимо,

Відвівши погляд сонцесяйний вбік,

Коли любов десь дінеться незримо,

В байдужий спокій втілившись навік; –

На чорний день той лиш одне врятує

Мене – зізнання у своїй вині;

Хай піднята рука відсалютує,

Що на твоїй законність стороні.

Мене залишить безліч є підстав,

То ж на любов твою не маю прав.

50

Яка важка ця подорож була,

Бо те, що ціллю я вважав своєю,

Явило, яка відстань пролягла

Між мною і коханою моєю.

Ледь плентався мій кінь, і хоч німу

Печаль мою не міг він зрозуміти,

Але інстинкт підказував йому,

Що вершнику нема куди спішити.

Він і острог не слухається вже,

Коли вдається до спонук розпука,

Зітха лиш тяжко й час від часу рже,

Ніж сталь йому, мені гостріш ця мука, –

Немов зітхання здатне розуміть:

Все більш нас розділяє кожна мить.

51

Готовий був я виправдать коня,

Що так повільно ніс мене від тебе.

Й куди спішить я мав би того дня?

Та зараз, як вертатись мені треба,

Й на мить одну затримки б я не зніс,

Бо і галоп мені уже повільний;

Я б підганяв, якби і вихор ніс

Мене до тебе, а не кінь свавільний.

Мої бажання кінь не дожене,

Бо це любов зробила їх такими,

Що обганяють кожну мить мене;

Мій кінь – лінива шкапа поряд з ними:

Як ледь бреде від тебе – я мовчу,

І проклинаю, як до тебе мчу.

52

Я – мов багач той, що, як зажадає,

Відкрить скарбницю може в кожну мить,

Але не часто скарб свій оглядає,

Щоб насолоди цим не притупить.

Тому-то й рідко так свята врочисті

Між присвятками, щоб згадать не раз;

І навіть у розкішному намисті

Не часто справжній трапиться алмаз.

Хай час тебе ховає, наче скриня

Наряди зберігає у собі –

Знов явишся мені, немов святиня,

Й нове щось я відкрию у тобі.

В твоїх чеснот промінні і я гріюсь:

Як вдвох – радію, як один – надіюсь.

53

З якої ти був виліплений глини,

Що у мільйонах тіней твоя тінь?

В той час, як інші мають лиш по тіні –

Даруєш власну кожному з створінь.

Уявимо Адоніса – у ньому

Ти втілений, він – копія твоя;

В Єлені, що взірець краси у всьому,

В зразках античних – магія твоя.

Згадаймо весну юну й щедру осінь:

Одна – лише краси твоєї тінь,

А інша – лиш дари твої приносить;

Обох зігріла їх твоя теплінь.

У всьому ти – довершеність сама,

І тільки в серці вірності нема.

54

О, в скільки раз красиве ще гарніше,

Як правда йому дасть вбрання нове,

Й прекрасна роза нам іще миліша

За аромат п’янкий, що в ній живе.

Червиві квіти той же колір мають,

Що й рози ніжні, і колючки ті ж,

Й однаково пелюстки розкривають

Назустріч сонцю, під дощу капіж.

Та їх краса фальшива, не радіють

Цвітінню їх і не відчують втрат,

Коли зів’януть. Справжні ж – обнадіють,

У спомини свій вливши аромат.

Так і з тобою, радосте моя:

Ввійде у вірш любов і юнь твоя.

55

Розкішний мармур, королівські вежі

Переживе цей мускулистий вірш,

І сяятимеш ти в його одежі

Запліснявілих каменів не згірш.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: