Хай смерч воєнний статуї повалить
І поруйнує вежі буревій –
Та час не знищить і вогонь не спалить
Відлитий в слово світлий образ твій.
Крізь смерть і розбрат, через дні і ночі
Проліг твій шлях. Бентежачи серця
Нащадків, сонцем ти сяйнеш їм в очі,
Аж поки світ цей не дійде кінця.
Й до Суду дня, що оживить твій прах,
Ти будеш в слові жити, в їх очах.
56
Спалахує по-новому любов.
Чи ж лезо це від голоду тупіше?
Сьогодні – ситий, але завтра знов
Сильніше дошкуляє, ще гостріше.
Так і любов: сьогодні напоїв
Її голодні очі до нестями;
А завтра глянеш – наче і не пив,
Жадаєш знову спраглими устами.
Мов океан, нехай розлуки час
Між нашими проляже берегами,
Щоб день новий, що знов з’єднає нас,
Світивсь весь сонцесяйними огнями.
Нехай зимою видасться розлука –
Блаженства літнього це запорука.
57
Слуга твій, я б і думать не посмів
Робити щось, крім того, що бажаєш;
Час гаяти, хай навіть би й хотів,
Для інших справ, крім тих, що вимагаєш.
Й ні в чім уже не виявлю нудьгу,
Як на твої всі примхи час марную;
Ні смуток свій, як ти свого слугу
За двері виставиш, – я не ревную;
Й не смію навіть подумки спитать,
Де ти, що робиш, в радості чи гніві –
Слуга покірний, можу лиш гадать,
Які ж вони, з ким зараз ти, щасливі.
Роби, що хоч – я винний сам у всьому,
Тобі ж не дорікаю вже ні в чому.
58
Хай бог боронить, щоб, слугою бувши
Твоїм, тебе перевіряти став,
Чи стежити, що наймит лиш, забувши,
За ходом і дозвілля, й твоїх справ.
О, дай мені – напохваті у тебе –
Всі забаганки витерпіть твої
Й, найменші вдовольняючи потреби,
Не сміть і згадувати про свої.
Де хочеш будь – на це ти маєш право;
Вирішуй сам, миліший хто з усіх;
Твої чесноти сяють так яскраво,
Що сам собі ти відпускаєш гріх.
Я буду ждати: й це – пекельна річ;
Все ж не виню, що день твій – моя ніч.
59
Якщо все не нове з того, що є,
Й було колись, лиш розум розпізнати
Не зміг – старе новим вже видає:
Дитям колишнім знов вагітна мати; –
Ну що ж, назад я подумки пробіг
Кругів з п’ятсот, що сонце подолало,
Й постав твій образ з найдревніших книг
З тих пір, як слово вперше зримим стало.
Не впевнений, чи світ античний знав
Те, що в тобі злилось так досконало:
Нас перевершив, чи від нас відстав;
А може, лиш повторення тривало; –
Та певний я: не кращі все ж за ці
Ті речі, що хвалили мудреці.
60
Як хвилі в берег кам’янистий б’ють,
У вічність й наші так спішать хвилини,
Звільнивши місце іншим, стрімко йдуть
Одна вслід одній, й кожна далі лине.
Родившись щойно, місяць молодий
Росте до зрілості і знов згорає,
Вінця позбувшись, серп його блідий;
Щось давши, час його і забирає.
Кладе він зморшки на чоло краси,
Ним вбита юності квітуча врода;
Не уника безжальної коси
Все краще, що являє нам природа.
Та часу непідвладні ці рядки:
Уникнеш в них і ти його руки.
61
Чи не з твоєї волі образ твій
В мої повіки б’ється серед ночі,
Бентежить знов, сон відганяє мій,
І тінь твоя мої туманить очі?
Шлеш чи не власну душу мені ти
Підглянуть в мої вчинки і сумління,
Щоб в них неправду й лінощі знайти
Й підтвердить цим ревниві підозріння?
О ні! Якою б не була твоя
Любов, з моєю все ж їй не зрівнятись,
Бо сторожем нічним давно моя
Зробилась, щоб про тебе піклуватись.
Я виглядатиму тебе й таку:
Мені – далеку, а комусь – близьку.
62
Гріх себелюбства у моєму зорі,
Він вже проник у плоть саму і кров;
Настільки ним душа і серце хворі –
Якби й хотів, його вже б не зборов.
Мені здавалось – не знайти гарніших,
Вірніших і правдивіших нема;
Вважав, що перевершив я всіх інших,
Що не суперник мій – і ти сама.
Коли ж себе я в дзеркалі побачу
Всього у зморшках, що прорізав час,
То себелюбство все одразу ж втрачу,
Й збагну, який насправді, без прикрас.
Себе я, мила, підміняв тобою;
Вечірню ж фарбу – ранку голубою.
63
На чорний день, коли любов мою,
Як і мене, безжальний час зруйнує,
Коли роки остудять кров твою
І зморшок сіть красу лиця змарнує;
Як в ніч старечу юний ранок твій
Вступатиме, як твоя врода згасне,
Або згасатиме, і вітровій
Розвіє твоїх весен світло ясне; –
На час такий вже зброя в мене є,
Що не затупиться і не зігнеться:
Хай врода хоч, як не життя твоє,
Із пам’яті людської не зітреться.
Твоя краса у чорних цих рядках,
Постійно юна, житиме в віках.
64
Коли я бачу, як рукою часу
Безжально стерті надбання віків,
Високі вежі й мідь – гробниць окрасу –
У лоні вод поховано й пісків;
Як бачу, коли хвилі без устану
Б’ють в берег, щоб відняти хоч би п’ядь,
А острів вироста з дна океану,