Ти був мене убив — то вбий же знов!

Жорстоке серце очі так навчило

Лише зневагу слати, не любов,

Вони ж мене зневагою і вбили.

Зате мої проводирі ясні

Твої лиш бачать губи жалібні.

За лік такий — цілуються хай вічність!

Хай не злиняє їх червоний вбір!

Нехай же їхня молодеча свіжість

Геть прожене чуму, холеру, кір,

Щоб звіздарі списали й віршомази,

Як ти дихнув — і щезли всі зарази».

Який з тобою торг іще вряджу,

Щоб знов твої спізнать уста-печаті?

Себе продам і тим собі вгоджу,

Ти ж будеш оборудкою пишати.

Скарби мої всі заразом купи,

Печаттю торг — ось віск губів! — скріпи.

Я серце дам за тисячу цілунків,

По одному, як хочеш віддавай.

Що десять сотень для твоїх справунків?

Спливуть бистріш за дощовий ручай.

А як несплатою ти борг подвоїш,

Дві тисячі цілунків — не побої ж?»

«Якщо, владарко, любиш ти мене, —

Відмовив, — зваж на вік мій жовторотий.

Не підганяй — хай зрілість піджене.

Не візьме жоден риболов дрібноти.

Плід стиглий пада сам, а з зеленця

Ні смаку, ні наїдку для їдця!

Он натомивсь і світовий утішник,

Подавсь на захід по денних трудах;

І сич гукає, ночі оповісник,

Усяк шукає прихисток і дах,

І чорні хмари, небовид облігши,

Підказують, що розлучитись ліпше.

Дозволь сказать «добраніч» і сама

Скажи (то й поцілую) добре слово».

«Добраніч», — мовила, і легкома

Дав за розлуку їй платню медову.

Вона ж руками шию оплела

Й до вуст йому вустами приросла.

Аж дух забило хлопцю, і вологі

Уста коралові ледь відірвав;

Спізнавши ті коштовні перелоги,

Вона благає, щоб напитись дав.

Голодна з ситим — що робити мали?

В цілунку злившися, на землю впали.

Жаді ґвалтовній раптом — вільна путь;

Ненаситі вдоволитися годі,

Її уста звитяжать — все здають

Його уста божественній заброді,

Чиї думки — голодні, яструби,

Скарби всі ладні спить з його губи.

Відчувши безборонності принаду,

В сліпім шаленстві рветься плюндрувать;

Лице палає, кров вирує радо,

Відважною зробивши ніжну стать;

Забути змусивши і глузд, і сором,

Гуляє хіть в ній розбуялим морем.

Розгарячілий, стомлений, тремкий,

Мов дикий птах, замацаний руками,

Чи олень, що женуть його вовки,

Чи сплакане дитя на грудях в мами, —

Піддався він, і дань бере вона,

Хоча не владна взяти все сповна.

Щонайтвердіший віск, як розігріти,

Розм’якне й прийме щонайлегший тиск.

Де вже нема й надії, треба сміти:

Любові страдник візьме врешті зиск.

Любов — не боягуз: не відступає,

Коли обранець опір учиняє.

Злякалася б, як супив він чоло, —

То з уст його не пити б їй нектару.

Кохання просять, злим словам назло;

В троянд від колючок — чи ж менше чару?

Замків хоч двадцять вроду хай замкне —

Усі любов зіб’є, красу умкне.

Та ба! З ним розлучитись мусить нині —

Дурненький знай вимолює: «Пусти!» —

Хоч як нелегко мусити — богині,

Лиш просить серце їй поберегти,

Яке — клянеться луком Купідона, —

У неї вкрав, мов пташку безборонну.

«Мій хлопче! Як мине у смутку ніч —

Не дасть очей склепити серце хворе —

Скажи, чи вийдеш ти мені навстріч?

Скажи, любові славний командоре!» —

Відмовив: «Ні. Я завтра не прийду,

На вепра зрання друзів поведу».

«На вепра!» — скрикнула і сполотніла,

Мов забілив червону ружу сніг;

Від слів тих двох листочком затремтіла,

Враз обняла і пада, й валять з ніг

Дві сплетені в ярмо руки-лілеї;

На спину впала, а юнак— на неї.

Це ж знов судився їм любовний бій!

І лицар нарихтований до герцю...

Та гірко як розчаруватись їй:

Він не правує — сердься чи не сердься.

Таж муки гіршої не знав Тантал:

Перед самим Елізієм — обвал!*

До грон мальованих летіла пташка —

Наситила ж не смак, а тільки зір.

Отак каратись і Венері тяжко:

Лишивсь позірним любосний турнір,

Адоніс не запломенів коханням...

Ану ж — чи не запалить цілуванням?

Гай-гай, владарко, як не таланить!

На всі затрати маєш тільки втрати.

Саму любов не хоче він любить —

Чи то ж такої заслужила плати?

«Не задуши! — одно благає він. —

Мене тримать не маєш ти причин».

«Та вже б тебе й пустила, хлопче милий,

Якби не мовив, що на вепра йдеш.

Послухай ради! Не надійсь на сили,

На те, що списом кабана протнеш,

Бо завше гострить він кинджали-ікла,

Немов людина, до різництва звикла.

Стирчить щетина в нього, мов списи,

Хто вздрить його — від страху посіріє;

Мигтять в очицях блищики грози,

А рилом він могили так і риє;

Роздрочиться — зі шляху все змете

Потворище жаске, лихе, товсте.

Бокам його, щетинистим, м’язистим,

Зашкодить спис не більше, ніж патик.

Твердої шиї не пробити вістрям;

Дратливий, кинеться й на лева дик.

Мов з ляку, роздаються глоди й терни,

Коли по лісу мчить кабан всежерний.

Твою чудовну вроду, що Любов

Їй задивлянням красну дань складає,

Ці ясні очі, ці уста, цю кров,

Ці ніжні руки — за ніщо він має.

Красу твою — наруга із наруг! —

Він зриє так, як зрив би всякий луг.

Нехай собі ганяє в пущі, в полі...

З потворищем на прю ставать Красі?

Не наближайсь до нього й мимоволі...

Хто друзів слухає, ті щасні всі.

Коли сказав ти «вепр», то я аж сіла —

Злякалась так за тебе! — затремтіла.

Чи ти, як зблідла я, не спостеріг?

Чи страх в очах моїх не загніздився?

Чи в млостях я не впала на моріг?

В цих грудях, що на них ти повалився,

Бунтує серце віще — землетрус

Незборний, що даремно з ним борюсь.

Бо ж де Кохання править, там Ревнивість —

Кохання самозваний чатовий —

Бунт добачає, сіє полохливість,

У мирний час волає: «Ворог! Бий!»,

Любові одбиваючи жадання,

Немов вода збива огню палання.

Шпигунка ця, донощиця бридка,

Іржа, що їсть Любові сад тендітний,

Розлучниця, пліткарка, що пуска

Чутки то істинні, то нісенітні, —

Мені і серце, й вуха повнить вщерть

Своїм: «Пильнуй! Його пантрує смерть!»

Та мало їй, бо ще й малює оку

Картину: як звалив тебе кабан,

Як ікла вгнав у бік тобі з наскоку,

І ллється, ллється кров юнача з ран

На квіточки, що долу поникають,

Від крові й смутку голівки схиляють.

І що вчинити я могла іще,

Коли тремчу, як здумаю про тебе?

Спливає кров’ю серце і пече,

І відкриває страх видіння з неба:

Віщую смерть тобі і жаль собі,

Як вийдеш завтра з вепром на двобій.

А рвешся полювать — мене послухай.

У лісі є ж плохіша звірина: