І хитрий лис, і заєць довговухий,

І сарна, що й слабкіших обмина, —

Оцих і цькуй хортами полохливців,

Конем жени, мисливцю із мисливців!

Коли страшка-зайчиська сполошиш,

Старайся бідака перехитрити,

Дивись, як. у долину мчить з узвиш,

Які-то петлі вміє він крутити;

Заплутує, мов лабіринтом, шлях,

Щоб ворог спантеличивсь і закляк.

То вскочить межи вівці до обори,

Аби зі сліду збить проноз-хортів,

То заведе аж на кролячі нори,

Щоб трохи лемент перелементів;

А то між оленів прудких затреться —

У небезпеці розум де й береться.

Бо вже як запах з іншими змішавсь,

Пси-нюхачі на місці завертяться;

Сюди-туди рвонуть вони — шусть! шасть!

Аж поки знов нанюшать — і помчаться,

И підхоплять гавкіт луни по лісах,

Мов лови почались на небесах.

А він же, горопаха косоокий,

Ген на горбі на задні лапки став

І наслуха, чи й справді має спокій,

Та дочуває знов гучне «гав-гав».

І в відчай падає важкий, бездонний,

Мов хворий, дзвін зачувши похоронний.

Дивись, як заметається бідак,

Зарошений, подряпаний колюччям:

То вбік, то колом; уперед, навснак;

Став, зляканий листочком лопотючим, —

Адже знедоленого всяк скубне,

А рятувати — пальцем не кивне.

Полеж, послухай ще моєї мови,

Та не пручайся, бо й не відпущу.

Щоб ти зненавидів веприні лови,

Саму себе в словах переловчу,

Зв’яжу це з цим, те приточу до того —

Дає Любові гори слів Тривога.

На чім спинилась?..» — «Байдуже на чім.

Спинись — і край... І край казанню буде.

Пусти, вже глупа ніч».— «То й що у тім»?

«На мене, — каже він, — чекають люди.

Ще поночі впаду». Вона ж: «Повір,

Вночі в жадання щонайкращий зір.

А впасти трапиться, то знай: цілунок

Урвати в тебе забагла земля;

Прекрасне підбиває на грабунок —

На те ж вона тебе й перечіпля.

Заради уст твоїх сама Діана

Умить кривоприсяжницею стане.

І знаю я, чому темнюща ніч:

Тож Цінтія ховає лик свій срібний,

Щоб на Природу впав покари бич

За те, що вкрала взір богоподібний,

Тебе в робітні відлила своїй,

Денному сонцю встид і їй, нічній.

І Цінтія до Парок піддобрялась,*

Щоб розладнать Природі дивний труд:

Змішати із красою — слабість, гнилість,

З довершеністю чистою — зло, бруд,

Скорить її, Природу — тиранії

Випадку, лих безумній веремії,

Де лихоманки, всякі гарячки,

Чума, холера, сказ, та божевілля,

Та мозку, крові, кості болячки,

Що жар дають, і млості, й слабосилля,

Й пересит, і переступ, і сльозу...

І все це — помста за твою красу!

Таж наймізерніша із тих напастей

Вбива красу, не знаючи невдач.

Струнка постава, погляд променястий,

Що милувався ними споглядач,

Умить зруйновані, розтали... Де ви?

Мов сніг злизало сонце полудневе.

Тож зацурай неплідну чистоту

Весталок-дів, черничок-самодрочок,

Які приводять лиш неплідноту,

Пустельний недорід синів і дочок, —

Будь щедрий! Світло каганець дає,

Лише допоки в нім олива є.

Твоє ж бо тіло — це не гріб зяйливий,

Де поховать потомство хочеш ти,

Хоч вік велить родити в час щасливий —

Не знищувати в лоні темноти.

Бо світ тебе відрине — не безкарно

Гординя вб’є таку надію гарну!

Отак ти знищуєш себе в собі —

Це ж зло, за громадянську чвару гірше,

Це гірше за безумний самовбій,

За синовбивство — батько сина ріже!

Перед іржею злота не втаїш, —

Пусти в ужиток— матимеш бариш...»

«Ну, годі, — їй урвав Адоніс мову, —

Затерті вельми ці слова твої.

Цілунок дав, а ти зламала слово,

Та не силкуйся проти течії.

Жадання мамко, ноче темнолиця,

За свідка будь: я починаю злиться.

Хай дасть тобі сто тисяч язиків

Любов; хай кожен з них за твій меткіший

І чарів повен, мов сирени спів, —

Я вчую тільки гамір серед тиші.

У вухах в мене — серце у броні,

Що стереже від всякої бридні,

Пильнує, щоб гармонія облудна

Не влізла в тихий прихисток грудей

Та щоб не стало в серці надто людно,

Щоб не забуло мирних снів ночей, —

Ні, пані, стогонів не хоче серце,

А міцно спить — саме, замкнувши дверці.

В котрім з тих слів я б ґанджу не знайшов?

Рівненька стежка, та веде до Аду.

Ненавиджу таку твою любов,

Що першим-ліпшим ув обійми пада.

Приплід, мовляв! Ось виправдання де!

Це ж розум-звідник хіть брудну веде.

Це не Любов! Любов втекла за хмари,

Коли її імення вкрала Хіть,

Що, ним прикрившись, розкошує яро,

Плямує глумом чисту, юну мить;

Тиранить жадібно, з’їда уїжно,

Мов гусінь ненажерна — зелень ніжну.

Любов засяє сонцем по грозі,

А Хіть завиє, мов по сонцю — бурі;

Любові парость вік цвіте в красі,

А Хіть півліта здасть зимі похмурій.

Любов помірна — міри Хіть не зна.

Любов правдива; Хіть — лиха мана.

Сказав би я ще більше, та не смію,

Бо надто юний для старих казань.

Піду смутний — інакше я не вмію:

І сором на лиці, і в серці — твань.

Образою мої палають вуха:

Розпусна мова — то ганьба для слуху!»

І, вирвавшись з обіймів чарівних,

Що й не навчили ніжної покори,

Подався через темний пастівник,

Любов зневажену лишивши в горі.

Як зірка з неба котиться у тлін,

З Венериних очей щезає він.

Аж кинулась за ним очима тими,

Як хтось, у кого щойно друг відплив

І зник уже за хвилями крутими,

Де хмари б’ються з буйством сивих грив, —

Отак сховала чорна ніч жорстоко

Того, хто потішав божисте око.

Як той, кому з ослаблої руки

Впаде у море діамант коштовний,

Чи той, кому погасне мерехкий

Нічний ліхтар у пущі, звіра повній, —

Лежала приголомшена, німа:

От мала щастя — та взяла пітьма!

У серце б’є себе — аж застогнало,

Аж відгукнулася луна з печер,

І довго, мов подвоєне, лунало,

Страждання незглибиме двох Венер.

«Ой лихо! — скрикне.— Ох, нещасна!» — «...Щасна!» —

Озветься звідусюди мука власна.

Луну завваживши, то заквилить,

То заведе сумної злотокудра:

Як юних в’ярмлює, старих — малить

Любов, що мудра в глупстві — глупомудра;

Наприкінці ж — та сама голосьба,

І хором знай вторує лун юрба.

Та пісня болісна і ніч стомила.

Як щедро закоханці тратять час,

Мов світу цілому печаль їх мила!

Все б сповідями розважали нас:

Почнуть, зіб’ються, знов розпочинають...

Ніхто й не слухає, а не змовкають.

То з ким же ніч богиня провела?

Із звуками, що розпач мавпували!

Так відмовляють шинкарі без зла,

Хоч би там що п’яниці їм казали.

Промовить: «Так», — відкажуть: «Так!..» — гучні;