Від невагомих стіп не гнуться трави...
Глядь: на тропі розтерзане лежить
Її кохання — вепрів пир кривавий.
Уражені видовищем, зіркі
Сховались очі, ніби вдень зірки.
Неначе равлика тендітні ріжки,
Що їх, коли торкнеш, сховає він
І вже не виткне з крученої хижки,
Аж поки небезпеки стихне дзвін, —
Так від кривавиці сахнулись очі,
Втекли в покої рятівної ночі,
Де склали всю повинність, блиск свій весь
В обладу приголомшеного мозку,
Що просить їх не виглядати днесь,
До трону більш не слати поголоски, —
Бо ж серце, боязкого владаря,
Непевна чутка громом ударя,
Й, налякані, дрижать підданці чемні —
Так вихори, ув’язнені в землі,
Підвалини стрясають попідземні, —
Жахаються великі і малі.
Цей трус Венерині чуття всі збурив,
Аж очі скочили з-під ковдр-зажмурів —
І боязко линули яснину
На рану, що прорили ікла вепра
У хлопця в боці, — сніжну білину
Сльоза із рани зчервонила тепла.
Трава і квіти — все, що там росло,
Із ним, здавалось, кровію спливло.
Це співчуття Венера бачить бідна,
Голівоньку схиливши на плече.
Страждає мовчки — не ридає ридма.
Гадає: «Він не вмре, живий він ще!»
Від горя оніміла, скам’яніла.
І сліз нема — всі вилити зуміла!
Засліплена, вже добачає там
Не ту, єдину, — три криваві рани.
І докоря невірністю очам:
Три брами, де й одній зіяти рано!
Лице також двоїться... І рука...
Там хибить зір, де думка не зірка.
«Ще й одного оплакати не встигла,
Як двох Адонісів спіткав кінець!
Зітхання відлетіли, сльози збігли:
В очах — вогонь, у серденьку — свинець.
Свинцеве серце, очі, розтопіте!
Кохання краплі, ви мене спаліте!
Ох, світе, скарб який утратив ти!
І хто ще в тебе є, що варт дивитись?
Кого варт слухать? Чим із многоти
Щедрот своїх ти можеш похвалитись?
Приваба квітів гине й воскреса,
Та справжня тільки з ним була краса.
Віднині будьте непокриті, чола!
Хай сонце й вітер не цілують вас!
Нема що цілувать — на світі голо.
Хай сонце — палить, вітер — тне всякчас.
Коли Адоніс жив, вітри і сонце
Хотіли вкрасти це краси віконце.
Тому й любив він капелюх носить, —
Бо в очі лізло сонечко гаряче.
А вітер капелюх зідме й трусить
Почне чуприну — хлопець тільки плаче;
А сонце й вітер сваряться тоді,
Хто перший зсушить сльози молоді.
Побачити його біг лев з діброви;
Щоб не злякать, ховався за терни.
Аби його почути спів чудовий,
Приводив тигр сумирно, мов ручний.
А вовк, той голос вчувши, жертву кидав
І цілий день по тому кров’ю бридив...
Задивиться на образ свій в струмку —
Опливуться рибки в золотій оздобі;
І всі пташки раділи юнаку:
Щебече ця, а та несе у дзьобі
Шовковиці чи вишні спілий плід;
Він їм — красу, вони йому — ягід.
Лиш дикий дик, понурий, тупорилий —
Бодай могилу швидше він знайшов! —
Угору не зирнув на образ милий,
А то б не пролилась коштовна кров.
Коли ж зирнув-таки, то — треба знати —
Не вбити він хотів — поцілувати!
Отак-то він моє кохання вбив:
Адоніс гострим списом замахнувся,
А вепр на нього іклів не гострив,
Цілунком замиритися рвонувся;
Та схибила закохана свиня
І в бік угнала ікла навмання.
Коли б і я іклатою родилась,
Цілунками його убила б я.
Та мертвий він — не поблагословилась
Його любов’ю молодість моя».
Сказавши це, упала в узголов’я,
Лице сплямивши зимною вже кров’ю.
Що гляне на уста — уста ж бліді,
За руки візьме — руки геть холодні!
На вухо сповідається в біді,
Так ніби вуха ті вчувати годні.
Повіки піднімає, що злягли
На два світила, згаслі серед мли.
Вона ж гляділася у ті свічада
Не раз, а це себе не бачить в них.
Померкла незрівнянна їх відрада,
І вроди чар кудись безслідно зник.
«О диво часу! — каже.— Ти загинув,
А день мене й не втішив — це відлинув.
Ти вмер. Тож волю я свою звіщу:
Віднині за любов’ю шлю осмуту.
Хай, ревності підвладна та плачу,
Любов солодка гіркне на отруту;
Нехай нерівню кожен обира,
Нехай жура утіху пожира.
Нещира буде хай, оманна й змінна;
Хай зрада в пуп’янку її згризе;
Хай зваба так прикриє суть розтлінну,
Щоб правдою здалось облудне все;
Хай зробить тіло квітнуче — гниючим,
Німою — мудрість, глупство — балакучим.
Розгульна буде хай і все ж — скупа,
Смішним хай зробить дідуся-столітня,
Хай джиґуна оберне на стовпа,
Вельможу обскубе, збагатить злидня;
Безумством буйно-тихим буть їй слід.
Хай хлопець дідом стане, хлопцем — дід.
Хай там схибнеться, де тверда опора,
Іде без ляку там, де зради твань;
Хай всепрощенна буде й надсувора,
Брехлива з-під правдивих обіцянь;
Нехай хова під благочестям скверну;
Хай з серни лева робить, з лева — серну.
Хай наведе вона і війн, і чвар,
Розділить старше з меншим покоління,
Хай стане служкою для всяких свар,
Як паливо слугує для пломіння;
Мою любов ще в брості вбила смерть —
Не повнись, келиху кохання, вщерть!»
І враз юначе тіло мов розтало,
Розвіявсь, як хмаринка, смертний прах,
А з крові розіллятої постала
Червона квітка в білих цяточках,*
Так схожа на оті краплини крові,
Що вцяткували щоки мармурові.
До квітки голову схиля вона:
Чи ж пахне свіжим віддихом Адона?
«На грудях житимеш моїх, ясна,
Як смерть його забрала беззаконна...»
Стебло зірвала, і на зламі сік
Зеленою сльозиною потік.
«Так батько твій чинив, о бідна квітко,
Ростку того, хто пахнув ще любіш, —
Таж від найменшого він плакав збитку;
До себе дорости хотів, не більш, —
Так само й ти. Та знай, мій квіте бідний:
Тобі, як батька кров, ці перса рідні.
На них він, як на ложі, спочивав,
Життя він дав тобі, а з ним і право
Люлятися отут, немов між трав, —
Вколише серденько тебе на славу.
Й щомиті цілуватимуть уста,
Бо ти — мого кохання яснота».
І геть спішить, стомившись марнотою,
Сріблястих голубів своїх впряга
І колісницею мерщій легкою
Пустелю голубу пересяга,
У Пафос летячи, де буде свято*
Оплакувать свою велику втрату.
Післямова
Поема була написана 1592 р. Вперше надрукована форма том Octavio 1593 р. земляком Шекспіра Річардом Філдом. Книговидавцем «Венери і Адоніса» став Джон Харрісон. На титульному аркуші ім’я видавця не проставлене, але його видавничі права позначені емблемою із зображенням якоря. Текст, передрукований, певно, з вивіреного авторського рукопису, дійшов до нас в доброму стані. Тільки до 1636 р. вийшло 12 її видань. Присвячена «Венера і Адоніс» покровителеві Шекспіра графу Саутгемптону.