А скрикне: «Ні!» — почує також: «Ні!..»

Та ось і жайвір, вістовець обуди,

Від вогкого гніздечка лине ввись

І ранок будить срібляний, щоб груди

Розкрив і сонце випустив: явись!

І як же славно прикрашає щедре

Черленим злотом пагорби і кедри!

«Владарю світла, боже світляний! —

Венера сонце словом величає. —

Що в тебе кожен каганець земний

І кожна зірка Сили позичає, —

Поміж людей ти хлопця розшукай;

Він світла дасть тобі, ти ж — іншим дай».

Сказавши це, до миртів на узліссі

Біжить хутчій. Вже й ранок он який,

А від коханого не чути вісті.

Де ж валування псів ? Де ріг дзвінкий?

Та ось почула — почалися лови!

Туди, туди спіши мерщій, Любове!

А всюди заступають шлях кущі:

За шию ловлять, лізуть цілуватись,

Ще й піддобряються до ніг корчі,

А їй з чіпких обіймів вириватись,

Мов сарні тій, що молоко несе

В дійках розбухлих, — хай маля поссе.

Коли це чує: підняли вже звіра!

Й сахнулась — так сахнеться мандрівець,

Забачивши зміюку лускошкіру,

Де ледь не став, він, брівши напрямець;

Отак собача боязлива дзвяга

Чуття вразила, відібрала звагу.

Тож знати: стрілось їм не зайченя,

А вепр, ведмідь чи навіть лев гордливий,

Бо ані руш гавкуща собачня, —

Усе на місці гамір той лякливий:

Шаленство звіра бачачи, хорти

Не важаться, кому вперед іти.

Цей моторошний ґвалт їй б’є у вуха,

А через вуха в серце проника,

Яке лише блідого ляку слуха,

І — кожна жилочка дрижить, слабка.

Як командир тікає — що ж солдати?

Не встоять — кинуться також тікати.

Стоїть в заціпенінні, лиш тремтить...

Та ось велить чуттям підбадьоритись,

Мовляв, нема ніяких страховіть,

Дитячі вигадки — чого страшитись?

«Забудьте ляк і дрож!» — велить вона

І… цькованого бачить кабана —

Із рилом пінявим у чімсь, червонім,

Немов змішались молоко і кров,

І страх ударив подихом зловонним,

Погнав її. Удруге поборов!

Геть, геть біжить. Аж стала серед дебрі.

Вернулась — за різню сварити вепра.

Дум тисячі — і тисячі стежок...

Знов пробігає, де пробігла щойно.

То стане й слухає, мов без думок, —

Так п’яний розум все чіпає гойно,

Та не загоїть жодної із ран,

За все береться, сам попавши в бран.

Глядь — хорт скалічений скрутився в хащі;

Питає, де господар, бідака.

Ось другий рану лиже — лік найкращий,

Яка б ураза не була тяжка.

А там іще один, ледь підповзає;

Спитала — він виттям відповідає.

Заледве цей доскавулів скиглій,

Як інший, ще сумніший голосильник

Послав до неба жаль і відчай свій,

А з ним багато інших надмогильних

Співців завило. Ось, хвости між ніг,

Похнюпи йдуть, кривавлячи моріг.

Гай-гай, як бідний люд страшать знамення,

І з’явиська, і чари, й чудеса!

Згадає всіх пророків одкровення,

Коли надивляться вже очеса...

Від знаків лиха стисло дух богині,

І Смерті кинула слова обвинні:

«Гидка тиранко, підла, зла маро,

Розлучнице любові осоружна!

Оскалена, понура машкаро,

Навіщо вкрала ти красу нерушну

І подих чистий юнака, що сам

І чар, і пахощі давав квіткам?

Як мертвий він... О ні, таж буть не може,

Що, бачивши, убила ти його!

О так, можливо! Ти безока — отже,

Ти косиш навмання, коли кого...

Ти цілиш у старих. Коли ж не влучиш,

То й немовля із матір’ю розлучиш.

Остерегла б його — озвався б він,

І вбивча міць твоя пропала б швидко.

Хай Парки проклянуть тебе за чин,

Яким зітнула не бур’ян, а квітку!

Йому б Любові золота стріла —

Не Смерті чорний спис, не смертна мла!*

Чи сльози п’єш, як сієш плач трагічний?

Чи ловиш стогони, що мчать до зір?

Пощо на очі сон наслала вічний,

На ті, що всім очам відкрили зір?

Немила вже й Природі згубна сила,

Яка її найкращий твір скосила!»

Повіки опустилися, й потік

Відчайних кришталевих сліз спинився,

Що із богининих рум’яних щік

На груди пречудові щедро лився.

Та повінь хоч які загати рве,

І знову струмінь срібляний живе.

Як очі й сльози діляться стражданням!

В кришталі відбивається кришталь.

Та дружнє хоче висушить зітхання

Очей і сліз виснажливу печаль.

Мов буряного дня — то дощ, то вітер:

То сльози полились, то подих витер.

Ще й множить біль мінливих мук юрба,

І тиснеться на перше місце кожна;

їх слухає усіх і всіх — раба,

Щомиті — інша мука переможна,

Та всі лихі, готують всі удар,

Гуртуючись, мов сто сердитих хмар...

Та що це? Звіддалік хортів, хтось кличе!

Так слуха колискову дитинча...

Уяви зазіхання руйнівничі

Умить цей клич надії розвінча,

І радість, мов страждання й не боролось,

Нашіптує: «Адонісів то голос...»

І сльози враз відринули усі,

В очей в’язницю, мов перлини в склянку.

Та часом найкоштовнішій сльозі

Втекти щастить і впасти наостанку,

Аби з лиця землі відмити грязь:

Земля ж не тоне — тільки упилась.

Любове, ти — невіра всім невірам!

І віриш, і не віриш водночас.

Твої і щастя, й біль — зеніт з надиром,

Надія й розпач — блиск твоїх окрас:

Вбиває перша любими словами,

Влещає другий чорними думками.

Наткала — й розпускає вже ткання:

Живий Адоніс— отже, Смерть не винна!

Немовби й не взивала навмання,

Богиню величає страховинну

Владикою гробків, гробком владик,

Загладою на всякий рух і крик.

«Ні, Смертонько, я просто жартувала,

А ти даруй мені — злякалась я,

Коли в цім лісі веприще назнала,

Яке жалю не має на хлоп’я,

І кинула тобі слова догани,

Жахнувшися: загинув мій коханий!

То ж не моя провина — кабана!

Йому помстись, невидима владарко!

Хоч мій язик сварив — то звірина

Жорстока, підла спричинила сварку.

Біль — двоязикий. Ста жінок умом

Не дати ради язикам тим двом».

У тій надії, що живий Адоніс,

Венера скорий здогад свій кляне.

Щоб мав юнак добро, талан, достойність,

До Смерті мовить слово підкупне

Про статуї, надгробки, склепи; навіть

Усі її страшні тріумфи славить.

«Юпітере! — ячить.— Яка ж була

Дурна я і який слабкий мій розум!

Оплакала того я, хто дотла

Горітиме; цвістиме — до морозу.

Як він помре— краса загине з ним,

І Хаос пожере вселенський дім.

Ах ти, Любове! Все тобі присниться,

Що конче хтось на твій чигає скарб.

Тебе злякала призвістка-марниця,

А серце вже й квилить, вже й має карб...»

Аж чує раптом клич веселий рога.

Де й дівся сум — танцює легконога!

Мов сокіл на принаду— так спішить,