— Ну, йолкі-матолкі, ти й вигадник! Моргає вона? Ще б переповів мені про що співає! О, я придумав. А давай спробуємо мамину баклагу з водою. Покропимо дівку трошки водичкою і…

— І шо? — Полель різко обірвав брата. — То я вигадник? А ти благодійник? Яка ще баклага? Тобто вода Лади? Нею вагітних напувають, через лоно материнське вливають і життя дитині дарують, душу дарують. Ти хочеш дівчину вбити? Її ж душа при ній. О Свароже! Творцю небесний, подивися своїм чесним оком на цього барана, який вважає себе богом, і вправ йому клепки чи то залий хоч трохи розуму в його порожню макітру. Та матінка як дізнається, що ти надумав, то… Лада тобі за це і голову відкрутить, Леде, і ноги з руками, і кожен пальчик окремо, щоб довше мучився. А я допомагатиму. Бо придуркам так і треба.

— Що? І хтось мене щойно соромив за негарну мою лексику. А сам? — Лед незграбно виправдовувався. — Та йолкі-матолкі! Я ж просто так, як варіант запропонував, я ж нічо такого не мав на увазі. Що ти відразу верещиш, як недорізаний? Наче та дівка тобі ріднокровка. Чи мо’, ти закохався? Вона ж ніяка! До твоїх грудастих додол їй далеко. Та глянь на неї: мале, кістляве, навіть не дуже на жінку схо…

Лед не договорив. Щось гепнуло поруч, стукнуло, завило… Катавасія не припинялася кілька хвилин. Хоча ті двоє метушилися мовчки без образ і криків, було ясно: не примирилися. Нарешті, коли почулися захекані вдихи-видихи і один закашлявся, другий засичав:

— Ану проси пробачення, брате, бо клянуся Творцем, перетворю тебе зараз на хмару й будеш літати, поки мати чи батько не повернуться і не дізнаються, як ти тримаєшся обіцянки, яку дав перед деревом роду.

— Ну, добре-добре, — якось болісно та трохи розчаровано заговорив Лед. — Пробач. Йолкі-матолкі. Ми ж брати. Я ж пожартував. Який же ти!

— Я? При чім тут я? — Полель, напевно, не відпускав брата, бо говорив спокійно, а той вовтузився поруч та важко дихав. — Ти у неї проси пробачення, у дівчини. Ти у світі Берегині посмів образити жінку. Ану проси!

— Та вона ж не чує. Що даремно повітря колихати? Ну, гаразд, тільки той, верни мені назад руки-ноги, га? Пробач мені, незнайомко, за те, що так себе поводив.

— І? — насторожено озвався голос Леда.

— Та що «і»? Ти точно здурів. Що «і»? Пусти! Користуєшся тим, що так підступно мене схопив.

— І скажи, що більше не ображатимеш її, — вів своєї Полель. — Бо жінок ображати можуть тільки закінчені покидьки. А таких у Яві немає. А якщо є, то сам знаєш, що з ними роблять. Я слухаю, братіку.

— Ох, — примирливо застогнав Лед. — Пробач мені, незнайомко, за всі образи і за те, що так себе негарно поводив. Обіцяю, що таке більше не повториться. Принаймні намагатимуся виправитися. І пробач також мого брата, телепня, бо він теж спочатку був не проти тебе вкатрупити, йолкі-матолкі.

Щось гучно поруч ляснуло.

— Дякую, — сердито буркнув Лед.

— Я, можливо, і хотів її подалі від нас спровадити, але вбивати точно не планував, — задоволено відповідав Полель. — Іди принеси краще батькову стрілу.

Мдя, Мальва помилялася щодо обережності та мямлення Полеля. Тепер зрозуміло, хто тут справді керує і є старшим.

— Яку ще стрілу, йолкі-матолкі? — майже щиро говорив Лед.

— Ти знаєш яку, братіку! І не треба мені розповідати, що ти її не маєш, бо батько її начебто відібрав у тебе. Сам щойно про неї згадував. І, до слова… Я навіть готовий назвати місце, де ти її ховаєш.

— А підглядати нечесно, йолкі-матолкі, — сердито буркнув Лед.

— А красти в рідного батька теж нечесно. До того ж я не підглядав. Ти настільки гучно завжди все робиш, що треба бути і сліпим, і глухим, щоб не зауважити. — Йди вже, поки я знову не почав злитися.

— Е-е-е-е, брате… А для чого нам стріла? — обережно запитував Лед. — Ти ж знаєш, вона той, не дуже безпечна у невмілих руках.

— Ти принеси, а там побачимо. Деякі рани доторком стріл Перуна лікуються. Особливо душевні. Спробувати можемо, пра’?

Мальва почула, як щось зачалапало і почало віддалятися, щось сумно буркаючи. Лед таки послухав старшого Полеля. Коли кроки стихли і голос теж, ще пару миттєвостей нічого не відбувалося. Потім вона відчула теплий дотик пальців у себе на щоці. Потім на шиї.

— А ти ж нас чуєш, правда? Ось знову моргнула. Брата я відправив куди подалі, щоб не заважав своїми порадами. Якщо і справді мене чуєш, то спробуй моргнути.

Мальва щомочі заморгала. І навіть вдалося цього разу ледь чутно зітхнути. Полель це помітив:

— Чудово! Колись матуся дала мені ладанку на щастя. Ладанку з живою водою. Жива вода із самого Біловоддя. Краплі достатньо, щоб тебе оживити. А ще я прокажу одне дуже легке, мов хмарка у небі, заклинання, казатиму тобі його на вушко, і коли пролунають останні його слова, ти отямишся.

Гей, око Лади, Полеля і Лелі!

Гей, око матері Лади, ніч пропадає,

У голові твоїй, леле, ніжно світає.

Бо око матері Лади з води живої виходить,

Здоров’я та розум дівці-ягідці щедро приносить.

Він говорив прамовою. Слова лоскотали вухо, розходилися хвилями, падали живою Ладиною водою в кожну клітинку, і вона відчувала, як тіло починає оживати. Він легко торкнувся її губ чимсь вологим і… Спершу зрозуміла, що повіки стають легкими, наче пір’їнки-хмарки у небі, руки скидають із себе каміння, повертається голос.

— І з уст твоїх злітає правда. Говори! — Полель вмовк.

І Мальва легко розплющила очі. Навпроти стояли інші — голубі-голубі, аж прозорі, але дуже теплі та добрі.

— Прокинулася? Ласкаво просимо у світ Оранти, дівчино безсмертна! Так, ти ж безсмертна, я не помилився? Як тебе звати?

Він допоміг їй сісти. Вона вдихнула на повні груди, тоді видихнула. Дихалося легко.

— Мене звати Мальва. — Слова поки давалися важко. Язик наче забув, як воно — добувати звуки. — Так. Я утікачка. Зі світу темних утекла. Мене хотіли силою заставити випити з Чорнобогової чари. І тому я втекла. Я не хочу ставати темною. Будь ласка, не вертайте мене назад. Дякую, Полелю, що врятували! То як сказав твій брат: хто має застрелитися — не втопиться?

Полель усміхнувся. Він так і знав, дівчина від початку їх чула. Усю розмову з першої хвилини перебування у цьому світі.

— Приємно познайомитися. Сильна дівчино Мальво, втікачка з Темного світу. Панна Мальво. Яке чарівне ім’я. Сонячне і тепле.

Полель допоміг Мальві сісти. Тоді вона спробувала звестися на ноги та роззирнутися. Зробилося трохи недобре від різкого вставання. Полель це помітив. Захитав скрушно головою, тоді звідкись дістав широку квітчасту верету, накинув на неї:

— Це щоб прикрити твою наготу. Не те щоб мені було неприємно на тебе дивитися, скоріше, навпаки, бо ти прекрасна, та мій брат… Ну, ти ж його чула. Я скоренько збігаю до хати, знайду тобі вдяганку. Сподіваюся, брат нескоро повернеться. Він розтелепа ще та. Даю слово, що він кудись переховав стрілу, і тепер півдня буде згадувати, куди. І ще одне: не роби різких рухів, о чудна дівчино Мальво. Після пережитого потрібен час, щоб відійти. Ти справжнє диво, Мальво, — останні слова він сказав, напевно, для себе, бо вони ледве прошелестіли устами, та Мальва почула.

Натомість відразу по них прогуділи й інші:

— О, маєш, йолкі-матолкі! Хтось отямився, поки я туди-сюди бігав, — взявши руки в боки, перед ними стояв войовничий Лед. Чорні очі, наче земля, довге темно-русяве волосся, зібране у вузол на потилиці, рідка борідка, яка б мала додавати хлопцеві літ і мужності, сорочка з войовничим узором (у тому Мальва вже навчилася розбиратися завдяки читанню на ніч Тестаменту), широкий шкіряний пояс, який теж був щедро помережаний узорами. Бракувало хіба меча на поясі та за плечима колчана зі стрілами. І готовий воїн. Погляд гострий, стрімкий, та разом з тим теплий і добрий.

— Ну, йменням Сварожого кола і так далі, мала! — очевидно, це вітання було адресовано їй, і в голосі чулася образа. — Ти мене навмисно спровадив, брате, щоб я тобі не заважав дівку клеїти, так, йолкі-матолкі? І де, скажи-но, ділася моя стріла? У жодному з моїх сховків її нема… Ну?