— Я не знаю, братіку! Чесно. Ще раз добре перетруси всі свої сховки, бо щось ти надто скоро вернувся. І я тебе нікуди не відправляв, не знаю, що ти там собі надумав. Панна Мальва — безсмертна, як ми з тобою і думали. Тому так швидко прийшла до тями. А ти не радий? І, до речі, нашу розмову вона всю чула. Просто з ввічливості не стала нас перебивати. Ви тут ближче знайомтеся, а я піду пошукаю для панни Мальви одяг. Не буде ж вона у вереті по світу нашому ходити.

— Ну-ну, — невдоволено бурчить Лед. — Іди вже, провокаторе, іди. Йолкі-матолкі. Обіцяю, я її не їстиму. Вже геть монстра з мене зробили.

Мор стояв на березі Мертвої ріки. Вже не пригадує навіть, коли востаннє спав. І не хотілося зовсім. Його онука мертва. Намагався прийняти це та змиритися. А ще мусив зрозуміти, де знайти правильні слова, якими мав повідомити сину про смерть його доньки. Мара, певно, вже знає. Вона, Мара, мала забрати душу онуки. А коли й вона досі нічого не знає? Бо що відбувається з душами тих, кого ковтає вода Мертвої ріки, достеменно невідомо. А може, просто Мара не поспішає до нього з прокляттями та дошкульними звинуваченнями, бо жаліє? Що ж… І на тому спасибі, жінко!

Давно не відчував такого болю. Не знав, що настільки прив’язався до дівчини. Обурювався через її витівки, лютився, коли вона його не слухала, скаженів, якщо робила по-своєму, казився навіть, коли хитрувала… А в глибині душі чесно тішився. Бо вона була схожа на нього — бунтарка з першого кроку і першого слова. Такі стають великими безсмертними, а не простими виконавцями волі великих.

Був певен, що рано чи пізно вони б таки зблизилися і він би розповів їй, як крав з бібліотеки свого батька заборонені книги, як читав їх наодинці, заховавшись у той самий сарай, поблизу якого завжди було болітце, куди чкурнув проклятий. У тому сараї завжди було безпечно, бо строга заборона заходити туди без дозволу діяла категорично на всіх, крім Морока, старшого сина темного Правителя. Це було чудне місце, і він хотів, щоб Мальва про нього знала… Обов’язково якось би дізналася.

А як він тішився, коли побачив, що вона зробила з Навією. Ця потороча ще й не на таке заслуговувала. Завжди була гидким заздрісним каченям поруч із сестрицею Марою. Але оскільки була старшою, то чомусь вбила собі в голову, що має більше таланту, аніж сестра. Мара любила свою нестерпну старшу сестру, хоч та їй постійно дошкуляла: то волосся підпалить, то ослячі вуха за допомогою заклинання причепить, то поросячий хвіст замість носа прилаштує… Звісно, Навія ніколи не зізнавалася в тому, що це її рук діло, досить вправно перекладаючи вину на інших. Мара вірила сестрі і терпляче зносила кпини оточуючих. І так могло тривати вічно. Та втрутився Мор.

Мара була його жінкою. Він це відчув відразу, щойно вона заговорила до нього. Спочатку був голос — мов шепіт струмочка, тоді він побачив чорні очі і… Не просто темряву в них — в очах горіли зорі, які усміхалися йому. Що там торочив його син Стрибог про те, що вибирає завжди жінка? Дурня. Вибирає завжди серце. І байдуже чиє — жіноче чи чоловіче… Його серце вибрало Мару. І Мор не стримався та «випадково» напоїв Навію настоянкою правди. У Ягілки на щось там — вже й не пригадає зараз, на що — виміняв. Та це й не важливо. І сп’яніла від правди Навія чесно розповіла Марі про всі свої витівки: як шкодила, скільки, коли і чому…

Сестрі Мара все простила. Але Навія не простила знаття правди… Зате за Мару гарно помстилася Мальва, навіть не знаючи того. І коли Мор застав зеленокосу красуню Навію всю пожалену павуками та зміями, з обличчям у страшних бородавках, то навіть втішився… Йому, щоб допекти Навії, потрібна була чужа допомога. Так, безумовно, це було зроблено хитро, Навія начебто сама у всьому зізналася, а ось його онука ні з ким не радилася, вчинила просто по справедливості. Зухвальство, що межує з нерозсудливістю. Учинок безглуздий, порушення порядку і таке інше. Але Мору подобалося, ох, як йому це подобалося!

Невже він таки перебрав із тиском на онуку? Він не міг повірити, що зламав її і вона з розпачу втопилася. Мальва не з тих. Вона — криця, вона така, як він. Вона — його онука, і тому вирішила перепливти Мертву ріку. Зовсім не вірячи в те, що Мертва вода ріки її вб’є. А може, це проклятий, підісланий Птахою, силоміць запхав дівчину у воду? Морок у це не вірив. Силою запхати сильну безсмертну у воду? Хіба що хитрістю…

Зараз найбільше жалів, що особисто не проконтролював, коли знищували світ Чотирьох Сонць, спалювали Арату й Оселище Дива. Йому доповіли: усі мешканці загинули. Повірив. Хіба він міг не повірити власному сину? Ох, дурні пророцтва, які збуваються: «Та, що прийде від Арати, вкраде серце твого сина, полонить душу та знищить темний світ». Чому Оракул просто не сказав: «Вбий доньку жриці Арати зі світу Чотирьох Сонць, і все у тебе буде добре»? Звичка Оракулів говорити загадками завжди дратувала, але нічого з цим не міг вдіяти. Якби не ця клята світла Птаха, то б і син був зараз поруч, і онука лишилася живою. Якби міг, власноруч задушив би потвору.

Мор підійшов до води. Схилився над плесом. Наставив долоню над поверхнею, мало не торкаючись її. Він уже не вперше намагався розмовляти з мертвою водою. Дожився. Великий Мор ходить берегом Мертвої ріки і балакає з водою? Божевілля! Інколи Морок вірив, що у воді, крім, звісно, води, ще хтось живе — невидимий, лихий, потворний. Живе той, хто лишився там після того, як світ Русалій був знищений. Саме він, отой лихий фантом, і вбиває темних, котрі випадково чи навмисно потрапляють у мертву воду. І зараз Морок говорив з ним. З тим, хто взагалі не заслуговує його уваги, бо є божевільно-мертвим.

Так, Мор просив, навіть благав. Ба набагато більше — благав навколішки. Добре, що цього ніхто не бачив. Прояв такої слабкості — це ганьба для Повелителя темного світу. Ніколи нічого подібного не робив, навіть заради маленького братика, котрий упав у воду Мертвої ріки. А тут… Повелитель Мор навколішки із заплаканою мармизою просить повернути йому Мальву, хай навіть те, що залишилося від неї.

Та вода мовчала. Інколи стримано, інколи трохи напружено. Та завжди байдуже. Він здавався геть нецікавим. Бо щоб зацікавити Мертву ріку власною персоною, потрібно просто влізти у воду. О, тоді й починається найцікавіше…

Морок навіть вдавався до хитрощів. Запихав у воду свого служку, проклятого тобто, наче наживку. Той стояв у воді довго й нудно. Тремтів безупинно, наче осиновий листок, і хтозна від чого. Бо чи може мертвий бодай щось відчувати? Радше від страху. Страх мають у собі навіть мертві. Та все намарно. Мертвій річці було байдуже до проклятого.

— Повелителю Море! Йменням Сварожого кола та благословенням Великого Чорнобога вітаю тебе! — обережний м’який голос почув за спиною.

Відразу впізнав його, розвернувся. То була Навія. Вона нарешті скинула з обличчя вуаль. Зілля та замовляння повернули їй молодість. Скривився. Вона та, кого найменше зараз хотілося бачити. Однак мусив звертати й на неї увагу як на одну з мешканців та сильних темного світу.

— І я тебе вітаю йменням батька Сварога! Ну, чого тобі? Мені трохи зараз не до тебе, — говорив із притиском, даючи зрозуміти Навії, що він хоче побути сам і не збирається довго теревенити.

— Я все розумію, Повелителю! Вибач, що турбую. Але це стосується безсмертної, тобто зникнення твоєї онуки, — Навія говорила трохи перелякано, але впевнено.

Вміє, коли потрібно. І огидних слів не вживає, згадуючи Мальву. «Смерть примиряє нас навіть з тими, кого ми найдужче ненавидимо», — колись казав Мору батько. Та Мор у це не вірив. Не примиряє. Не завжди з ними примиряє навіть смерть. Хіба що вічне забуття.

Навія ненавиділа всіх — і світлих, і темних, і сіро-буро-малинових, всіх, крім себе, своєї вроди, а колись, може, і його. Бо того дня, коли вона перепила настоянки правди, вона зізналася йому в коханні. Звісно, Ягілка попереджала про можливість нестандартної поведінки від надлишку випитого напою, тому хтозна, що то було: сказана правда чи перепій?