Цю ріку називають Мертвою. Та це не надто вдала назва. Скоріше, то Ріка, Яка Умертвляє.

Мор, великий і могутній Повелитель Мор, нікого та нічого не боїться. Крім… отих зелених огидних щупалець, котрі вбили молодшого брата. Дитиною він часто бачив їх у снах, а згодом навчився блокувати. Замикав ворота снів, убезпечував їх від будь-якого вторгнення — і тепер щасливо живе без сновидінь.

І от знову ці зелені щупальця тягнуться до нього з вбрання його онуки. Невже історія повторюється? І Мальва загинула, як його брат Завій? Сон наяву. Те, що відбувалося зараз у його душі, у жодному разі не могло з’явитися на обличчі. Тож, докладаючи надзусиль, Мор рявкнув на проклятого:

— Кинь це на підлогу, телепню. Тільки обережно.

Проклятий перелякано, втиснувши голову в плечі, нахилився та неквапно поставив на підлогу спочатку капці Мальви, тоді поруч поклав обплетене гнилими брудними щупальцями те, що колись було платтям. Мор гидливо поморщився. Ще одне нагадування про бридкі щупальця на шиї його майже мертвого брата. Перевів очі на проклятого:

— А тепер забирайся звідси. Вже.

Проклятий після останніх слів Мора миттєво щез, буквально на очах розчинився.

— Радегасте, я хочу бачити проклятого, служку онуки. Ви знайшли його? Думаю, він знає більше. Хоча… Прокляті ж майже німі. А цей може бути зовсім німим. Але таки приведи його до мене. Негайно. Може, вдасться залізти в рештки того, що ми називаємо мізками. Але чи є вони у… Гаразд, про це потім. Ну?

— Володарю, це неможливо. — Радегаст майже силою вичавлював із себе слова. — Наші хлопці цього телепня стратили на місці. Сам розумієш, у тому, що трапилося, є і його провина. Він мав відразу, тільки-но дівчина задумала втнути це з Мертвою рікою, повідомити нас. Тож я не встиг навіть заступитися за нього. Щойно його відшукали, Пал, Ніян та Худіч не стрималися. Попри всі дивацтва Мальви, ми всі її поважали, навіть любили. Вона була кумедною юною панночкою, а цей проклятий приблудень не вберіг її. Ба більше, він причетний до її зникнення — стовідсотково! Хлопці вбили його закляттям. Вони знайшли проклятого на подвір’ї закинутого будинку, отого, що залишився споконвіку і ніяк не розсиплеться, і наші замовляння та чари не годні його знищити. Ну, того, біля котрого ще болітце є. Очевидно, він там переховувався. Сидів біля болітця і…

Радегаст змовк. Мор загрозливо заревів:

— І-і-і-і-і-і-і… Що-о-о-о-о-о?

— І плакав. Принаймні так стверджують хлопці, котрі знайшли проклятого. Вони переконані, що бачили, як з очей служки скапують рясні сльози, і від них робляться кола на поверхні болотця.

— Кола? Сльози? — Мору здавалося, що він от-от лусне з люті. — Радегасте, ти що верзеш? Які сльози? Він — проклятий. Він бездушний. Він не може плакати.

— Це ще не все, пане! — Радегаст продовжував свердлити поглядом підлогу. І правильно робив, бо очі Мора зараз могли і вбити. — Щойно знайшовши проклятого, хлопці кинулися до нього. Каптур із голови мерзенця впав і… Там, під каптуром тобто, вони побачили, е-е-е-е-е… Тіло. Ну-у-у-у, майже людське тіло. Тобто це був уже не проклятий. Він мав людські риси обличчя, навіть очі набули кольору, і… А це найогидніше. Він до них посміхався, а по щоках текли сльози…

— Що? Посміхався? Сльози? Так! Дуже цікаво. Шпигун, значить. Чий? Такого ніколи не було! Це нечувана підлість та ошуканство! Яким чином це потороччя до нас потрапило? Га?

— Ми про це навряд чи дізнаємося, Повелителю. Але очевидним є те, що сей проклятий втрапив у темний світ іншим робом, тобто геть не так, як решта проклятих втрапляє. Бо їх завжди перед входинами в Оселище Відтіні перевіряє особисто майстер Ніян. Але і це ще не все.

— Що? Знову за рибу гроші? Як «це ще не все»? — Мор ледве стримував той буревій, який нуртував усередині. — Ти можеш чітко мені доповісти, сказати відразу все, а не бекати, як баран? Ти ж воїн. Ти — безсмертний. Я винних нещадно покараю, і ти це знаєш, але, щоб розуміти, кого карати, потрібно довідатися правду.

Радегаст врешті підвів очі на Мора:

— Усім відомо, що прокляті, коли ми б’ємо по них смертельним прокляттям, просто щезають. Навіть мокрої плями по собі не залишають, лишень одяг. А цей… — Радегаст зробив паузу, ковтнув. У горлі в нього пересохло від напруження і страху водночас: — А цей не щез нікуди. Він впав у власній плоті в болото і… Твань його поглинула. Ми намагалися його з того болота дістати, виловити, щоб переконатися: він справді з плоті, і це не якісь групові навіювання… На жаль, тванисько досить глибоке, його моментально засмоктало і, очевидно, воно якось пов’язане з Мертвою рікою. Бо коли рука Худіча торкнулася болота, він отримав сильні опіки. Тож туди не пірнути. Як то кажуть, кінці в болото. Пал обшукав кімнату Мальви і там знайшов оце.

Радегаст вийняв із кишені кусень зеленої стрічки, простягнув Мору. Той кивнув головою в бік столу. Радегаст поклав.

— Цю стрічку знайшов Худіч, оглядаючи помешкання Мальви. Худіч стверджує, що таку саму він бачив на руці проклятого перед тим, як той впав у болото. Оголилася його права рука, і до неї була прив’язана стрічка. Теж зелена.

Мор заплющив очі. Він досі не міг повірити в почуте. Шпигуни в його світі. Упевнений, це все робота світлих. Тої зарази Птахи. Це вона так хитро все обставила. Невже навіть Мальвою пожертвувала, щоб потім звинуватити темних у вбивстві безсмертної? А за це по голові не погладять. Верховні боги почнуть слідство, а всі факти свідчать про доведення до самогубства безсмертної. Про порушення всіх заборон та правил. І хто йому повірить, що в супер-пупер дисциплінованому й тоталітарному світі темних звідкись взялися шпигуни. Це просто ганьба якась…

Ліпше б Мальва виявилася живою. Хай би якось утекла, переправилася на той бік через ріку. А може, і переправилася? Радегаст випередив його запитання:

— Обнишпорили обидва береги ріки, кожну травинку, нору та закапелок. Порожньо. У Порубіжжі її теж нема. Ягілка Мальву не бачила.

Світ захитався перед очима Мора. Зажмурився, щоб не втратити рівновагу. А що він скаже сину, Марі? Смерть Мальви на його сумлінні. Хто слухатиме його виправдання? Найжахливіше, що Стрибог зненавидить його навіки. А сину й так нелегко.

— Володарю! Я хотів би поговорити щодо поминальної тризни. Це важливо, ти знаєш, і ще є декілька невідкладних питань щодо безпеки. Потрібно висушити якось це болото. Навія вважає, що саме через нього у наш світ потрапив цей проклятий, який звів зі світу велику безсмертну, твою онуку, — продовжував Радегаст.

— Так-так. Болото, — розгублено та втомлено відповідав Мор. — Нехай Навія з Вогнявицею цим займуться. Щодо тризни, то, звісно, вона потрібна. Приготуй усе необхідне. І залиш мене наодинці. Я хочу скласти офіру Творцю та помолитися Чорнобогу. Я покличу тебе, коли звільнюся. Чи це все? Хіба є щось важливіше зараз від смерті моєї онуки, Радегасте?

Радегаст похилив низько голову:

— Ні! Все решта зачекає, Володарю! Дозволь і нам скласти батьку Чорнобогу молитву. Завжди дві молитви ліпші, аніж одна, а коли їх сотні, то…

— Дозволяю, Радегасте. І накажи забрати звідси речі Мальви. Їх поки не викидайте. Зелену стрічку залиш. Тепер іди.

Радегаст ляснув у долоні. З’явився проклятий, забрав постоли та те, що залишилося від Мальвиної сорочки, і майже моментально щез. Радегаст шанобливо вклонився та вийшов з кімнати. Двері бібліотеки за собою чемно зачинив.

Мор мусить дістати тіло онуки. Але… Як? Як домовлятиметься з тим, що давно мертве, що вбило брата, скалічило життя матері, що ненавидить його так само сильно, як і він? Якими словами чи вчинками прикликати те, чого ніхто ніколи не бачив, хоча всі знають, що воно існує?

Знав, що то безглузда затія, знав, що він програє цю битву, але думка, як за соломинку у вирві, хапалася за будь-яку ідею і з усіх сил трималася за неї…

Відколи Остап отримав Перемінник, усе довкола стало іншим. Небо зробилося блакитнішим, сонце лагіднішим, квіти пахнули духмяніше, пташки співали веселіше, люди всміхалися щиріше… І навіть погані сновидіння геть не турбували його. Їх наче хтось забрав із собою. Йому вже не снилася втрачена його батьківщина. Може, тому, що тепер він знав усю правду і про себе, і про світ Сонячної Мушлі.