Учитель Посолонь і далі опікувався хлопцем, поки Птаха була в мандрах. Він час від часу перепитував, чи не сниться йому щось недобре або страшне? Остап знизував весело раменами та відповідав Учителю на турботливі слова: все гаразд, спить він добре. І справді, усе перемінилося, навіть у снах. Сни йому таки приходили, але геть інші.

Йому снилися ті, кого він любить. Це сни, у яких він бачив Мальву чи Птаху. Навіть пару разів йому снився Стрибог. Бо він його досі любив. Такого зухвалого, незрозумілого для світлих, темного поганця, але справжнього чоловіка. Він навіть трохи заздрив Мальві, що у неї такий особливий батько. Так, на жаль, темний, так, ледве не вбив Птаху, бо просто патологічний ревнивець, але… Він справжній і живий, він не зрікався ані Мальви, ані Птахи. І нехай геть по-дурному і геть немудро зараз він бореться за них. А його батько? Відрікся, відмовився, навіть від самого себе.

Ось лише Стрибог у снах Остапа поводився дивакувато. Намагався когось наздогнати та покарати. За що? Невідомо. Та це були лишень сни, і в них поки що Стрибог залишався ні з чим.

Остап зітхнув. Дійсність для нього стала іншою.

Так. Змінилося багато. І стосунки зі звичайними людьми теж. Отими, яких безсмертні часто називають смертними. Ще вчора він був одним з них, навіть гірше — безбатченком, круглим сиротою. Нехай матінку йому замінила Птаха, але це ж не була повноцінна сім’я, ця жінка мала інші обов’язки, набагато важливіші, аніж опікуватися сиріткою.

Так, сиротині багацько людей щиро співчували, ставилися з розумінням, допомагали чим могли. Навчали простих буденних премудростей — прибирати подвір’я, варити їсти, розпалювати вогонь, полоти бур’ян, саджати квіти, доглядати за садом, співати пісень, танцювати, стріляти з лука, робити стріли, наживку для риболовлі й так далі…

І раптом, наче грім серед ясного неба, така прикра новина: цей неотесаний безбатченко — не просто біднятко зі світу, якого давно не існує, він — великий безсмертний, майже кандидат у боги! Хіба лише без’язикий не перебрав кісточки Остапу. Одні говорили, що чутки, начебто Птаха його матінка, таки правдиві; інші стверджували, що нічого подібного, насправді Остап — незаконнонароджений від смертної син когось із вищих богів, але до пори до часу завбачливо прихований від очей ревнивої дружини. Тут батьківство приписували і Перуну, і Дажбогу, і навіть Сварогу. А треті переконували, що це все безглуздя, бо насправді Остап — син Мари та Посолоня. Громада так і не дійшла спільної думки щодо батьківства Остапа. Чутки ширилися та множилися далі.

Але раптом усі наче змовилися та почали ставитися до Остапа з обережністю. Навіть у звертанні більшість перейшла на шанобливе «викання», бо хтозна, що в того безсмертного на умі, ще образиться на криве слово й перетворить тебе на ропуху, а ти потім доводь, що ніц такого непристойного не мав на увазі. Тож у присутності Остапа зайві балачки вщухали й люд трішки винувато, але щиро всміхався. Недоброзичливців майже не було. Звісно, посполитому люду слід було звикнути до такої переміни. Люди залишаються людьми навіть на світлому боці. Печать від їхніх думок відкидає і на обличчя, і на совість тіні. Це звичайна людська цікавість, яка обов’язково минеться, щойно трапиться в Яровороті чи поза ним, але обов’язково з його мешканцями, щось незвичайне чи звичайне, але доконечно таке, про що можна погомоніти, посмакувати і, звісно, пофантазувати.

Дехто зі світлих безсмертних мешкав у Яровороті, у власному будиночку, маючи за сусідів звичайних смертних, як от Птаха чи Посолонь. Та більшість таки віддавала перевагу оселенню у Храмі Сонця під опікою та благодаттю батька Білобога. Остап теж перейшов на час навчання жити в Храм Сонця. І не тому, що так хотів, — так було заведено. Учні мали мешкати у Храмі Сонця, аж доки пройдуть усю науку та будуть готові випити з чаші Білобогової.

Храм Сонця та всі його мешканці зустріли Остапа доброзичливо. Усі, крім Дужа.

Дуж — чистокровний син чистокровних безсмертних. Мати — Дзеванна, батько — Знич. Він отримав свого Перемінника дуже-дуже давно, чи не раніше від Птахи. Однак досі ходив в учнях і не міг скласти жодного іспиту, навіть із найпростішого випробування. Його Вчителі лишень безпорадно розводили руками. «Голова хлопця завзято борониться від будь-яких зазіхань чужорідної інформації на право освоєння її теренів», — так жартома говорила Лада, коли намагалася змусити Дужа повторити щойно нею мовлене. Здавалося, що хлопець вже назубок мав би знати усе, що говорили на уроках Вчителі, але, на велике здивування усіх присутніх, щоразу робив ті самі помилки. Геть куца пам’ять хлопця відмовлялася бодай щось мудре приймати в себе.

Учні в школі при Храмі Сонця постійно змінювалися. Одні закінчували навчання та вибували, на їхнє місце приходили нові. А Дуж залишався незмінним вічним учнем, без надії врешті хоч якесь випробування пройти. І коли до його кімнати, у Храм Сонця, підселили нового учня, він мало не луснув від обурення:

— Що там собі нагорі думають? Уже різних нездар безкровних почали безсмертними робити. Це ж безладдя якесь!

Вчитель Посолонь доволі швидко остудив гарячу голову Дужа:

— Ніхто не має права, хлопче, піддавати сумніву рішення великої Мари. Якщо ми зачнемо сумніватися в божественному промислі, то першим претендентом на вибуття з кандидатів у безсмертні станеш ти. Тому ліпше помовч.

— Але, Учителю, ви тут геть не маєте слушності, — не вгавав Дуж. — Я — син світлих безсмертних, онук світлих безсмертних. Ви це добре знаєте. Я — чистокровний, і за правом крові мені належить мати Перемінника. Хм, які можуть бути сумніви? А він… Він… Отой ваш Остапчик. Служка Птахи, прислужник темного бовдура Стриба і тільки. Сирота, безбатченко, безхатько, тобто взагалі ніхто…

— Що? — Вчитель Посолонь здивовано звів брови вгору. — Ніхто? Як ти смієш таке балакати, Дуже? Тоді половина безсмертного світу — це також ніхто? І велика Птаха тоді ніхто?

Посолонь, здавалося, зараз лусне від обурення.

— А до чого тут Птаха? — Дуж нахмурився ображено. — Вона ж ваша донька. А матінка у неї Мара. І всі про це знають, просто формально не озвучують. Оце ви порівняли?!

— Яка нісенітниця, хлопче! Хто тобі такого наплів? — Учитель Посолонь аж почервонів від роздратування. — Стули пельку, юначе, ти ж не на ринковій площі морквою торгуєш. Ти начебто хочеш стати великим безсмертним, так? Але, збираючи плітки та смакуючи їх, взагалі ніким не станеш. О Свароже! Який телепень. Вибач мені, батьку Білобоже, за такі слова! Але це немудре дитя заслуговує. Птаха, як і Остап, — сирота. Доля цих двох схожа. І Птаху, і Остапа ростили нерідні люди, але від того вони не стали меншовартісними для Творця. Бо батько наш любий однаково шанує і береже найнижчу травинку і найвище дерево. Ох, Дуже-Дуже! Якби почула твої слова Мара, точно пожалкувала б за тим, що подарувала тобі Перемінника. Мовлені тобою слова лишень ганьблять твоїх батьків та походження. Така зверхність неприпустима. Ти щойно знечестив славні імена своїх великих предків. Заздрість породжує сумніви, сумніви кидають тінь на сумління. Йди до святилища, Дуже, та помолися, остуди голову, а потім прийдеш і разом зі смертними прибереш у курнику старого Сида. І не смій мені заперечувати та розповідати байки про твоє велике призначення і про те, що я чиню несправедливо. Розмову закінчено!

Дуж, розчервонілий та знервований від сорому, переминався з ноги на ногу. Його щойно так опустили перед якимось там смертним поганцем. Теж велика цяця знайшлася! Та в його жилах нема і краплі благородної безсмертної крові! Син простаків… Дуж кинувся до дверей, ледве стримуючи обурення. Коли той був уже в дверях, Вчитель Посолонь перепинив його:

— Спинися, Дуже! Ще одне! Щойно дізнаюся, що ти продовжуєш огуджувати Остапа, чи твоя поведінка ганьбить велике ім’я учня Храму Сонця, я тобі обіцяю не просто важке життя. Покарання з прибиранням у курнику здасться такою собі легкою прогулянкою. І навіть якщо Остап тебе не закладатиме, а він цього не робитиме, бо його виховували правильно, то май на увазі: у Храмі Сонця немає прихованих слів та помислів, тим паче темних. І щойно ти щось такенне зберешся втнути — я знатиму.