Дуж мовчки вийшов. Остап сумно зітхнув:

— Очевидно, що він не один так думає, Учителю! На жаль.

— Один. Повір мені. У цьому Храмі один. Зрештою… Тебе це аж так турбує? Ти щойно чув, що Дуж наталяпав і на Птаху, і на мене, і на Мару. Такі чудернацькі химерики спліталися завжди. І що з того? Думаєш, це Дуж щойно нам очі відкрив? Чи це завадило Птасі в розвитку та вдосконаленні її великої силі, її покликанню? Заздрість — паскудна штука, але почасти тільки вона дає нам розуміння, чи правильним шляхом рухаємося, чи хибним. Сприймай це так.

Посолонь доброзичливо поплескав Остапа по плечу.

— Учителю, пробачте, але я мушу це сказати. Мені таки видається, що ви зарізко говорили з Дужем. Він трохи розгублений. Мені його жаль.

— Жаль? Синку, він не простий смертний і не теперішній. Знаєш, скільки століть він майже живе у цій школі? Та він із Птахою майже водночас починав. Тобто раніше від неї… Дуж — син своїх батьків, благородних батьків, і досі вважається моїм учнем. Що про батьків та Учителя почнуть говорити, якщо його учні вестимуть себе як звичайні язикаті хвеськи? Ти можеш йому лишень поспівчувати, бо Перемінник, котрий із якогось дива почепила йому на шию Мара, загнав його в пастку. Він — заручник обставин. Не в усіх безсмертних, на жаль, народжуються безсмертні діти. І це нормально. Це не вважається вадою. Але це легко пережити. Бо вони стають великими відунами, талановитими чарівниками, неперевершеними зільниками. Вони допомагають, направляють, приносять у світи багато радості та світла. Ти ж добре знаєш про це! А Дуж… Гаразд, дамо йому спокій. Певен, він тебе не чіпатиме, але й ти його, будь ласка, не провокуй.

Остап і не збирався нікого провокувати. Він чемно відвідував заняття. Йому подобалося вчитися. Бували такі моменти у роботі школи, коли був лишень один учень, тобто Дуж, а бувало, що й десятеро. Цього разу зібралося аж семеро. Звісно, разом із Дужем. До школи при Храмі Сонця ходили не тільки ті особливі, хто отримав Перемінник, а й діти з родини безсмертних, але без Перемінника, або діти звичайних смертних зі світлих світів, які мають особливі таланти. Щоправда, у них були свої окремі класи і викладалося їм геть інше.

Дуж і справді більше не чіпав Остапа, лише час від часу той відчував на собі важкий недобрий погляд хлопця. Остапу все вдавалося набагато швидше і вправніше від Дужа. Окрім занять із травництва. Там вони з Дужем однаково добре пасли задніх. Та Дуж і на тих уроках примудрявся напартачити так, що, навіть нічого не знаючи про трави, навряд чи можна аж стільки наробити помилок.

Дуж відверто заздрив Остапу. І той це відчував. Але чому? Дуж — син люблячих батьків, який має прекрасну родину, купу друзів, повагу всіх смертних. Остап так і не міг второпати, хоч і старався якось розговорити сусіда. Той вперто сторонився його і старався коротко відповідати на всі запитання. А коли Остап на відмінно склав іспит із переміщення між світами за допомогою варгана, Дужу наче відібрало мову. Ходив мовчазний і невдоволено сопів. Навіть на спроби Вчителя Посолоня розговорити його відмовчувався.

На відміну від інших учнів, які любили покепкувати з Дужа, бо був між ними найстаршим і незграбним вайлуватим невмійком, Остап щиро співчував тому. Хіба Дуж винен, що не такий, як усі? Така його природа. Потрібно приймати хлопця таким, яким він є, і по всьому. Не розумів, навіщо батьки його тут тримають. Навіть старався Вчителя Посолоня переконати, що місце Дужа вдома. Якщо Мара справді не помилялася (а таки вона не помиляється, чи не так?), то най би хлопець жив із батьками, без насмішкуватих коментарів та образливих натяків. А щойно його сила почне давати про себе знати, слід відразу повернути його назад у школу.

— Думаєш, Остапку, я цього не говорив Дзеванні та Зничу? — журно казав Посолонь. — І не раз, і не два, і не сто. І Птаха з ними розмовляла, і Китоврас, і Переплут, і навіть Стрибог. Та батьки переконані, що між учнями й поруч із Вчителями у сина більше шансів «прокинутися». Бо вдома Дуж опинився б наодинці з собою. Батьки часто мандрують, виконують роботу безсмертних, а братів і сестер у Дужа немає. Син-одинак.

Напевно, Остап був єдиним учнем із Перемінником, хто справді переймався долею Дужа. І, схоже, того це лютило ще більше. Слава Сварогу, що Остапу не доведеться довго нервувати бідолашного Дужа, бо незабаром йому вирушати на навчання у світ неврів. Він нарешті побачить свого діда. І тоді ніхто не посміє його назвати безбатченком чи сиротою. Бо дід обіцяв привселюдно визнати свого онука. І це обов’язково станеться.

Учитель Посолонь попросив поки не вихвалятися перед однолітками: «Усі, хто має це знати, — знають, а решті необов’язково. Дивні часи настають, парубче. І поки слід мовчати, бо так треба, гаразд?» Так, гаразд. І, звісно, необов’язково поки усім знати, хто він насправді — дитина світу Замерзлого Сонця чи дитина світу Білих Вурдалаків? Він і сам поки не знає. І, напевно, останнім, хто про це довідається, стане Дуж. Зрештою, хлопцю і так нелегко ведеться. А тут іще ця приголомшлива новина! Дуж міг би легко прийняти родинні зв’язки Остапа з темним світом, але не з неврами, бо…

Світ Білих Вурдалаків для майбутніх світлих безсмертних вважався найкращою і найцікавішою пригодою в навчанні. Часто-густо десятиліттями доводиться чекати на дозвіл навчатися у світі неврів майбутнім світлим. І далеко не всі отримують той дозвіл. Мистецтво перевертництва, отримання тотему — то теж один із талантів, який на відстані має розгледіти в тобі майбутній Учитель із Невридії та дозволити позначеному Перемінником навчатися цього вміння. А тут… Новачок не те що відразу відбирається на навчання до світу неврів, так він ще й кровний родич великого Учителя Мирослада. Тож Остап мовчатиме, бо його попросили. Нехай Птаха чи Посолонь усе всім розтовкмачують.

Після ранкової молитви та після сніданку в їдальню зайшов заклопотаний та трохи зажурений Вчитель Посолонь. Хоча Остап чекав на Птаху. Було обіцяно, що саме вона проводить його у світ неврів. І раптом блискавкою в голову влетіла згадка про нічне видиво. Щойно встав, зиркнув у вікно й забув, а тут — відразу все пригадалося. Птаха, його Учителька, — як полонянка у клітці, а клітка в руках Стрибога. Сутінки огортають із ніг до голови Стрибога, такі мерзенні та гидкі. Тіло чоловіка обплутане сірою павутинкою. І лишень рука, яка тримає клітку з Птахою, ще не вкрита нею.

Учитель чемно зачекав, поки закінчиться сніданок. Зробив знак рукою, щоб учні не розходилися:

— Йменням Сварожого кола вітаю вас, мої дорогі учні. Маю декілька важливих повідомлень. Сьогодні у Яровороті та у Храмі Сонця великий день. Світ Невридії гостинно відкриває двері для навчання у школі перевертництва. Довго не розмірковуватиму про важливість такого навчання і його особливості — вам це вже відомо. Лишень нагадаю наступне, щоб не виникало зайвих питань: щойно в школі Храму Сонця з’являється новий учень, як відразу ми посилаємо заявку у світ Невридії на його там навчання. Якщо, звісно, його кандидатуру Вчителі світу неврів вважатимуть достойною. І ви знаєте, що чекати можна століття, можна чекати вічність, але так і не діждатися, а може це статися і відразу. Таке вже не раз бувало у нашій практиці. Сьогодні у нас із вами саме такий день. Ба більше я вам скажу — сьогодні унікальний день. Бо вперше відразу два учні вступають на навчання до школи перевертництва, вирушають у світ Білих Вурдалаків. Це Дуж та новачок Остап.

Перешіптування між учнями припинилися, і зал на мить занімів, а потім… Потім вибухнув словами невдоволення та заперечень. Чомусь геть не дивувалися тому, що вчителі-неври вибрали Остапа. Хлопця тут усі любили за спокійну та лагідну вдачу. Він ніколи нікого не обмовляв, з радістю допомагав, знали його ще з тих часів, коли він був лишень служкою Птахи та Стриба. І на спільну думку усіх, Перемінник зовсім не змінив хлопця. Він залишався і далі собою — щирим і чесним, правдивим і добрим. У ньому, що найдивніше, геть не було надуманої пихи, яка з’являлася геть у всіх, щойно ті отримували Перемінника, і Вчителям школи Храму Сонця доводилося «виправляти» ситуацію. Так, щирість завжди подобається людям.