— Є. — І поспішно. — Він дуже хороший.

— І гарний?

— Так.

— Однокурсник?

— Ні.

— Гаразд. Колись познайомиш.

— Обов’язково, мамусю.

Віта затремтіла — а що, як мама знає, хто такий Едик? Якщо вони… Якщо він… Якщо поєднають долі — мусить дізнатися. Дізнається, і тоді… Але до того часу Едик стане іншим. Він дав слово, що влітку поїде на роботу, на комсомольську будову. Або піде працювати в «Метробуд». Нехай, йому треба відпочити після страхіть в’язниці. Після тієї страшної колонії, де в нього з’явилися два великі шрами на тілі. Навесні Віта, вже не соромлячись, розглядала це могутнє, волохате (як ведмедик, казала) тіло, цілувала ті шрами — один довгий (та, черкнули трохи, відмахувався) і другий — круглий, глибокий. Збоку і біля лівого плеча. А могли влучити нижче, в серце, жахалася Віта й знову цілувала шрам.

Вони кілька разів ходили в кіно, раз Віта затягла на концерт класичної музики, де Едик висидів, але прикидатися не став — то не для мене. І це визнання, просто визнання, без іронізування, чомусь зворушило Віту.

Зустрічалися ще на тій порожній квартирі, куди чомусь ніхто не вселявся, якось в іншого друга, в Едика вдома, коли там нікого не було. Ще двічі Віта заночовувала «у подруги». На прохання познайомити ближче з друзями Едик відмахувався — встигнеш. Та й зав’язав я з ними, сказав. Так, дещо підбив з минулого.

Усе обірвалося, коли тільки-тільки зацвітали сади й зав’язувалися майбутні білі свічки на київських каштанах. Коли прийшла на чергове побачення після дводенної розлуки (знову справи були) й довго чекала, дивуючись, чому затримується коханий (ніколи такого не траплялося), перед нею раптом вигулькнув Базука:

— Наше вам з кісточкою. Емір не прийде.

— Не прийде? — Віта поморщилася: запах, який ішов від цього чмура, що засунув руки в кишені й похитувався перед нею, був не дуже приємним. — У нього… Справи?

— І справа, і зліва. — Базука сплюнув. — Замели твого Еміра. І всю нашу, щитай, компашку. Я ще гуляю і рватиму кігті кудись подалі. Мо’, на Крим чи в Одесу рвону. Ну, аріведерчі, маркізо. Сумувати тепер доведеться довго.

— Зачекайте, — Віта нічого не розуміла. — Як це — замели?

— Натурально, — і знову цвіркнув. — Як і положено ментам. Казав же Еміру — два рази за один день удачу за хвоста не хапають. Не та кицька. Жадность фраєра згубила. Чао-какао, мадам!

І, перестрибнувши невисоку огорожу, зник у надрах скверу, біля якого стояла Віта. Біля якого виглядала своє щастя.

Що сталося, взнала від Зіни, а потім і на суді. Усі ці чотири місяці Едик-Емір жив подвійним життям. Ще в колонії готував пограбування квартири відомого в Києві антиквара.

«У колонії?» — все похололо у Віти всередині.

А того дня, вислідивши, коли антиквар, що жив сам, вирушив у якесь там містечко за здобиччю, забралися до багатої квартири.

Квартир на тому поверсі старого будинку було лише дві, і в другій — вони точно знали — не передбачалося нікого: господар поїхав у гості до сина, а його дочка, стара діва, на роботі в поліклініці.

Перед тим забиралися через сусідський балкон, опустившись з даху на четвертий, а потім третій поверх. А один з них приходив під виглядом страхового агента. Антиквар щось запідозрив і поміняв замки. Тільки Емір і це передбачив. Майстер, що вставляв замки, за великий куш виготовив зліпки ключів. Мали відкрити двері, забрати цінні речі, а тоді імітувати зламування тих же дверей. Усе було б добре, якби не одна обставина. Передбачливий старий попросив, доки він у від’їзді, побути в квартирі племінника свого сусіда. Той же почув, як тихо відчинилися двері й чужий голос, не став ризикувати й сховався за шторою. Емір і його подільник (а ще двоє стояли «на стрьомі» у під’їзді й біля під’їзду) забрали кілька дорогих статуеток, старі персні, дві картини й чотири старовинні ікони і благополучно змилися, зімітувавши виламку замків. Час обрали вдалий — одразу по обіді. Та племінник сусіда, хоч і боявся виглянути з-за штори, усе ж почув звертання: «Емір». Відразу подзвонив у міліцію. А сп’янілий від успіху Емір по дорозі на ту саму порожню квартиру вирішив грабанути ще один приватний будиночок. Вдалося. Однак біля його будинку чекали міліціонери — кличка «Емір» була їм знайома. Виявилося, до того ж, що саме їхня банда в масках здійснила напад місяць тому на касу заводу в іншому мікрорайоні. Поранили касирку, що спробувала чинити опір. Поранив, правда, не Едуард-Емір. І грошей в касі виявилося мало.

Віта була приголомшена. Трясла, мов грушу, Зіну:

— Скажи, ну, скажи, що це неправда.

— Пусти, — Зіна вирвалася, якось наче бридливо відкинула Вітину руку. — То його справа. І його життя. Тепер надовго сяде.

— Надовго? — У Віти все опустилося: рушилося її небо, хиталася земля.

— А ти як думала? Надовго. Сміливий він, відчайний, тільки, видно, не фартовий.

Зіна зітхнула. Але у виразі її обличчя й словах не було осуду брата, тільки легкий, начеб летючий жаль. Дорогою від Зіни Віта думала про Едикову сестру — чому вона така покірна, ніби якийсь додаток до брата, його життя, вчинків, повелінь і примх. Чому так? З великої любові? А вона сама? Що її приваблювало, притягало, мов незримий магніт, до цього чоловіка? Не тільки чоловіча сила, поєднувана з дивною грубуватою ніжністю, не лише несхожість на того злочинця, бандита, який був знаний із книжок і кіно, з розповідей, почутих у дворі. Хоча у дворі тітоньки й бабусі, котрі вічно там сиділи, не вельми й засуджували тих, хто опинився в тюрмі. «Непутьові», якась ніби й необхідна частина життєплину, що врівноважувала іншу, надто правильну. Ці чотири місяці Едик був уважний до неї, дарував дорогі речі — перстень, намисто, комбінації, трусики, чобітки, ажурні панчохи — все те вона не могла показати мамі, а отже, й прийняти. Вона вдягала те багатство (боялася спитати — звідки?) тільки перед ним, і то був мовби театр одного актора й так само одного-єдиного глядача. Раптом збагнула, що в їхніх міні-виставах, які неодмінно завершувалися коханням, є особливе зачарування. Таємниця, що її не дано розгадати навіть їм двом. Тепер збагнула інше: то була втеча, гра у схованки. Від когось третього, що заглядав у вікно або й намагався зазирнути у щілину. Або дивився й усміхався, вони його не бачили. А може, й не хотіли помічати, бо міг би сказати правду. Правду про що — їх обох, того, що їхнє щастя тимчасове?

«Як він міг так мене обдурювати ці місяці?» — подумала Віта.

І раптом вражено спинилася, аж наштовхнулася на стару жінку. Од іншої думки — він ховався, бо не хотів її впускати у своє справжнє життя, бо теж прагнув цих зустрічей і вистав, бо вони і йому були не тільки цікаві, а й необхідні й дорогі.

Пливли в повітрі його слова: «Дякую, що ти зберегла себе для мене». «На тому березі, де я був, ти теж була, тільки про те не знала». «Якщо ти покинеш мене, я спочатку вб’ю себе, а потім тебе».

— Як це? — спитала вона, коли почула ці слова, і засміялася.

— А так, — сказав.

Тепер вона знала, як це могло (може) статися. Або думала, що знала. Чи вбила б її його смерть?

«Вульгарна драма», — подумала студентка Віта.

А якщо не вульгарна?

Спливли слова: «Бринить під небом сірим осінь золота». Далі було щось про літа, які приходять із весни. Тепер весна, її весна, що так прикро, так гірко обірвалася й перецвіла. А як доживе до осені — без нього, підлого, проклятого злочинця?..

«Як ти міг?» — це питання хотіла задати Віта, коли йшла разом із Зіною (сама схотіла) на побачення в СІЗО[6]. Зіна сказала, що вона, Віта, — племінниця Едуарда Грищенка. Що дуже хоче побачити дядька.

Одягнутий у шкіряну куртку Едик з’явився ледь змарнілий. Сів за стіл.

— Вибач, мала, що розчарував тебе, — сказав одразу.

Покосився на міліціонера, що слідкував, чи не скажуть чогось зайвого або й цікавого для слідства.

— Як ти…

Віта почала заготовлену фразу і не змогла договорити.