Мала сказати — міг.

Виходить, міг, бо вона для нього ніхто. Хіба так, тимчасова розвага. А він зовсім інший, з іншим, злочинним життям, способом існування. Вона не з його берега.

Він мов почув її думки. Чи ж почув?

— Ось що, мала, — сказав. — Я, звісно, вибачаюся. Але не каюся. Не каюся. Не намагайся зрозуміти. Мені дадуть десятку, а може, й більше. Стільки не ждуть. І ти не жди. То тільки в піснях блатних стіки ждуть. І взагалі я тобі чужий. Щитай — урка підлий. Чи як хоч. До того ж, я тебе обдурював. З тими пісьмами, що тобі так подобалися, які напам’ять вчила. Не мої вони були, не мої слова. Я б так не склав, куди вже…

— Не тво…

— Фраєра одного, що колись там сидів. Зарізали фраєрка, бо надто гордим був, «півнем» не хотів ставати, хоч казали: так — дмухни і впаде. А бач — не хотів… Зошит остався, щоденник чи як там називається та фраєрська базгарнина. Кореш один мені показав. Я прочитав, ну, думаю, для дівчинки моєї писанина. Вроді золотих монет чи приманки, ніби сир у пастці для мишки. От і став тобі посилати. По шматочку. Такий от дядечко Едик…

Раптом він провів долонею по лобі. Віта побачила — там виразно проступив піт.

— От і все, — сказав хрипко. — А тепер — іди. Мені тре з Зіною парочкою слів перекинутися. То наша сімейна балачка.

— До побачення, — сказала Віта.

— Прощай, мала, — сказав він. — Хоч тепер і не мала. Заміж швидше виходь. Речі ті, що приносив, можеш забрати. Не крадені вони. Хотя навряд чи візьмеш. Як і той фраєрок, горда ти. Вам би було зустрітися. Ну все. Йди собі.

Він не знав (чи знав), що закидає найліпшу вудку, ставить найліпшу пастку, а в ній кладе найкращу приманку. Коли пройшла злість за ще одне обдурювання, Віта збагнула: листи з чужими словами Едик посилав, бо хотів чимось привабити її у собі. Чимось заманити. Прив’язати. Хай навіть чужими словами. Але ж хотів. Отримати, мати саме її. Тому прагнув, як міг.

Вона виправдовувала його. І до суду, й на суді, куди ходила чотири дні підряд — добре, що якраз закінчилися екзамени. Виявилося, що організатором пограбувань і нападу був зовсім не Едик, а його кореш Максим Мищенко. На прізвисько Тромбон. Уже потім Віта збагне, як усе хитро було розраховано. Тромбон судимості не мав. Отже, строк мав отримати менший. А стріляв при грабунку каси Веня Курчак, на прізвисько Базука, якого так і не затримали. Едик тримався гідно, виклично, але не дуже, було в його мові щось таке, що вона визначила для себе — стримувана гідність. Усе ж підсудні отримали чимало: Тромбон — дванадцять, Едик — десять, двоє інших — по вісім і шість років. Віта слухала вирок, і їй раптом здалося, що вирок виносять їй. Що то вона сидітиме у колонії довгих десять років. А він, Едик, сидить на лавці для глядачів.

Як би він слухав і що думав?

«Що ти думаєш, Едю?» — спитала Віта — злочинниця Віталія Снігурець — із лави підсудних.

І почула голос. Незнайомий, але зі знайомими словами. Якимись дивними словами: «Я чекаю весну під сливою, яка от-от зацвіте. Цвіт ще в дорозі до сливи, він проситься допомогти йому народитися. Якби я вмів це зробити, то, здається, ця весна була б зовсім іншою, не такою, як завжди. Але й минула весна була іншою. Тільки сливи не було. Я не знав, що вона тут росте, в куточку, за сусіднім бараком. Не слива, а сливочка, сливунька, молоденька, як і ти, уявна незнайомко. Бо ти ж уявна, хоч я тебе знаю давно. Цвіти ж, сливочко, я завтра ще прийду».

Це були рядки з листа Едика, з чужими, як виявилося, словами, які Віта добре пам’ятала.

Даза дрижала, мов сто чи й двісті осикових листків, тільки того дрижання ніхто не бачив. Але воно було в ній, коли виходила з крихітного кабінетику Тетяни Борисівни, в якому щойно порвала листа від мами. Ніхто не бачив її сліз — їх не було на щоках, але всередині плакало маленьке беззахисне кошенятко, й Даза знала, що воно плаче. Вона вийшла зі шкільного корпусу і повільно, човгаючи ногами, наче стара бабуся, пройшла до спального корпусу. Хтось її гукнув, але вона не відповіла. Тільки прошамкотіли щось дерев’яні заморожені губи. Вони хотіли сказати: «Мене вже нема». Але до кого й для чого?

Вона не стала заходити в спальний корпус, а пішла за нього. Там лежали березові колоди, й Даза любила приходити, сідати на них. Вона любила сидіти й ні про що не думати, бо коли починала думати, думки-неслухняниці, навіть поблукавши по десятках лабіринтів, до яких їх заганяла Даза, верталися все одно до її минулого, колишнього життя.

Тепер Даза сіла на колоди, але, посидівши трохи, стала шептати всі найбрудніші слова, які почула тут, у дитбудинку-інтернаті. У сім’ї Дази, їхній сім’ї, доки ще мама з татом не були ворогами народу, а може, й були, тільки вона, донька, про це не відала, не казали жодних брудних слів. Їх просто не могли казати в їхній сім’ї. Або ж дорослі не знали їх, як і Даза.

Тепер Даза шептала всі ті слова: «падлюка», «сволоч», «сука» і навіть «курва» й ще гірші. Шептала не з відразою, а навіть дивною, страшною насолодою. І всі вони, ці слова, стосувалися її самої, адресувалися їй, і їй здавалося, що прилітають до неї, як шматочки грязюки чи ще огидніше, й уже ніколи не відлипнуть, вона не відмиється, і у цьому жили поряд страх і втіха.

Потім Даза підвела голову й побачила збоку від колод кущ ще молодої кропиви. Вона почала рвати ту кропиву; кропива, хоч молода, але жалила руки. Та Даза на це не зважала, а, вирвавши стебла кропиви, стала шмагати себе по руках, а потім по губах, по обличчю. Стало пекти, щораз нестерпніше, й, упустивши кропиву на землю, Даза не стрималася й заплакала, дедалі ревніше, а потім заридала. За цим заняттям і застала її непокірний ізгой їхньої спальної кімнати і класу Соня Кудрявченко. Даза вже знала, що звати Соню не Софія, а дивним ім’ям — Сонтарина. Так її колись, казала Сонтарина-Соня, назвала бабуся, котра була вчителькою латинської мови класичної гімназії.

Те, що вони звалися обоє незвично — Даздраперма й Сонтарина, мовби зближувало їх. Дазу чимось притягувала ця непокірна дівчинка, але вона, як й інші, навіть боялася до неї підійти.

Сонтарина побачила заплакану Дазу з руками й лицем, геть вкритими пухирями. Зойкнула.

— Боже мій! — вигукнула Соня. — Що з тобою, Дазо? Ой, мамо… Хто це тебе так? Боже мій!

Даза подивилася на Соню й сказала, гикаючи:

— Бога нема, а я — сука.

— Але хто тебе так?

— Я сама.

— Сама? Навіщо?

— Бо я заслужила.

Соня раптом поклала долоню на коротко стрижену Дазину голову. Й тут Даза не витримала, обхопила Сонині ноги й, хлипуючи, розказала, як вона порвала листа від мами.

— Бідна моя, — якось геть по-дорослому сказала Соня, мовби старша сестра, мама чи й бабуся. — Не плач. Ну, не рюмсай. Калача за це я тобі не дам, але… Де тепер мамин лист?

Даза нарешті підвела на Соню червоні очі, в яких Сонтарина чомусь геть розпливалася.

— Ну? То де?

— У ко… корз-з-зині для сміття…

Зуби в Дази зацокотіли. За глухою стіною спального корпусу хтось закричав — пронизливо, моторошно. Може, туди переселився Дазин біль?

— У кабінеті бридкої ТеБе? — уточнила Соня.

— Так.

І тут Соня спитала:

— А ти б хотіла його прочитати?

— К-кого?

— Листа.

— Від мами?

— Ну не від тебе ж…

І Даза призналася — хотіла б. Потім прошептала тихо-тихо:

— Дуже.

— Я спробую.

Подругам Даза сказала, що впала в кропиву. А що і як спробує Соня-Сонтарина, вона дізналася ввечері, коли та, проходячи мимо Дазиного ліжка, тихо промовила:

— Вийди надвір.

Даза вийшла, а хвилин через десять за нею і Сонтарина. Простягла Дазі щось, загорнуте в шматину.

— Візьми.

— Що це?

— Лист.

— Лист?

— Так. Від твоєї мами. Звичайно, тут клаптики, але…

— Ти їх…

— Так.

І Соня розповіла, що вона прокралася в навчальний корпус. І що кабінети там не зачиняються — вона перевіряла. І як дістала шматочки листа з корзини для сміття. І ще сказала: