— Не бійся, ТеБе не дізнається. Завтра першою туди зайде прибиральниця. Там сміття вистачить. Я ще стару газету порвала. Сховай.

Даза сховала — під тими ж колодами. Коли випадала можливість, приходила й діставала дорогоцінний скарб. Вона хотіла навіть склеїти ці маленькі шматочки. Але зрозуміла, що це неможливо — надто дрібні були ті клаптики, клаптунчики паперу. І що за чим складати? Вона просто брала й читала окремі слова, навіть склади. Коли прочитала слово «донечко», щось кольнуло всередині, Даза завмерла й боялася поворухнутися. А тоді обережно піднесла маленький-маленький папірець до губ і поцілувала. Раз, вдруге і втретє. Сльози потекли з її очей, та Даза не стала їх витирати. Тут вона подумала, що повинно ще бути слово «мама». Чомусь так подумала. Мусить бути, інакше вона помре. А їй не можна помирати, коли має такий дорогоцінний таємний скарб.

І вона таки знайшла це слово. Не ціле, а тільки дві букви: «ма». Може, то й не було слово «мама», а якесь інше. Маю чи мати щось. Та Даза прогнала цю думку. Це був початок найдорогоціннішого, найдорожчого слова. Вона вдивлялася у ці дві літери, аж доки ті не стали розпливатися. На долоню впала сльоза. Даза піднесла долоню до губ і лизнула. Сльоза, на диво, була не солоною, а солодкою.

Якось вона покликала туди, у сховок, Сонтаринку. Тепер Даза називала її так. Тільки так. Іноді вона крадькома навіть виспівувала те слово. Сон-та-рин-ка! Вона показала Сонтаринці — тепер так казала — шматочки листа.

— Ти щаслива, — сказала та сумно.

— Ч-чому? Я така погана.

— Щаслива, бо твоя мама жива.

— Ну, що ти…

— Якби моя мамуся була жива, вона мені теж обов’язково написала б, — сказала Сонтарина сумно й затято водночас.

— Напише.

— Ні. Її напевно розстріляли, як і тата. Але я… Я…

Сонтаринка вся виструнчилася. Стисла руки в кулачки. Її сині очі наповнилися не слізьми, а мовби сяйвом. «Дві сині зірки», — подумала Даза.

— Я їх ніколи-ніколи не забуду. Коли я виросту, я поїду до товариша Сталіна і розповім йому, якими були насправді тато й мама. От побачиш, він повірить.

— Обов’язково повірить, — переконано сказала Даза.

Її душа розривалася на дві частинки. Часом їй хотілося запитати ТеБе (тепер вона подумки називала виховательку тільки так), що ж писала мама, про повний зміст листа, якого старалася збагнути, бо ж ТеБе читала, читала, читала.

Та Даза боялася. Вона вже звикла й не могла розлучитися зі своїм подвійним життям, не могла його позбавитися.

Якось її зненацька застала там, на колодах, за читанням, ябеда Валерія Капустіна, Лєрка-одномєрка, як її прозивали.

Простягла руку з пальцями-дрючками:

— Що це в тебе? Дай подивитися.

— Не дам, — сказала Даза.

— Тоді я скажу ТеБе.

— Кажи. Я не боюся.

— А я заберу.

Таки справді спробувала забрати. Але маленькі папірці тільки розсипалися довкола. Даза вперше в житті штовхнула, а потім ударила людину. Малу, злу, але людину — Лєрку-одномєрку — в обличчя. Та з несподіванки відступила. А потім сказала, що за це Даза-зараза получить сповна.

Даза із жахом дивилася на неї. Майнула думка: Лєрка донесе виховательці. А та… Добре було б, якби Лєрка просто побила Дазу. Може, стати на коліна, просити?

Раптом Даза відчула величезну втому. Наче хто їй навалив на плечі важезну ношу. Може, мішок або сумку з чимось. Піском, камінням. І вона пронесла цю ношу через весь інтернат. А тепер не може скинути її з плечей. Ноша пригинає до землі. Тягне, хоч Даза й опирається.

— Бери, якщо хочеш, — стомлено сказала Даза. — Можеш прочитати. Але там тільки окремі слова. Це лист від мами.

— Від мами? — Лєрка аж відступила. — Ти маєш листа від мами? А хто ж його порвав?

— Я, — призналася Даза.

— Ти? Нащо?

— Вихователька… ТеБе заставила.

— Ти його читала?

— Ні. Тепер намагаюся.

— А твоя мама знає, що ти… Що ти від неї відмовилася?

— Мабуть, знає. А може, й не знає.

Даза глянула Лєрці в очі. І сказала те, що думала, що дуже бажала.

— Я б хотіла, щоб вона не знала.

— Вона десь у таборі? Мама твоя…

— Мабуть, так.

Вони якийсь час завмерли одна навпроти одної. І раптом Лєрка захиталася й стала осідати на траву.

— Що ти, що ти…

Даза зробила порух в один бік, у другий. Лєрка уже сиділа й дико поводила очима.

— Лєрцю… Я зараз, зараз покличу когось.

— Не треба, — сказала Лєрка. — Пройде. То хвороба у мене така. Мабуть, приступ почався. Посидь коло мене.

Даза присіла поруч Лєрки. Ненависть її десь пройшла.

— То з кров’ю щось, — сказала Лєрка. — Я скоро помру.

— Ну що ти, Лєро…

— Мовчи, — сказала Лєрка. — Я знаю. Та мені все одно. Мами вже немає. Нікого нема. І ніхто мені не напише. Я була одна в мами. Байстрючка.

— А мама твоя хто? — Даза проковтнула слово «була».

— Посудомийка. У їдальні для офіцерів посуду мила. Ну, один став приставати. А мамка його відшила. От він і доніс, що вона японська шпіонка. Мама й не знала, що то таке — Японія, — Лєрка вимовила це по-особливому гірко, хоча слово «мама» звучало майже так, як подумки вимовляла Даза — ніжно.

Даза погладила її по голові. Тоді притулила ту коротко стрижену, як у всіх їх, голову до себе. Мовчали. Обоє дихали так тихо, наче боялися сполохати дихання одна одної.

— Мама казала, що хотіла мене якось красіво назвати, — прошептала Лєрка. — От і назвала. У сусідки-професорші, до якої її підселили, так дочку звали. От і вона… Ми тоже люди, казала. А які ми люди?

«Які ми люди?» — думка Дази видихнулася безмовним зітханням, пролетіла над закутком, до якого вона тепер часто приходила, вирвалась кудись у небо, а потім вернулася до Дази — справді, хто вони? Які? Не тільки Лєрка, не тільки вона сама, який він, цей найпрекрасніший світ, де живуть тільки щасливі діти… Котрі мусять бути щасливими…

— Мама… Мама сама мені наказала, щоб я відреклася від неї, — Лєрка погасила схлип, — коли її забирали.

— Сама? — У Дази полізли очі під лоба і всередині все похололо.

— Так. Вона сказала, що мені тоді ліпше буде. Легше жити.

А далі Лєрка сказала, що хай Даза її зараз уб’є — вона не боронитиметься. Бо вона все одно донесе ТеБе, таке у неї нутро. Це нічим не вилікуєш, вона знає. Бо мамка вчила виживати, от вона й виживає.

— Я гадина. — Лєрка вимовила це якось так, мовби сказала: он пташка полетіла, чи — дивися, яке синє небо.

Даза підвелася. Зрозуміла, що так і буде: Лєрка донесе. Що вона, Даза, багато чого не знає про життя і ніколи вже не дізнається. Що треба бути готовою до всього.

«Я готова, — твердила Даза дорогою до входу в спальний корпус. — Я дуже готова. Я, юна піонерка Даза Рубцова, готова».

Навіть піднесла руку до голови — так віддають піонерський салют.

І вже на самісінькому порозі спального корпусу хтось її спитав: «А чи готова Даза Снігурець?»

«Дази Снігурець немає, вона померла», — подумки заперечила Даза Рубцова.

«Але хіба помирають живі?» — заперечив їй той хтось.

«Я не знаю», — мало не простогнала Даза.

Те, що трапилося далі, Даза пам’ятала, наче страшний сон-марево. Вона хотіла б його забути, викинути геть, та все ж він пам’ятався і не забувався з роками. Не міг забутися, іноді Дазі-Даздрапермі здавалося, що він просить для чогось лишитися у її пам’яті. Ніби йому ніде інше не буде прихистку, а він конче мусить жити.

У тому сні-мареві вона заходить до їхньої зали-спальні, назустріч іде Соня Кудрявченко, вона питає, що трапилося. Даза відказує, що нічого.

— Я ворог народу, — каже Даза. — І ти ворог народу, всі ми вороги народу.

Соня-Сонтарина торкається її лоба.

— Ти вся гориш, — каже вона.

— І ти гориш, і всі ми горимо, — відповідає Даза.

Вона знає, що робити. І вона це робить. Вона йде до ТеБе, ні, до виховательки Тетяни Борисівни, щоб донести на саму себе. Густішає туман перед очима, та крізь нього Даза бачить, як до навчального корпусу прямує і Лєрка. Даза кидається бігти, вона повинна випередити ненависну Лєрку-Лєрву. І випереджає, вбігає до корпусу — ось і двері маленького кабінетика. Даза стукає, їй не відповідають. Ось-ось прибіжить Лєрка, котра напевне має чарівний ключик, що відчиняє ці двері. Даза починає з усієї сили гатити по дверях кулачками. Бах-бах-бах! І стається диво: двері нарешті розчиняються й перед очима Дази постає ТеБе: чомусь розпатлана, вся найоршена, наче їй хтось щойно колошматив волосся, з незастебнутою на верхні ґудзики блузкою і навіть спущеною панчохою. Пізніше пригадуючи цю сцену, Даза не раз думала: що ж відбувалося в цій кімнатці до її приходу? Якщо там хтось був сторонній, то чому ТеБе відчинила двері, адже могла прикинутися, що її немає… А якщо хтось був ще, то куди він подівся у цій крихітній кімнатці, де окрім стола стояла ще тільки етажерка, вішалка й три стільці, а невеличке вікно було ще з осені обклеєне папером, отже, вистрибнути через нього таємничий хтось не міг. Якось Даза подумала, що той, хто був, міг підстрибнути й приклеїтись до стелі. Вона усміхнулася з цієї химерної думки. А тоді ТеБе закричала несамовито, перелякано, наче її щойно розбудили: