Тут вона подумала про трьох своїх ненароджених дітей. Від Едуарда і Тимура.

Враз почула за дверима дитячі голоси. Сміх. У неї галюцинації?

Відчинила двері. Коридором ішла жінка з дитиною. Побачила її, зніяковіла.

— Вибачте, будь ласка. Ми затрималися у моєї дочки. Оце мале чудо дуже хотіло маму побачити. Ми вже йдемо.

— Так, звичайно, — сказала Віталія. — До побачення.

Вона так і не подзвонила. Трубка вислизнула з її руки, коли ще раз спробувала взяти.

Зате до неї через кілька місяців зателефонував Тимур. Спитав:

— Хоч дізнатися, де тепер твій колишній любчик?

— Ні, — сказала вона й поклала трубку.

Він подзвонив ще раз. Віталія, повагавшись, трубку зняла.

— Едуард знову сидить, — почула.

— Навіщо ти це кажеш? Щоб уколоти?

— Ні. Просто, я думаю, цікаво буде — за що тепер сів. І дуже надовго.

— Мені це нецікаво, — сказала вона.

— Думаю, цікаво, — він. — За вбивство. Хоча, підозрюю, він його не робив.

— Едик узяв чиюсь вину на себе? — Віталія справді здивувалася.

— Що, не схоже? — Тимур засміявся. — Узяв, узяв. Знакомий слідак з Києва розказав. Хтось убив його жінку. Едика твого. Ну, йшло розслідування. І той слідак факти зібрав, він хлоп не дурний, що то зробила сестра твого Еміра.

— Він не мій, — сказала Віталія.

— Ну, був, яка різниця. Ну от, вже й заарештував убивцю. Сестричку того Еміра…

— Зіну? — зойкнула Віталія.

— Ага, то ми її знаємо, — сказав колишній Вітин чоловік. — Ну, вона й розкололася. Виявляється, любила братика. Не як сестра. Ну, вони ж зведені, виявилося. І ревнувала до тої жінки. До речі, ім’я Наталія тобі нічого не каже?

— Ні, — знову сказала Віталія.

— Ой, чи ж? — Він противно захихотів. — Ну, твоє діло. Так от, ревнувала… До того ж те стерво, уяви собі, на відміну від тебе, мотузочки сукала з бідного Емірчика. Ну, сестричка й торохнула по голові. А потім до слідака Емірчик заявився власною персоною. Ще й молотка приволік зі своїми відбитками. Класно, одним словом. Ну, слідак, кажу ж, не дурний, вхопився за цю версію. Признався: набрид їм цей паханчик, давно мали на нього знов факти, підозру сильну по двох ділах, а доказати не могли, хитрішим став. А тут такенька нагода. Ну, й повірили Еміру, а не його сестричці. Клопоту зайвого позбулися. Твій любчик на суді підтвердив свою вину. Три п’ятачки отримав.

— П’ятнадцять років?

— Авжеж. Не хоч знов за ним поїхати?

Вона цього разу не кинула трубку. Тільки сказала:

— А ти не змінився.

— Ти, мабуть, теж, — відповів він. — Заміж, знаю, не вийшла. І я холостякую. Зійтися не пропоную, бо не прийдеш. І не приймеш.

— Бідний ти, — сказала Віталія. — Майже жебрак. Бувай.

І вже тепер поклала трубку — обережно, надто обережно. Подумала: може, написати листа про цю розмову — в прокуратуру чи що? Чи то фантазії Тимура? Зіна, як вела себе далі Зіна? Зіна була закоханою у зведеного брата? Цей негідник взяв на себе вину? Чи Зіна брала вину за брата? Віталія була ні в чому не певна.

Почула голос Зіни (вже закоханої тоді у Едуарда?):

— Хіба там на роботу влаштувалася б. Прибиральниці чи санітарки в медчастині потрібні.

Слова, звернуті до неї. Від Зіни, насправді закоханої у Едика.

Вона мала ще кілька постільних зустрічей з чоловіками виключно з єдиною метою — десь через рік після розлучення Віталія нестерпно захотіла мати дитину. Доцю. Ще через два роки — вирок гінеколога з їхньої лікарні:

— Віталіє Миколаївно, вибачте, ви…

— Я не зможу мати дітей?

— Так.

А потім була та зустріч, коли до її молодшої колеги-медсестри приїхала колишня однокласниця по інтернату разом зі своєю молодшою сестрою — похмурим заплаканим дівчиськом. І медсестра у відповідь на Вітине: «Що з нею?» сказала, що сестра подруги, а їй лише п’ятнадцять, підзалетіла, а термін вже великий, аборт робити небезпечно. Віталія попросила звести її з подругою і сестрою. Далі… Далі був хабар і домовленість з тим гінекологом. Віталія «завагітніла». Підкладати подушки під плаття й спідниці та кофти було нескладно. «Родити» вона поїхала в те місто, де жила дівчинка, котра не хотіла стати мамою. За прискорений процес удочеріння також було добре заплачено. Як і за те, що юна мама, відмовляючись від дитини, скаже, що звати її Олесею.

…Віталія лежала в темряві палати, слухала посопування Софії, котра, відстогнавши своє цієї ночі, нарешті заснула. Вона була не сама. Не з Софією, а з Олесею — маленькою, крихітною, котру несла через чуже місто, потім везла в поїзді. За вікном щойно відбуяла весна. Крізь вікно й побачила лелеку, що летів над полем. Її персонального боцюна. Подумала, що то він приніс це мале диво — Олесечку, Олесинку, Лесю, її рідну кровинку, авжеж, рідну, яку нікому не віддасть.

Потім вона тут, серед ночі, але світлого її спомину, вчила доньку ходити й говорити, вимовляти слово «мама» й слово «тато». І ще багато-багато слів. Ще жив у ній страх. Ніби малесенький, але в’їдливий черв’ячок точив душу. Що раптом колись об’явиться справжня мати. Що…

«Ось моя поразка, мамо, — раптом подумала. — Не тоді, коли я поїхала за Тимуром, а зараз. Цієї весни, коли ти приїхала… Коли ти побачила Олесю… Ми обоє…»

Вона відчула, що засинає.

І подумала, що мусить заплакати, бо жити лишається надто мало.

Бо був ще її лист до матері, що їде далеко-далеко і просить її не шукати. І чекала, що мама приїде сюди, до Луцька. Мама не приїхала, тільки лишився біль і їхня обопільна впертість. Аж до страшного діагнозу і її дзвінка до Києва. На старий мамин телефон, який лишився тим самим, маминим.

«У мене все зроблено, всі рахунки сплачено», — сказала собі Віталія.

Біль вона глушила великими, надто, дозами знеболювального, але дурну хворобу і хворе тіло було не обдурити. Тіло все слабшало, все важче було просто підводитися, навіть розмовляти, вона худла і розуміла, що відлік її дням пришвидшено і ось-ось підуть метастази, яких чомусь немає. Було страшно і прикро, але страх і прикрість вона проганяла, мов надокучливих мух. Та ось уже кілька днів у ній жила думка: щось вона ще не зробила, щось суттєве, без якого їй не можна помирати, йти в кращий чи гірший зі світів. Але що?

І раптом подумала: «Я ж не видала Олесю заміж. І вже ніколи не видам».

Далі вона подумала, що так, мама Даза догляне і багато чого навчить Олесю, може, краще, ніж вона сама. На свої сімдесят мама виглядає непогано. Отже, Олеся встигне закінчити школу і поступити кудись далі, шкода тільки, що поки що не вибрала конкретну професію. Переїде до бабусі в Київ. А от весілля… Весілля їй не побачити.

І тут Віталія подумала, що Олесине весілля вона організувати, відіграти, відгуляти може й сама. У своїй уяві. Так, в уяві. Химерність думки спершу вразила, а потім думка засіла в голові й стала оволодівати нею всією, як, буває, оволодіває світанок, що спочатку тільки просіюється в кімнату, а потім вихлюпує і переповнює простір сонячним світлом. Чи дощ, коли застає десь в альтанці й шелестить спочатку тихо, а потім усе голосніше й голосніше, доки не відторгне тебе від решти простору, промовляючи: ти віднині належиш тільки мені.

Віталія («Я — Віта», — сказало її друге «я»), Віталія-Віта спершу вирішила обрати ресторан, в якому весілля відбудеться. Стала перебирати подумки ресторани міста, які знала. Ті, в яких була. Гм, не так і багато. Ну, п’ять-шість, може. Вона пішла в приймальню диспансеру й попросила телефонний довідник. Вирішила: вибере за назвою, яка їй найбільше сподобається. «Апельсин», «Бармалей» (це ж треба так назвати!), «Білий рояль» (поморщилася — надто красиво), «Берізка», «Білий птах», просто «Корона» й «Корона Вітовта», «Курінь», «Ланцелот» (тримайся, лицарю!), «Ліон» (назвали б ще Леон-кілер, сумно всміхнулася), «Караван», «Каштан», «Світлофор», «Техас» (ого, Техас у Луцьку), «Янтар»… Близько двох десятків нарахувала. Для такого невеликого міста, як їхнє, — шик і блиск. А ще були ті, що за містом — «Дубовий гай», «Вітряк», «Курна хата», «101 кілометр», «Струмок», «Тиха пристань»…