«Ну, за місто не поїдемо, — вирішила й далі подумала: — Я щось наче пропустила. Щось пропустила»… Ще раз переглянула — таки пропустила. Ресторан мав назву на диво просту — «Бузок». Вулиця їй незнайома, але назва… Вона виразно відчула, що в палаті запахло бузком, запах був спочатку ледь відчутний і став наростати. Вона пригадала запаморочливий запах бузку — їздили з дівчатами на мікрорайони-села, з невеличкими сільськими хатами, які ще лишалися в Києві, інколи випрошували, інколи купували в тіток, котрі поралися біля хатинок, пахучі гілки. А ще крадькома зривали в ботанічному саду — ходили чутки, що там росте особливо багато «квіток щастя» — з п’ятьма пелюстками, яких треба було з’їсти, загадавши перед тим бажання.

«Мабуть, я мало з’їла тих квіток». Віталія сумно всміхнулася, але вирішила: поїде сама в «Бузок».

Що й зробила, грубо порушивши пообідній «тихий час» і крадькома переодягнувшись у костюм і білий плащик. Спершу хотіла їхати маршруткою, але треба було пересідати, тож вирішила: раз в ресторан, то й шикне — викликала таксі. Водій всю дорогу мовчав і косував на неї — мабуть, був з тих, котрі вважають, що рак заразний.

Ресторан «Бузок» знаходився на межі спального мікрорайону і приватного сектору. Був невеликим і якимось на диво затишним на вигляд й цим одразу сподобався Віталії. Віталія зайшла до невеликого й ошатного залу й сіла за стіл. У залі, крім неї, обідав один-єдиний чоловік. Коли підійшла офіціантка, замовила собі каву.

— І все? — скривилася офіціантка. — Ось меню.

— Ні, дякую, — сказала Віталія і раптом, окинувши поглядом зал, спитала: — Скажіть, будь ласка, а весілля у вас гуляють?

— Звичайно. — Дівчина оживилася. — І весілля, й дні народження, і ювілеї, і корпоративи. Ми не так давно відкрилися, не всі про нас ще знають, але в нас дуже класне й різноманітне обслуговування. Ви хотіли б замовити зал на весілля?

— Так, я хотіла б замовити зал на весілля, — сказала Віталія.

— Тоді я покличу нашого адміністратора, він вам усе розкаже.

Дівчина зникла, але дуже швидко з’явився невисокий хлопець. Чемно привітався й поцікавився (правда, кинувши перед тим прискіпливий і трохи скептичний погляд), на коли пані хотіла б замовити зал. Віталія відповіла, що десь так на середину літа, дату вона ще уточнить.

— На скільки персон? — поцікавився адміністратор.

— Ну, може, на… на сто.

— У нас є і другий зал, — поінформував хлопець.

І взявся розписувати, які різноманітні страви в них готують і що можна замовити живу музику — в них налагоджено зв’язки з відомими музикантами й оркестрами. Віталія сказала, що подумає і щодо музики, і щодо страв, і щодо кількості весільників. А поки що вона хотіла б посидіти і вжитися в цей зал.

— Звичайно, звичайно, — сказав адміністратор, а позирк його промовив: «Ваші гроші — ваші й примхи».

Віталія сиділа, пила маленькими ковтками каву і уявляла, як цей зал з кількома пейзажами на стінах наповнюється людьми і їхніми голосами. Як вона сама заходить до залу з донькою і її нареченим. Олесі — двадцять два — двадцять три роки. Ну, може, двадцять п’ять. Вона красуня в розкішній білій-білій весільній сукні. Довгій-довгій, зі шлейфом, який несуть хлопчик і дівчинка. Шлейф потім можна буде відчепити, коли Олеся танцюватиме. Вони сидітимуть ось там, столи будуть зсунуті, і вона ось там сидітиме, біля молодих, вона вже сидить, і Олеся, і її суджений, і святково вбрані гості… Віталія уявляла перший тост: хто його промовляє — сват, дружба — а потім як бажає щасливого життя молодим вона, мама. Заграла музика, то були троїсті музики, й молоді теж пішли танцювати, і вона захоплено дивилася, як танцює Олеся — горда молода пава. А на другий танець наречений — ставний, вродливий (як тебе звати, хлопче, обранцю моєї дочки — Ромчик, Славко, Олег? А може, Віталик?) запросив її, маму своєї судженої, свого найбільшого у світі щастя… Вони пливли залом, і гості перестали танцювати, а потім зааплодували, заплескали дружно в долоні — так їм сподобався танець молодого чоловіка й зрілої, але ще досить вродливої жінки. А Віталії раптом захотілося притулитися до молодого дужого плеча, й вона притулилася, й зашептала на вухо обранцю Олесі: «Бережи її, синку». Вона почула голос у відповідь: «Берегтиму, мамо», — і відчула, як по щоці рясно потекли сльози.

І… отямилася. Вона сиділа геть заплакана, сама-самісінька в порожньому залі — самотній, як і вона, обідувальник уже пішов. Їй здалося, що ця порожнеча наближається до неї, ось-ось оточить і почне душити. Віталія пересилила себе, звелася на неслухняні ноги. Здивовано дивилися на зарюмсану жінку в косинці, з-під якої не виднілося волосся, жінку, яка перед тим розпитувала про весільний зал, бармен біля шинквасу й офіціантка, до якої підійшла, щоби розплатитися.

— Вам погано? — спитала ця, з фарбованим рудим волоссям, дівчина. — Може, викликати «швидку»? Чи дати валідолу?

— Дякую, не треба, — сказала Віталія. — Де у вас тут туалет?

Офіціантка показала. Віталія зайшла й сполоснула обличчя. У дзеркалі на неї дивилися стомлені очі заплаканої згорьованої жінки.

«Яка вже знає свій час», — подумала Віталія.

Вирішила назад йти пішки. Якраз встигне до кінця «тихого часу». Треба подумати. Але думалось погано. Не хотілось думати. Коли, пройшовши десь кілометр чи півтора, побачила тролейбуса, сіла в нього. Їй відразу поступилися місцем. Невже все так погано?

Вийшла разом із чоловіком, який, помітила, сидів за нею. Йому теж років п’ятдесят. Чи трохи молодший. І цей спитав:

— Вам погано? Допомогти?

— Мені добре, — сказала Віталія. — Я щойно віддала заміж доньку.

— Вітаю, — сказав чоловік. — А чого ж плачете? Чи така звичка?

— Обряд, — трохи зі злістю вимовила Віталія.

— Ну, не гнівайтеся, — сказав чоловік. — Вам це не личить. Усе буде добре.

Віталія не відповіла. Не хотіла продовжувати.

Пройшовши трохи, звернула на вулицю, яка вела до онкодиспансеру. Її тимчасовий попутник, повагавшись, звернув слідом за нею. Йшли мовчки. Зрештою він сказав:

— Знаєте, я хочу заговорити і боюся. — І по паузі: — Може, скажете, що трапилося насправді?

— Навіщо це вам?

— Ну, людина й так самотня істота. То навіщо поглиблювати цю самотність?

Віталія глянула на нього. Ти ба, філософ трапився. Чи з тих, що знайомляться будь-де і будь-з-ким?

— Я зрозуміла: ви просто клеїтеся до мене, так? — Їй стало веселіше. Сумно-весело. Спала пелена, що стояла весь цей час перед очима. — Пізно, голубе.

— Пізно? Чому пізно?

— Тому що…

— Я не клеюся, а просто знайомлюся. Ви мені якось одразу сподобалися. Знаєте, є такий вираз — «благородний сум»…

— І ви в мені його побачили?

— Ну, не тільки… І ще дещо… Тому…

— Ну-ну, — сказала Віталія й спинилася. — А знаєте, куди я йду? Куди повертаюся?

— Скажете — буду знати.

— До ось цієї будівлі, що вже видніється.

— До онкодиспансеру? — Він майже зойкнув.

— Саме так. Може, вам показати мою голову? Дивіться…

Віталія скинула косинку і показала геть лису голову. Навіть нагнула цю бідну голову до нього.

— У вас просто відчай, — сказав він. — Але…

Віталія не дала йому договорити:

— У мене четверта стадія раку. Вдовольнили свою цікавість? Далі не хочеться знайомитись?

Їй нестерпно заболіло. Уже закінчується дія знеболення?

Вона різко повернулася й пішла. Швидко, як ще тільки могла. Хотілося оглянутися, та не оглянулася. Прокляте чоловіче поріддя! Вона гідно помстилася наостанок. Швидше, швидше додому, її останнього дому перед небуттям; вона все зробила, навіть відгуляла уявне весілля, дурна безмозка баба, яка навіть життя не зуміла прожити,як слід, любила не тих, кого слід, і тепер не втече од призначеного їй.

«Бо ще ніхто не втік», — подумала.

Швидше, швидше, хоча б дійти, зробити укола, тепер кажуть — заштрик, тепер кажуть багато чого не так, і впасти на ліжко, на подушку! Хоч би ніхто сьогодні провідувати не прийшов…