що полум’яним сходить маком.

Струнка тополя тонша й тонша,

мов дерево ставало б птахом!

Від воза місяць відпрягають.

Широке конопляне небо.

Обвіяна далінь безкрая,

і в сивім димі лісу гребінь.

З гір яворове листя лине.

Кужіль, і півень, і колиска.

Вливається день до долини,

мов свіже молоко до миски.

Віталія прочитала ще і ще раз. Що воно означає, що означають ці слова? Нічого? Нічого?! Просто слова і все?

І раптом їй захотілося, щоб ці слова щось означали. Щось, призначене для неї. Для неї…

«Боже, як мені хочеться випити цього молока! — подумала зненацька. — Цього молока! — подумала. — Цього свіжого молока. Випити день… Але хіба можна випити день? Скільки днів я питиму ще це молоко? Я хочу пити. Я хочу його пити. Я хочу бути незнищенною матерією».

Андрій Лісовець став приходити щодня. Спочатку Віталія трохи злилася, але злість її була швидше вдаваною. Із шкаралупи тої швидше вдаваної злості вилупилось курча маленької тихої ніжності до цього чоловіка. Воно росло й дозрівало і вже скльовувало зернини довіри й надії з її долонь. Їй подобалося, що цей чоловік не вдавав із себе ліпшого, ніж він є, розповідав про себе — вона це відчувала — щиро, з легким гумором, трохи кепкуючи над своєю «затятою гуманітарністю», над невмінням жити, як навчилися деякі його колеги-педагоги. Признався, що кілька років тому, в середині дев’яностих, пробував зайнятися бізнесом, але, як він сказав, «продемонстрував свою повну бездарність у цій сфері» і вчасно її покинув, не встигнув залізти у великі борги.

Віталія дізналася, що він досі «формально одружений», бо дружина неповних чотири роки тому поїхала до Греції на заробітки — збирати оливки — та там і залишилася і вже забрала туди доньку-старшокласницю, яка перед тим наполегливо два роки студіювала грецьку мову. Андрій підозрював, що в дружини там хтось є, як він казав, «грек, який їхав через ріку й спіймав золоту українську рибку». Те, що він не вимовив жодного поганого слова про дружину, теж сподобалося Віталії.

Навіть сказала:

— Вона ще повернеться, от побачите.

— Ні, — відповів. — У мене інтуїція. До того ж ми вичерпали свій ресурс. Дружили ще зі школи, рано поєдналися, син уже дорослий, онуків подарував. Які далеко, правда, звідси тепер. Донька мала бути порятунком — між нашими дітьми тринадцять років різниці, — та, видно, не вийшло…

«Порятунком шлюбу, кохання, що згасло?» — Віталія хотіла запитати й не запитала.

Вони говорили про життя, поезію, яку обоє справді любили, про багато що і що завгодно. Віталія теж дещо розповіла про себе. Надвечірні прогулянки — по території диспансеру, а то й у місто — стали своєрідним ритуалом, без якого незабаром обоє вже не могли жити. Через тиждень із чимось Віталія відчула, що їй вже не так важко вставати й ходити.

Якось вони зустріли при виході з приміщення невродливу, але наче зігріту особливим світлом молоду жінку, обличчя якої Віталії здалося знайомим. І, вже розминувшись, подумала: «Та вона схожа на мою сусідку по палаті». Як виявилося, не помилилася. Нагулявшись, надихавшись, Віталія ще застала біля сяючої Софії-старшої Софію-молодшу, котра несподівано взялася цілувати їй руки. Торкнулася вустами й долоні.

«Я щаслива», — думка Віталії була начеб не її, а позичена у Софії — Софії-старшої.

Підвела очі. Побачила інші, зволожені — у неї мамині, подумала Віталія, — які струмували болем, теплом і радістю. Всеохопною, як небо, що тільки-но на дворі пригортало Віталію-страждалицю. Котра вже не була такою.

— Дякую за лист, — сказала Софія-молодша, а Софія-старша:

— Ой-оюєчки, то як мені повезло, що маю таку сусідочку. Як ото спить, то здається — тико долоні підставлєй й світло збирай.

— Не смійтеся, — попросила Віталія.

— А я й не сміюся. Коби ж не ви-те, ци би цеє поросєтко приїхало…

— Мамо! — донька і докірливо, й радо.

Весна між тим набирала силу, спершу розпустилися бруньки на деревах, наповнили місто особливим запахом зеленої клейковини, а потім — бурхливо, враз — зацвіли сади.

А ще потім зацвів і бузок, й Андрій приніс їй бузкову гілочку й звелів шукати щастя. Віталія взялася заповзятливо, хоча й з острахом, обдивлятися гілочку й таки знайшла аж дві п’ятипелюсткові квітки. Одну з’їла сама, а другу зі сміхом змусила з’їсти Андрія.

— Яке ти гарне дитя, — сказав Андрій Степанович.

— Справді? — трохи кокетливо перепитала Віталія.

— Тільки чубчика не вистачає. Нічого, скоро відросте.

У те, що «чубчик відросте», вселив надію і лікар. Після чергового обстеження, закликавши до себе в кабінет, він сказав, дивлячись на знімок у своїй руці:

— Очам своїм не вірю. Але повідомляю вам, дорога Віточко Миколаївно, що, здається, трапилося диво…

— Диво? — У Віталії найшаленіше в її житті закалатало серце.

— Так. У вас почала розсмоктуватися пухлина, нестандартна ви наша сестричко.

— Що? Це правда?

Віталія глянула на лікаря. Очі його дивилися незмигно, вони були… були щасливі й захоплені.

— Я кажу правду, Віталіє Миколаївно. Хоча… Хоча вам ще доведеться багато що пережити, а нам — зробити…

— Я готова, — сказала Віталія.

— От і добренько. Відпочивайте. Я через вас, здається, став віруючим.

Але, вже коли вона покидала кабінет, почула майже від порога веселе:

— А взагалі-то мені декого хочеться викликати на дуель…

Вдала, що не розчула. Вона помічала, що лікар цей теж небайдужий до неї. А може, й здається. Може, й здається. Нехай. Це несуттєво. Суттєво інше… А кого стосуються слова про дуель? Невже він знає (чи здогадується?) про їхні стосунки з Андрієм? Теж Андрієм… «Певне, це щасливе ім’я», — подумала Віталія.

І згадала, що лікар, Андрій Петрович, зустрічав їх обох під час одного з їхніх надвечірніх моціонів. Весняних рандеву. Останнім часом Віталія почувала легкий сором за те, що навіть бажала (невдячна!), щоб мама і Олеся приходили рідше.

Вона повернулася до палати й стала чекати. Треба ще було пережити обід і «тиху годину чи тиху добу», щоб дочекатися Андрія. Щоб повідомити йому, йому, йому те, що їй сказав лікар. Можна було подзвонити, але вона хотіла сказати, щасливо ошелешити віч-на-віч. Чомусь так хотіла.

Ліля зателефонувала до Олесі у четвер вранці, й першими почутими словами, коли напівсонна Олеся взяла сотовика, були:

— Спиш, найкрасивіше у Києві ледащо?

Олеся, котру справді розбудив цей надто ранній дзвінок і в котрої ще геть злипалися очі, сердито відповіла:

— Що сталося? Ти знаєш, котра година?

— Пів на шосту, — сказала Ліля без найменшої тіні співчуття.

— Ну от, я ще могла б півтори години поспати. І чого я не відключила мобільника?

— Як можна спати, коли твоя подруга майже закохана?

— Ну? І коли ти встигла?

— Учора.

— Учора?

І тут Ліля розповіла, як те трапилося. Її голос при цьому розпливався, танув од щастя, наче віск, гарячий, підігрітий великою свічкою чи, може, десятком, тисячею свічок — розпливався і пік; навіть на відстані Олеся раптом відчула, як печуть краплі воску, які впали їй на долоні, бо противна Лілька, найкраща її подруга, вже була закохана, вскочила в ту закоханість, як п’яна жаба в окріп. Олеся так і подумала, бо десь чула цей вислів, і пригадала, й засміялася.

— Над чим смієшся? — спитала спантеличена Ліля. — Наді мною? Над моїм коханням? Це підло, подруго…

— Над собою і своїм нещастям, — сказала Олеся. — Розповідай, що сталося.

— А ти хоч чула, що я до того казала?

— Та чула, чула. Ти пішла з Ваською на Майдан і там запала на якогось чувака, як кажуть корінні кияни… Валяй далі.

— Я, між іншим, теж корінна киянка, — образилася Ліля. — І ніколи не вживаю подібних слів.