Він зайшов до палати наступного дня після несміливого стукоту в двері. У тій самій курточці й джинсах. Тільки тепер з пакетиком в руках.

— Доброго дня, шановні, — привітався. — Доброго дня, Віталіє Миколаївно…

— Ви… — Віталія не знала, що казати далі.

— Я. Насилу розшукав. Я так вас детально описував у реєстратурі, що пані, котра там сидить, зжалилася. Ну, ще допомогла ваша родимка під лівим оком. І деякі деталі, які я вам не видам…

— Навіщо ви прийшли? — сказала Віталія.

— А навіщо приходять до хворих? Провідувати… Ви дозволите присісти?

— Сідайте, — байдуже сказала Віталія.

Він присів на краєчок стільця.

— Давайте вийдемо, — після довгої паузи сказала Віталія.

— Ні-ні, ви-те сидіте, — заметушилася Софія. — Я троні прогуляюся.

Вони лишилися удвох. Проте мовчання тривало так довго, що третім повноправним учасником їхньої зустрічі стала тітка Тиша. Мовчазна й жаліслива, незримо присутня, вона, здавалося, намагається вслухатися у несказане. Намагається щось почути, навіть те, що недоступне їм обом. Раптом Віталія подумала, що тиша ця безсоромна й нахабна, що її треба позбавити права присутності. Бо вона бринить, як єдина струна на зіпсованому інструменті, яка не може створити мелодію, але дає про себе знати. Заповнює простір.

У той же час у Віталії поруч з роздратуванням до цього непроханого гостя, нежданого відвідувача, стала проти її волі наростати вдячність за це мовчання, за те, що він не промовляє якихось необов’язкових слів, якихось фальшивих слів фальшивої утіхи, що не простягає соломинку порятунку чи надії, розуміючи, що нею не порятуєш.

«Припхався, то й сиди», — подумала вона, але вже незлобиво.

Він посовався на стільці. Погасив слова, які хотів відпустити на волю. Віталія відчула, що настав час випередити його.

— Вам захотілося мене пожаліти? — сказала вона. — Пожаліти нещасну хвору жінку? Чи у вашій колекції не вистачає хворої на рак, приреченої?

Він не обурився, навіть не поморщився. Тільки тінь промайнула над лицем, наче од крила незримого птаха, що пролетів цією оселею приречених.

Сказав:

— Це не ваші слова…

Віталія роздратовано:

— А чиї ж?

— Вони позичені. Ні, крадені. Ви не така.

— Мені це вже казали. Багато хто, — Віталія подумала, що до її берега прибило незвичну тріску — може, уламок якоїсь картини… Та все одно — уламок.

— Я просто прийшов провідати. Міг і не прийти. Якщо чесно — вагався.

— І правильно зробили б, якби не прийшли.

— Бачите…

Він змовк. І знову вагався, Віталія це добре бачила. «Ну-ну», — подумки сказала собі. Чи йому. Подумки не почує.

— Бачите, — повторив нарешті. — Бачите… Я ж був у тому залі ресторану, де й ви були.

— Ви?

Віталія пригадала: там сидів якийсь чоловік. Обідав. Сидів у профіль до неї. Потім зник, коли вона розігрувала в уяві доньчине весілля, коли перебувала десь там, у майбутньому. Але в того чоловіка… У нього начеб не було обличчя… Не було постави… Так, безлика, безмовна фігура, що схилилася над столом, над тарілкою. Чи вона так його сприйняла. Чи то стан у неї був такий…

— Ви щось там казали про весілля. Вибачте, я мимоволі почув…

— Весілля не буде, — сказала вона.

Короткий позирк — і він далі:

— А потім я проходив мимо і ви були десь далеко. Я спочатку подумав, що ви когось, як і я, чекали і він не прийшов. Але… У вас було таке відчужене обличчя, мовби ви уявляли себе іншою жінкою і вже стали нею. Нещасна і в той же час щаслива. І по-особливому натхненна. Я навіть подумав, що ви в уяві танцюєте. А може, комусь сповідалися…

— Ви… Ви це навіщо?

Віталія вигукнула, як могла, сердито. А більше — розпачливо. Бо він вгадав… Про танець і ще про її уяву. Уяву… Вона і справді там була начеб іншою жінкою. Не-Віталією.

— Вибачте, ради бога, — він поспішно.

— І що далі?

— Далі я стримався, щоб не заговорити. Вийшов, почекав неподалік від ресторану й тихенько пішов за вами. А тоді сів у той же тролейбус, що й ви.

— Як романтично, — іронічно сказала Віталія. — Шекспір причаївся під ліжком. Але я не про це. Що далі буде тепер? Може, я попрошу, щоб це були ваші перші й останні провідини?

«Що я кажу? — подумала вона. — Я наче запрошую прийти ще. Я ніби хочу цього. Нащо? Хто він і хто я? Жінка, якій од сили жити місяць-два»…

— Хто ви? — спитала уголос.

— Звичайний учитель історії у приватному виші. Єдиний, хто намагається щось розповісти студентам. Бо решта діють за принципом: ви нам залікові книжечки з вкладеними грошима. Бажано зелененькими. Ми — оціночки.

— А ви, звичайно, не берете? — доволі в’їдливо спитала Віталія.

— Як у нас в селі казали: присяй-бо, хотів би, але не підіймається. Вибачте. Хочте вірте, хочте ні — справді не вмію. Може, ще навчуся.

Він блідо всміхнувся. Не кволо, не вимучено, а саме якось так — блідо, начеб стертою усмішкою. А ще була та усмішка вибачливою, чи що.

«Цікаво, чи він уміє брехати? — раптом подумала Віталія. — Уміє, певно, як і всі чоловіки. Хоча Тимур теж не вмів. Не вмів — і що з того? І мама не вміла. Не вміє. Не-не… Мама мила раму. Рама мила маму. А ми, здається, миємо язики…»

— Я вас не заговорив? — спитав він.

— Не знаю, — сказала правду Віталія. — Я, звичайно, вдячна за візит. За співчуття. За те, що ви були в тому ресторані й звернули на мене свою прихильну увагу…

Віталія спинила потік іронії.

Подумала: «Для чогось я ще жива».

— Якщо ви знову стали насмішницею, то рахунок 1:0 на мою користь.

— Ви до всього і футболіст?

— Був колись.

Тут відчинилися двері й до палати ввірвався вихор — Олеся. Чемно привіталася до незнайомого чоловіка, перед тим швидко, майже блискавично, оглянувши. Чмокнула Віталію в щоку:

— Привіт, мамунь.

— Моя дочка, — відрекомендувала Віталія.

— Олеся, — зробило, за своєю звичкою, щось віддалено схоже на кніксен Віталине чадо.

— Андрій Степанович Лісовець, — сказав непроханий гість.

— Ой, — Олеся. — А мамине дівоче прізвище — Снігурець. Вибачте.

— Хоч я шпигун Коста-Ріки, але дівоче прізвище вашої мами мені можна повідомити, — Андрій Степанович поглянув на годинник.

— Ви собі бесідуйте, а мені пора.

І до Віталії:

— З вашого дозволу, завтра прийду знову.

— Не треба, — попросила Віталія, але вийшло якось непереконливо, начеб справді бажала, щоб він прийшов.

— Шпигуну Коста-Ріки можна, — сказав. — До побачення.

— Веселий дядечко. — Олеся подивилася йому навздогін. — Хто це, мамо?

— Учитель історії, — сказала Віталія. — Обідає виключно в ресторані «Бузок».

— Ого, такі відомості. — І трохи підозріло, з особливою інтонацією: — Ти що, колись обідала з ним?

— Вредна Олесько, — майже урочисто сказала Віталія. — Я нізащо тобі не продам найінтимнішої кулінарної таємниці мого життя.

— Мамунь! — Олеся ще раз чмокнула, тепер у другу щоку.

«Чого я радію? — подумала Віталія. — Я радію? Чого він прийшов? Хто він насправді? Це навіть не соломинка, кинута Богом, це камінець, що випадково потрапив до черевичка. Я вже витрусила його. Ще вчора».

І все ж їй було цікаво (аж надто), що ж в пакеті, який залишив. Хотіла сказати (сказала б?): заберіть пакет, але при Олесі не посміла. Коли ж донька нарешті пішла (отакої — нарешті!), вона заглянула до пакета. Окрім іншого пакета — пакетика з виноградним соком — і шоколадки з дівчинкою в хустині на обгортці, там була ще книжка. Олеся поглянула: Богдан-Ігор Антонич, «Пісня про незнищенність матерії». Видання явно не нове. Так і є, 1967-го року. Чому він приніс саме цю книжку? Не якусь, а саме цю? Знав, що вона любить поезію? Звідки?

Віталія раптом згадала про спосіб загадувати долю, що чекає, що буде далі. Здається, так робив навіть Достоєвський. Треба розгорнути наугад книжку і на тій сторінці, що побачиш, прочитати рядки. Віталія розгорнула. Вірш називався «Село». Вона прочитала його повністю:

Корови моляться до сонця,