— Зараз так. Але хіба ти забув…

— Звичайно, ні.

То було під час їхнього виїзду до лісу. Андрій купив, швидше отримав у подарунок за майже символічну ціну від знайомого «жигулі», походив на курси водіїв і ось — вони в лісі. І не раз. Але того разу… Вони виїхали поблукати, назбирати жовтогарячого й багряного листя — які букети-композиції з такого листя вмів і любив Андрій витворяти! Ну і, якщо пощастить, то й грибів, навіть кошичка й цупкого пакета взяли. Ішли, розмовляли й непомітно розійшлися у різні боки. Коли Віталія відчула, що вона сама, спочатку прийшло здивування. Змахнуло крилом, повіяло вітерцем. Потім збентеження — як так трапилося, чому вона сама?

— Андрію! — гукнула вона. — Агов!

У відповідь — тиша. Гукнула ще раз. Те саме. Тиша мовби погустішала. Подумала — ну й нехай, дражнися, дражнися, не пропаду без тебе. Рушила далі, й ліс розпочав з нею свою гру-заманювання. Чомусь частіше стало падати листя під ноги. Наче хтось невидимий вистелював їй стежку. Потім вона побачила те обличчя. Жіноче. Попереду. Не злякалася, подумала — от, іще одна грибниця. Потім — друге. Далі третє. Екскурсія якась чи що? І тут вона здивувалася й жахнулася — всі обличчя були однакові. Наче подвоїлася, потроїлася, потім розсипалася на десяток облич та, перша, жінка. І тут Віталія спинилася. Обличчя жінки здалося знайомим. Десь вона його бачила, десь зустрічала цю жінку. І здригнулася — то вона, та жінка. Вона чекала на Віталію три роки тому, того літнього вечора незабаром, як Олеся поїхала до Києва.

Вона ступила з темряви, виникла, витворилася. Силует, що став реальною людиною і вдарив загострими парфумами.

— Ви Віталія Миколаївна?

— Так.

Доволі невродливе простувате обличчя. Маленький гострий, схожий на пташиний дзьобик, носик. Відкрита сукня. І темні окуляри. Та окуляри вона зняла, аж якось поспішно.

— Віталія Миколаївна Косик?

— Так, — Віталія вже трохи роздратовано. — Вам щось потрібно?

— Ви мене не впізнаєте?

— Ні.

— Я мама Олесі.

У Віталії все похололо. Подумала: «Це мало статися. І сталося».

Сказала:

— Вибачте, це я мама Олесі.

— Так, так, я пам’ятаю угоду. — Жінка усміхнулася, і при світлі ліхтаря було видно, як зазміїлася її усмішка. — Я не збираюся її у вас забирати. Я тільки хочу її побачити.

— Навіщо?

— Побачити. — Жінка повторила вперто, як закляття. — Ви нічого не подумайте такого… У мене є ще троє дітей. Я просто побачу. Хоча б здалеку. Усе-таки моя кровиночка.

— Це моя дочка. Я її народила.

Жінка, що вийшла з темряви:

— Аякже, я розумію. За документами так. Ви все добре, розумно зробили. Я тільки побачу — і все. Говорити навіть не буду. Як кажуть — упівока.

— Олесі тут немає. І не буде, — сказала Віталія.

— А де вона?

— Цього я вам не скажу.

— Якщо не скажете — я шукатиму. І знайду. Ліпше по-доброму. Тоді і все буде по-доброму.

Віталія відчула страшенну втому. Вперше за два місяці заболіло.

Вона спитала з дивною надією:

— Вам потрібні гроші?

— Що ви! — Жінка аж злякалася. — Ніяких грошей. Чоловік добре заробляє. То скажете, де моя донька?

— Ні, — Віталія різко. — Я не скажу, де моя донька.

— Даремно ви так, — жінка, котра хотіла побачити Олесю. — Бувайте.

Та жінка знову розтала в темряві. Знаючи ім’я, прізвище своєї біологічної дочки, вона, зрештою, могла взнати і її адресу. Дідькова прописка, яку тепер називають реєстрацією. Та на це піде чимало часу. Хіба від когось довідається, що Олеся в Києві.

З того дня страх обсів Віталію.

Тепер, у лісі, він мовби матеріалізувався.

Обличчя кликали, вели її за собою. Куди, в яку глибину, в яку гущавину?

— Андрію, — гукнула Віталія голосно, а потім ще голосніше, щосили, як тільки могла. — Андрію! Де ти?

Слухала тишу. Десь попереду заторохтів дятел. Розімкнув і замкнув тишу тим стукотом.

«Я сама, — подумала Віталія. — Геть сама». А та жінка (вона пам’ятала її ім’я, але навіть подумки не вимовляла) кликала за собою.

Ліс став розступатися перед нею. Порідшав. Їй не буде де сховатися. Сховатися?

Зникло обличчя, та став рости страх. Боялася озирнутися. Враз наче заморозився голос, коли вирішила гукнути ще раз, востаннє.

І тут вона почула його такий очікуваний голос. Далекий. Справа, а потім зліва.

Прошептала:

— Андрію…

І пішла на другий голос. На другий. Бо перший здався несправжнім.

— Віто!

— Іто… Іто…

Луна вторила раз за разом. Віталія затулила вуха руками і вперто простувала — спершу галявиною, далі крізь чагарник.

Потім він скаже:

— Я йшов і розповідав тобі, як у дитинстві ми збирали з мамою гриби. Як я заблукав. Як знайшов дорогу. Як мама мене кликала, а я не чув. Я думав, що ти слухаєш, що ти йдеш за мною і слухаєш, захопився розповіддю.

— Але я виразно чула твій голос. Хоч і здалеку. Правда, чомусь спершу справа, потім зліва. Пішла на той, що почула зліва.

— І не помилилася. А все тому, що з лівого боку серце.

Він усміхнувся і поцілував.

«Щось він не доказує, — подумала Віталія. — Ні, у мене страх і підозра. І я не можу розказати йому про ту жінку, чомусь не можу».

Тому вона не дуже й хотіла, щоб Олеся верталася до Луцька. Сердилася на доньку й водночас не хотіла, щоб та верталася. Бо тут могла зустріти ту жінку, у всякому разі, ймовірність такої зустрічі у Луцьку більшала. Так вважала Віталія.

А роки текли, витікали з часу, з пам’яті, з того, що було з нею і що вже не було. Віталія дякувала за кожен прожитий рік, цілувала той рік і присвячувала його Андрієві. Так і думала: я присвячую тобі рік, що минув, і рік, що прийде.

Цей рік минав, закінчувався політичними потрясіннями, наступний мав принести ліпше життя. У це хотілося вірити, як завжди, у щось хотілося вірити.

На грані осені й зими, вертаючись додому, передчуваючи Андрієві обійми, вона раптом спинилася, затерпла. І подумала: щось має статися. Може, його немає вдома.

«Ще скажи — поїхав у Грецію, страхопудка», — думка не розсмішила, а зробила вечір ще холоднішим.

Ось і будинок. Віталія спинилася. Боялася підвести очі на вікно, яке мало світитися. А раптом не світиться?

Вікно світилося. Але Віталія стояла, не рушала далі. Не могла рушити. Не вистачало відваги на перший крок.

Її дика інтуїція. Інтуїція, яку вона називає дикою.

Її особиста тигра, тигрюка приручена й водночас дика.

Її тривога за своє пізнє щастя. За радість, яка зігріває восени, грітиме і взимку.

Звідки ж тривога? Та жінка знайшла Олесю? Щось із мамою? Хотіла подзвонити до Олесі, ось же сотовий у сумочці, й не могла.

«Те, що станеться, буде не зі мною», — подумала і рушила нарешті.

Хай вже пізно, але вип’є кави, міцної-преміцної.

Олеся, звісно, пішла на Майдан. Бо не могла не йти. Бажання піти було сильнішим за страх втратити дружбу з Лілею, за її погрози, за докори самій собі.

«Хто така, зрештою, Лілька?» — подумала вона і засоромилася.

Та сором розтанув ще швидше за вранішній туман. Соромлива Олеся виглянула з-за того зимового туману і не змогла не замилуватися безсовісною Олесею — та, струнка, вродлива, вся аж бринюча, напружена і натягнута, як туга тятива, що от-от пошле стрілу своєї перемоги, задоволено роздвоїлася: і в дзеркалі, й наяву виглядала прекрасно. Таку Олесю треба було любити. Кохати, кохати, кохати. І Ярослав, Славчик, Ярчик, її далекий і близький, ще не знаний, напевне ж любив, кохав її, так же потаємно, як і вона. Їхнє майбутнє визирало, як і вона, безсовісне й щасливе, схоже на всі квіти воднораз серед зими, дивилося захоплено крадькома із дзеркала, із потаємності своєї.

Воно народилося, існувало.

— Бабуню, — гукнула Олеся. — Я вже йду.

— Ти ж не поснідала, — сказала бабуся Даза.

«Ах, бабуню, хіба снідають закохані?» — мала сказати Олеся, а вголос:

— Я коза-дереза, вхопила кавусі крапельку. Із твоєю канапкою. Усе, біжу.