Бабуся, напевно, померла б, коли б дізналася, що Олеся збирається битися за своє кохання, і не з ким-небудь, а з найкращою подругою.

Хоч сама в це не вірила…

Але навіжена Лілька!

Тео-куокіошінхай-тайський бокс — ось як химерно називався той вид східних єдиноборств, який вигадав, поєднавши щось там із чимось і додавши, як він казав, свого українського перцю, київський фанат Сходу Талій Бен-Кіро. Олеся підозрювала, що звати нового і новомодного гуру Віталієм, але Талій, то й Талій. Хай. І Ліля, що сама третій рік фанатіла од свого гуру, затягла у його підвальчик-зальчик Олесю. Два десятки дівчат і хлопців (хлопців чомусь менше) махали руками й ногами, а часом і гамселили одне одного. У тео-куокіошінхай-тайського боксу не було правил і були — жорсткі і жорстокі, бо супротивника можна було звалити хвацьким прийомом, а можна було і стукнути (якщо той, звісно, зловив ґаву) рукою чи й ногою. Прекрасною, стрункою, бойовою дівочою ніженькою. Блискавичною у чорному трико й без нього.

Тео-куокіошінхай-тайський бокс звучало, як грізна пісня півтора десятка київських амазонок. Половина з яких, як підозрювала Олеся, були закохані у Талія Бен-Кіро. Ну, й Ліля закохалася й розкохалася, а тепер простягла свою тео-куо-тайську лапку до Ярослава.

Київ стояв на місці, і Майдан стояв, і теж мав свого гуру, вчора ще до зарази красивого, мужнього, як український Аполлон, а сьогодні подзьобаного, спотвореного підступними ворогами й від того прекрасного духовно. Учора Ярослав скептично сказав: «Наш лінивий Батя», і ще щось, але слова мали значення тому, що вимовляв їх Ярослав. Перемога витала у повітрі, Майдан цвів помаранчевими шаликами, а Олеся цвіла й пахла своїм коханням.

Його не могло розрушити навіть шипіння Лільки:

— Забери свою лапу!

Рука Олесі в руці її Славця, що був ліпшим за всіх вождів усіх на світі Майданів, зігріта й щаслива. Олеся спеціально скинула рукавичку, щоб відчути тепло його сильної руки. Худорлявої, але міцної і сильної. Той, хто вигадав електрику, не передбачив, якими бувають розряди од доторку двох рук, двох долонь, до яких перемістилося два волинських ніжних і міцних серця.

У якийсь момент Олеся почула його шепіт-шелест:

— Ходімо?

Не питала куди, хитнула головою. Вони стали посуватися. Убік, потім ще, потім назад. Ліля, аякже, — за ними. Ось уже й клаптик вільного простору. Тут Ярослав спитав:

— Ти давно була в Луцьку?

— Трохи давно, — Олеся сказала це присоромлено, бо мала б частіше навідуватися — до рідного міста, до мами.

— Значить, пора навідатися, — сказав Ярослав. — А я тільки два рази до того у Києві був. Навіть за кордоном більше.

— За кордоном?

— Ну, в Польщі там, у турпоїздку по Європі вибиралися. Як був студентом.

Тут і Лілька своїх дві копійки вставила. Попросила розказати, де був за кордоном. Ярослав став розказувати про поїздку. А руку з Олесиної не випускав, перебирав пальцями, грав дивну музику.

«Ну, певне ж, Лілька не розуміє, що вона зайва?» — подумала Олеся.

Лілька не розуміла. Разом вибралися у бокову від Хрещатика вулицю. Та посидіти в кав’ярні не вдалося — скрізь було забито. Ярослав купив у тітки з кошиком три пиріжки з капустою: «Майданівцям скидка», — проспівала тітка. Він став щось розповідати, і в Олесі раптом пропав слух. Бо слова знову не мали значення. До неї долітали звуки — в її блаженний сон, якого досі ніколи не було, у її дивний політ над Києвом, з якого бачила їх трьох внизу, — повна шизуха, сказала собі Олеся.

І тут помітила зі своєї висоти: Лілька взяла теж його за руку. Олесі здалося — безсовісно шкрябає нігтем наквецяним Славкову долоню.

Вона смикнула свою руку. Ярослав здивовано зирнув на неї. І… І висмикнув свою руку із Лільчиної. Далі пішли мовчки. Уже на Майдані він сказав.

— Спасибі за прогулянку, дівчата.

Олеся почула: «Спасибі, Олесю». Бо якби не Ліля, що виглядала відвертою причепою, він так би і сказав. Ну, звісно, Лілька вставила цілий п’ятак:

— А я беру над тобою шефство.

— Чому це тільки ти? — Олеся вкладає у ці слова весь свій сарказм.

І розуміє — вони смішні. Вона смішна. Нехай. А Ліля так і не знаходить слів, щоб відповісти. Бо немає аргументів. Аргумент є у Ярослава — його пальці ніжно торкаються Олесиних. Олеся несподівано спалахує. І тисне ті пальці — ледь-ледь ніжно.

Олеся відчуває: у неї прорізаються слова. Вона питає, які в нього улюблені місця в їхньому місті. Так і каже: у їхньому місті. Він відказує, що любить пройтися парком. І Старим містом. Розповідає, як виїжджав з друзями за місто, у ліс.

— Я б там хотіла побувати, — Ліля безсовісно продає себе.

— А чому б і ні?

Небо обвалюється на Олесю. Він… Він запрошує Лільку? Але Ярослав наче відчуває Олесину тривогу.

— Приїжджай з Олесею. Вона тобі покаже наше місто.

«Наше», — співає Олесине єство.

Бо ж його слова належать їй, Олесі. Їй стає зрозумілим підтекст їхньої прогулянки. Він сказав: наше місто, й цього досить. У голові проноситься план, як завтра позбутися Лільки. Наступний вечір належатиме тільки їй. Їм удвох із Ярославом.

Уже на Майдані, протиснувшись до Олесі, Ліля на вухо, як змія-пантера:

— Тео-куокіошінхай!

— Тайський, — засміялася тихенько Олеся.

Ліля шарпнула. Смішна, геть не вродлива, метушлива незграба Лілька!

Олеся відчула: готова на все. Тео то й тео. Куо — то й куо, чи кую шінхай, чи Шанхай — яка різниця…

Бій, якого ще не бачив Київ, відбувся пізнього вечора на столичному пустирі біля їхнього спального мікрорайону. Олеся, звісно, не знала, що тут колись її мама зустріла своє кохання, своє щастя і нещастя — Еміра. Пустир, точніше його частина, чомусь досі лишався пустирем. Подейкували, що мають ось-ось почати будівництво розважально-спортивного комплексу. Що пустир уже має власника. Та того вечора він мав двох войовничих власниць. Вони обоє роздяглися й лишилися у джинсах і верхніх частинах легких спортивних костюмчиків. Отже, готувалися обоє? Так подумала Олеся, і так само Ліля.

Ліля мала більший досвід, але в останні два роки вона трохи обважніла. Не приховувала, що любить цукерки й морозиво. Олеся ж розквітала все дужче, зберігаючи ту саму вагу. Навіть більше виструнчилася.

Якби хтось проходив пустирем близько до опівночі, він почув би войовничі вигуки й хекання. Тюпав мимо тільки безхатько, котрий спочатку злякався, спинився, позадкував, бо остерігався побоїськ, та, прислухавшись до вигуків, пробурмотів: «Йолі-палі! Скажені баби…» І став з цікавістю вдивлятися у поєдинок, якого освітлював місяць, що визирав з-за хмари, та відблиски поодиноких безсонних вікон з будинків неподалік.

«Скажені баби» стрибали одна довкола одної, часом ухитрялися наносити удари руками й ногами.

Лунали й вигуки.

Олеся:

— Хоч по обличчю не бий.

Ліля:

— Такого уговору не було, сучко. Покажешся своєму директору. Хай залиже.

Олеся:

— Він майже міністр.

Ліля:

— До дупи твого міністра. Маєш!

Олеся:

— Ах, так! На! Тріснула мармиза?

Ліля:

— Ти гірше суки!

Олеся:

— Ой, налякала! Няв!

Зрештою досить стомлені й захекані суперниці зійшлися в тому, що в професійному боксі називається клінчем. Ліля прошептала на вухо Олесі:

— Ти відмовишся від нього, правда?

Олеся (стомлений шепіт):

— І не подумаю…

Ліля (тихо-розпачливо):

— Уб’ю!

І тут виявилося, що обидві не хочуть розчіплювати руки й звільняти ненависну суперницю з лютих обіймів. Так вони впали на холодну землю. Земля, втім, була не тільки холодною, а й розвезяною. Обоє відчули, що можуть забруднитися. Піднялися, й пустир враз став світлішим від голосного дівоцького реготу. Потім вони побачили самотній силует на пустирі й, не змовляючись, без жодного слова, помчали до нього. Силует кинувся втікати, та вони його наздогнали. І відлупцювали б нещасного, надто цікавого безхатька, та зупинив дикий сморід, який ішов від цієї опівнічної істоти.