— Живи! — сказала Ліля.

— Пішли, — Олеся.

Дорогою до їхніх будинків Олеся подумала, що добре було б подарувати Лілі Люсика. Вона якось розповіла Лільці про нього. Хай би робила з ним що схотіла. Що завгодно. По суті, Люсик непоганий хлопець.

Біля свого будинку Ліля спинилася і сказала — ствердно, мов про давно вирішене:

— Ти, звичайно, сьогодні вже не прийдеш на Майдан?

— Прийду, — сказала Олеся.

— Але не до нього?

— До нього.

— Знову получиш. Я дам тобі всерйоз.

— І я теж.

Ліля зненацька вдарила Олесю по нозі. Своєю ногою. Олеся впала, а Ліля зникла. Підводячись, Олеся подумала, що вона перемогла, але розуміла, що це не так. Мало б так бути, але не є. Ще не є.

— Я власниця, — сказала Олеся вголос. — І він буде моїм.

Люсика в під’їзді цього разу не виявилося. Хоч він би згодився — як не вилити душу, то зігнати рештки злості.

Бабуся Даза, як і годиться, не спала.

Звісно, заойкала:

— Господи, на тебе хтось напав?

— Я билася за своє кохання, — сказала Олеся. — Пам’ятаєш, я тобі розповідала про тео-куокіошінхай, котрий тайський бокс, проте, не зовсім…

— Щось пригадую… Ти ж не хочеш сказати…

— Я застосувала той тео на практиці. Разом із Шанхаєм. І хочу спати. Уранці сама почищу куртку і джинси.

— Але синець… Господи… і другий…

— То мої бойові рани.

Звісно, Олеся не змогла довго заснути. І почала придумувати собі сон. У якому вони йшли з Ярославом, взявшись за руки.

Розуміла, що їй треба відступитися.

Що так би було благородніше.

Що вона, по суті, дуже прив’язана до тієї ж Лільки.

Що Ярослав їй, якщо по правді, ніхто. І ліпше вбити кохання в зародку.

З цією думкою вона й заснула.

А вранці — ну, аякже, її вдяганка почищена. І сніданок вам готовий, принцесо. Не знати, що ліпше — дякувати бабусі чи гніватися. Удавати, що гніваєшся. А хто це дивиться на неї із дзеркала з підбитим оком, ха-ха? Запудримо, замаскуємо. А ввечері підемо до Славунчика…

Якби ж вона знала, який сюрприз її чекає. Сюрпризяка-зарізяка.

У наметі Ярослава не було. Ну, аякже, тут знали, до кого вона прийшла.

— Ярослав поїхав, — рудувата кароока дівчина.

— Як поїхав?

— Сьогодні вранці. Він десь там юрисконсультом працює. Завтра треба виходити на роботу, бо закінчується відпустка за власний рахунок.

— Он як? — Олеся не знала, що й думати, що й казати.

Врешті-решт видала те, що просилося на кінчик язика:

— Він… Він нічого не передавав? Не казав…

— Вам?

Дівчина дивилася явно з іронією. Глумливою. Але, може, й не глумливою. Може, їй здається? Здається? Здається, що в голові снується. Може, то співчуття… Але від того не легше.

— Вам нічого не передавав.

«Як безглуздо все це, — думає Олеся. — Але маєш те, що заслужила».

Дурна фраза лізла до голови: «Пройшла любов, зів’яли помідори».

А помідори, ха, і не зав’язувалися. Лишається тільки спитати для повної ганьби:

— Він ще приїде сюди? — І уточнити, мовби й так не зрозуміло: — Ярослав…

— Навряд, — відповіла руденька глумливиця. — Його зміна закінчилася. Ви ж, певно, чули, що вибори призначені на двадцять шосте грудня.

— Вибори?

— Так. Третій тур. До виборів ще постоїмо. А Ярослав і так був тут майже три тижні.

— Дякую за інформацію, — витиснула з себе Олеся.

Почула наче крізь сон:

— Вам погано?

— Ні, що ви… Я пройдуся Майданом.

— Звісно. До побачення.

Олеся пленталася крізь людський частокіл. І для повноти вражень озивається мобілка. І питає Лілиним голосом:

— Ти вже знаєш?

— Про що?

— Наш любчик змився.

— То й що? — знову «щокає» Олеся.

— А те, що дві дурні дівки лупцюють одна одну, а він — тю-тю. Як тобі це подобається?

— Ніяк.

— Страждаєш? Кинь. Він же повна сволота. Або повний тюфяк. Він же бачив, як ми на нього обоє запали…

— Звідки? — кволо заперечила Олеся. — Може, й не бачив…

— Бачив, бачив… І плюнув нам в душу. Харкнув. Ну, який твій землячок? У вас, у Луцьку, всі такі?

Олеся натиснула кнопку. Вирубалася. Та Ліля знала, де її чекати, куди її колишня подруга попрямує. Біля метро «Хрещатик» виросла блідою поганкою. Під руку намагається взяти.

— Давай, тримайся за мене, бо впадеш здуру.

— Відчепися, — шарахнулася Олеся.

— Ну, як хоч…

Ліля трохи відступила, блиснули хижо очі.

— А знаєш, подруго, я навіть рада, що так сталося. І ось що я тобі скажу… Може, то на ліпше… Я довго за хахалями сохнути не вмію. Тим більше за такими, що ще ніц не було. Ну, мо’, пониє трохи. — І далі зловісно: — А ти ж будеш страждати… Я тебе знаю як облуплену.

— Іди до біса. — Олеся штовхає двері в метро.

Як відчепитися від цієї підлої дурепи? Терпіти ще цілу дорогу?

На ескалаторі Ліля стає поруч.

— Будеш, будеш страждати. У таких, як ти, занози надовго.

— Лілько…

Зойк Олесі. Не до Лільки звернутий. Він бачив? Що бачив? Що вона страждатиме? Бачив? І поїхав? Так думає Олеся. Лютий невидимець починає розривати її бідолашну голову.

Звідкись долинула пісня. З Майдану? Про Галю, яка несе воду. І коромисло гнеться. А за нею той хлопець, як барвінок, в’ється. А за Олесею ніхто не в’ється. Навпаки — вона повилася. Повилася і обпеклася. Пісню про Галю перебиває потужне: «Нас багато — нас не подолати». Авжеж, їх багато. А вона одна, одна така Олеся на цілий світ. Яка хотіла кохати. Закохалася. І була зраджена і обпльована. Як там каже ця противна Лілька — обхаркана? Грубо, але справедливо.

Олеся розуміє: тут, у підземці, пісень з Майдану не почути. Пісня з її пам’яті, з її болю. Про Галю, яка насправді Олеся. А «Нас багато — нас не подолати» вигукує хлопець, що підіймається вверх сусіднім ескалатором. Певно, пізнього часу іде на Майдан, до своїх. А вона, Олеся, сама.

— Лілько…

А та саркастично:

— З ескалатора хочеш скинути? Не допоможе…

З тим несподівано Ліля рушає вниз. Штовхає людей і з кимось лається. Олеся розуміє, що попри браваду їй теж боляче.

Біля колії стоять на віддалі. Наче незнайомі. Наче чужі. Авжеж, чужі. Віднині й назавжди.

Й тут несподівана думка паралізує Олесю: а може, Ярослав того й поїхав, нічого не сказав, що бачив — обидві до нього не байдужі. І не міг вибрати. Ні, ні, і ще раз ні! А потиск рук, а те, що вона читала в його очах, у словах, які промовляв з явним, призначеним їй, підтекстом, не так у словах, як скупих жестах, але яких!.. Щось же між ними з’явилося, пробігло, посіялося… Ну як же так, ну як же справді боляче, так боляче, що темніє в очах. Чому ж так довго не їде поїзд?

Двадцять п’яте грудня, день, позначений на календарі Ігоря Леонідовича аж п’ятьма хрестиками під її ім’ям, випадав на суботу. Отже, на роботі нічого не мало статися. Так Олеся подумала, прокинувшись. У кімнаті все було звичним: ліжко, стіл з комп’ютером, фотокомпозиції на стінах, а під ними — макраме. Світлини були хуліганськими — оголені хлопці й дівчата, замурзані діти, поранені тварини, комп’ютерні композиції, в яких люди, коти й собаки літали над будинками й садами, наче птахи. Фото мали шокувати бабусю, але не шокували. Бабуся тільки висловила свою думку. Вона взагалі про все висловлювала свою думку, нічого не нав’язуючи. Думки були в міру занудні, цікаві й високоморальні. Десь років через два спільного життя з бабусею Олеся дійшла висновку: її мама, швидше за все, надто серйозно ставилась до бабусиних думок-повчань, тому й у них і визрів, а потім вибухнув конфлікт і стався розрив.

«Мене так легко не спіймаєш на гачок», — вирішила Олеся.

Вона часом іронічно щось бурчала у відповідь, а більше подумки при бабусиних думках уголос наспівувала улюблені мелодії. Диво дивне: вона відкрила, що їй комфортніше, цікавіше спілкуватися з бабусю Дазою, ніж з мамою Вітою. Так було, хоч не мало бути. Іноді вона починала переповідати плітки, почуті в агентстві, бабуся морщилася і казала: