— Олесю… Онучечко… Я ж бачила, що ти в суботу вернулася сама не своя… І вчора на цілий день зникла… Що сталося?

— Нічого, — відрізала Олеся. — Нічого, чуєте? А якщо сталося, вас не стосується... І ви мені не бабуся, Дазо Романівно. Така, на жаль, правда.

— Правда? Як же це?

— А так, що шановна Віталія Миколаївна мене удочерила… Точніше — купила.

— Хто тобі таке сказав?

— Моя справжня мати… Яка від мене колись відмовилася, а тепер винирнула. І мій таточко, який виявився живим і здоровим, та ще й моїм начальником…

— Олесю, — видно було, як Даза Романівна геть пополотніла, — я ж… Я ж взагалі не знала, що ти в мене… що ти є…

— Є… Але я нічия, чуєте, нічия! Я, щоб ви знали…

Олеся хотіла сказати, що вона приїхала тут жити тільки тому, що бабуся жила в Києві. Але сили не стачило… Хоч це було (як жахливо!) напівправдою. Так… Треба бути відвертою до кінця. Не тільки ревнощі до дядька Андрія, не якась там любов до бабусі, котра звалилася як сніг на голову… Вона, Олеся, теж підлячка… Якщо всі такі, якщо світ цей…

Олеся грюкнула дверима.

Уранці вона не поснідала. Уникала дивитися на Дазу Романівну. Бабуся була схожа на тінь. Олеся відчула докори сумління. Щось стислося в грудях. Погасила зітхання.

Буркнула:

— Вибачте… Ви ні в чому не винні…

Її чекала ще розмова з Ігорем Леонідовичем. Вона зайшла до його кабінету, схожа на лезо щойно нагостреного ножа. Поклала заяву.

— Олесю…

— Підписуйте.

— Я маю право тебе затримати хоча б на два тижні, — жалібно сказав він.

— Я взавтра все одно не вийду на роботу, — сказала Олеся. — Повірте, так і буде.

— Подумай, — спромігся сказати він.

— Я вже подумала. — Олеся стисла зуби, як робила за ці дні десятки разів.

Вона нічого не відчувала до цього чоловіка. Тільки й того, що він був не чужіший за її так звану матір, за Віталію Миколаївну, Дазу Романівну, Лілю і хто там іще, хто там іще…

Бабуся Даза сиділа сама не своя. Вона не спала цієї ночі. Стислося, а потім пекуче заболіло серце. Подумала, що добре було б померти. Та потім інше — що то було б втечею, непотрібним клопотом і для Олесі, і для Віталії. Вона мусить жити.

Десь там, у Луцьку, на Волині, її дочка, котрій би годилося подзвонити, щось сказати про те, що сталося, порадитись, але не могла цього зробити. Як закляття твердила: треба почекати, треба почекати.

Мусила почекати. Бо те, що вона переживала зараз, дізнавшись від Олесі, що її внучка не дочка Віталії, не можна було порівняти навіть із шоком. Це був біль, який не міг народитися і все ж народився, це була неймовірність очевидного, за яким зяяло провалля. Воно виявилося таким великим, що перевертало все її життя. Робило реальністю страшну підозру.

«Якщо так і це можливо…» — тільки й подумала вона і зрозуміла, що Олесю мусить втримати. Утримати і врятувати од чогось ще гіршого за цю звістку.

Утримати біля себе, а якщо не біля себе, то в світі, який існує для неї, Олесі. Інакше в цілому світ стане помстою їй, Даздрапермі — бабусі Дазі, мамі Дазі й навіть дочці Дазі, яка не повернеться навіть подумки до минулого, до того, що втратила і ніколи не відродить втраченого. А до минулого, як виявилося, мусила вертатися.

…Уперше на Волині вона опинилася у сорок дев’ятому. Отримала сюди направлення після закінчення медичного училища. Коли скінчилися їхні поневіряння при німцях і на Полтавщину, де вони опинилися, знову прийшла Червона армія, Даза і Валерія Капустіна вирішили, що нізащо не повернуться в проклятий дитбудинок для дітей ворогів народу (якщо він ще існував) чи йому подібний заклад. Хай вже ліпше звичайний дитбудинок чи ремісниче училище. Адже Дазі йшов п’ятнадцятий, а Валерії навіть шістнадцятий рік. Школа виживання навчила Лєрку бути ще хитрішою. І вона вигадала план. Вирушать в іншу область і скажуть, що вони сестри-сироти, з містечка такого-то, в яких батьки загинули на війні. Пронирлива Лєрка дізналася: на вулиці, де вони жили в бабусі Варки, така сім’я справді була. Батько загинув ще в перший місяць війни, а мати з дочками поїхала в евакуацію і незабаром повернулася, напівбожевільна, розповідала всім, як на її очах на якійсь станції в пеклі згоріли її любі донечки. Незабаром мати тих дівчат теж загинула. Коли на їхнє подвір’я зайшли німецькі солдати, котрі когось там шукали, та жінка з криком «Це ти вбив моїх дітей!» кинулася на одного з солдатів з поліном у руці й отримала кулю від його напарника. Дівчат звали Тамара і Люба, між ними була дворічна різниця, вік майже такий, як у Валерії і Дази, отож Валерія стала Тамарою, а Даза — Любою Лук’янченко. Вони попрощалися з бабусею Варкою, яка просила остатися, але оскільки це було небезпечно, то вирушили в путь-доріженьку. Де на підводах, де пішака, а раз на товарняку добралися до Чернігова й там заявилися в щойно організоване ФЗУ, або, як у народі казали, ремісниче училище. Розповіли, що в сорок першому році їхали з мамою в евакуацію, поїзд розбомбили, вони вижили, але вважали, що мама загинула. Коли ж вернулися додому, то дізналися, що маму розстріляли фашисти. Оскільки лишатися в місті їм було небезпечно, до того ж не було де жити, бо німці спалили хату, вони й вирушили у білий світ. А тепер хочуть навчитися якомусь ремеслу. Їхня історія, схожа на інші воєнні історії, виглядала правдоподібною. Усе ж з училища зробили запит, на який прийшла відповідь, що так, Тамара Петрівна і Любов Петрівна Лук’янченко проживали в їхньому місті, що батько їх Петро Васильович загинув смертю хоробрих у липні 1941 року, а мати Тетяна Вікторівна розстріляна німецькими фашистами у грудні того ж року. Свідоцтва про народження Тамари і Любові не збереглися, оскільки архіви районних організацій були знищені під час війни.

Так Валерія і Даза, відтепер Тамара і Люба, стали учнями училища, яке готувало швачок. Для Валерії-Тамари шити одяг стало професією на все життя. Вона доволі швидко вийшла заміж за майстра з їхнього училища, народила четверо дітей, а пізніше сама стала знаним майстром-закрійником. Вона так і лишилася Тамарою, не робила спроб знайти слідів матері. Вона навіть, здається, повірила у свою біографію.

По-інакшому склалося в Дази. По-правді, їй зовсім не хотілося шити. Не вміла цього робити. Зате вона із задоволенням випускала стінгазету, читала вірші на училищному вечорі. Допоміг випадок. Коли Даза-Люба в черговий раз уколола голкою палець, виявилося, що до ранки потрапила інфекція. Палець розпух, і майстер відіслав її до училищного медпункту. Медсестра обробила нарив, забинтувала, звеліла приходити на перев’язку. Наступного разу Люба Лук’янченко спитала у медсестри, де вчаться на таку професію.

— Ти б хотіла вивчитися на медсестру?

— Так, — сказала Даза-Люба. — Як ви. — І додала: — Ви так добре перев’язали палець.

Медсестрі Вірі це полестило. Дівчинка явно була освічена, розмовляла правильною літературною мовою. А коли виявилося, що Любця, як стала називати її Віра, ще й знає чимало віршів про любов, які обожнювала Віра, вони подружилися. Відтепер Даза часто забігала у вільний від занять, від практики час до нової старшої подруги. Крім училищної бібліотеки, Даза записалася ще й в міську і відтепер дивувала Віру мало не щоразу новим віршем — із Пушкіна, Шевченка, Франка, Сосюри, Рильського, Пастернака, Ахматової — зі збірки 1940 року, яка якимось дивом уціліла в міській бібліотеці, менш знаних поетів і навіть забороненого Єсеніна, томик якого вона разом з церковними книгами знайшла на горищі в бабусі Варки. Віра вирішила допомогти талановитій дівчинці. На Дазине щастя, старший Вірин брат, який щойно повернувся з фронту, став працювати в міському комітеті партії. Дізнавшись, що до війни Люба встигла закінчити шість класів, він допоміг їй скласти екстерном екзамени за сьомий. На той час семирічна освіта важила чимало. Заввідділом міськкому домовився з директором училища про переведення Любові Лук’янченко, як «особи, схильної до медицини», на роботу санітаркою до райлікарні. Ще через рік Любов Лук’янченко мала на руках направлення на навчання до медичного училища. По закінченні його, навесні тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого року, вона отримала інше направлення — на роботу у Волинську область.