Треба сказати, що дівчата-випускниці їхали «на Западну» з неохотою. Хто міг — відкручувався чи й просто відкуплявся. Адже ходили чутки, що там, на Волині й Галичині, досі йде війна, що посібники фашистів бандити-бандерівці люто розправляються з приїжджими зі сходу, особливо жінками й дівчатами — вбивають, ґвалтують, виколюють очі, відрізають язики, а то й кидають живими у колодязі-криниці.

Утім, у Люби вибору не було. Впливових родичів у неї теж не водилося. Звертатися ще раз за допомогою до Віриного брата посоромилася. Та й що б він міг подумати? Вирішила — уб’ють, то й уб’ють, ніхто за нею плакати не буде.

У селі, куди вона добиралася спершу з Луцька до райцентру на попутці, а потім на підводі, її насамперед вразила тиша. Ніхто не стріляв, хати під солом’яними стріхами наче вибігали їм назустріч, на вулиці паслася коза й ходили кури, з-за тину визирали цікаві жінки. Одна з тих жінок, запнута чорною, з великими квітами, хусткою:

— Кого типерка привіз, Купріяне? Вчительку?

— Сестру дохтурську, — одказав Купріян. — Гартемичу буде помагати.

— Та йому тре помочніца, — сказала жінка. — Бо сьоннє з самого раничка зновика нажлуктився. Павлиха було пушла, бо нога гноїться, так, казала, банку з маззю розбив, то сама всеньку мусила по землі збирати. Ото чудо таке.

З «чудом» в особі вже немолодого фельдшера Даза познайомилася наступного дня, після того, як переночувала на лавці в одній з двох кімнат маленької хатини, в якій тепер містився сільський медпункт. Фельдшер Тимофій Артемович був, як і вона, присланий з «Восточної» колишній фронтовик, у якого загинула сім’я, і тепер, самотній, заливав ту самоту самогонкою. Тутешніх людей не любив, для нього вони були «сплош бандьори». З ним Даза попрацювала чотири місяці, влітку Артемович поїхав у відпустку, перед тим як попрощатися, сказав до медсестри загадкову фразу:

— Вони й до тебе навідаються. Главноє — не сопротівляйся. Но бдітельность повинна проявити.

З відпустки фельдшер не повернувся, нового не прислали. Лишилася в фельдшерському пункті, або, як казали, — медпункті, сама: і за медсестру, і санітарку, й прибиральницю. Люба (в душі вона вперто називала і вважала себе Дазою) приймала хворих, виписувала ліки, кількох направила до районної лікарні — з підозрою на апендицит, виразку, туберкульоз. Дядька Івана, в котрого болів живіт, мало не силою всадила на підводу, яка їхала в райцентр, і порятувала, як виявилося, від перитоніту. Іншого, якого зігнутого перестріла на вулиці, завела до хати, попри його віднікування зробила масаж і, швидше мимоволі, вправила хребця. Чоловік встав розігнутий і подивився на неї, мов на святу. Як і належало, часто навідувала новонароджених і взагалі малих дітей, котрих у цьому поліському селі виявилося чимало. Двічі її кликали, аби зафіксувала народини — пологи тут приймали жінки-повитухи, яких по-місцевому називали бабницями. Вона вперше оглянула манюнє дитятко, що, здалося, злякано глипнуло на неї — незнайому тітку, і, боячись в душі, сама несподівано взяла його на руки. Від тепла, яке йшло од дитини, й чогось незнаного досі, вона аж затрепетала.

Мешканці цього поліського села, що спершу (відчувала) придивлялися з насторогою, почали змінювати ставлення. Вона відкривала: тут живуть звичайні сільські люди, дядьки й тітки, дідусі й бабусі — хай справді темні, зі своїми звичаями і забобонами, але ніякі не бандити чи підступні вороги, «пособники фашистів». Їй приносили як дарунок яйця, шматки сала, спечені самими круглі хлібини, пляцки, а дружина чоловіка, який у лікарні, куди Даза змусила поїхати, вперше за п’ять літ перестав кашляти, принесла обпатрану курку. Даза ніяковіла, віднікувалася, але несподівано зробила відкриття — їй приємна ця увага, ця підкреслена поштивість до «пані дохтурки».

Казала:

— Я лише медсестра.

Але знала: як тільки відробить ці три роки за направленням — вступатиме до медичного інституту.

У селі організувався колгосп, до якого заганяли селян. Даздраперма прийшла до голови того колгоспу і попросила підводу — з’їздить до райцентру. Головний лікар райлікарні ошелешено дивився на неї, коли перерахувала потрібні їй ліки:

— А де я вам їх візьму, колего?

Так і сказав — «колего». Вона трохи поговорила з худорлявим чоловіком зі стомленим жовтувато-сірим обличчям й раптом, несподівано для самої себе, сказала:

— У вас астма. Але печінка не хвора, це запалення жовчного міхура.

Лікар, якого звали Платон Олексійович, ошелешено зирнув на неї:

— У мене справді астма. Але звідки ви знаєте про жовчний?

— Ви навіяли собі хворобу печінки і боїтеся зробити аналізи, адже так?

— Ви молода нахаба, — роздратовано промовив Платон Олексійович і раптом кволо посміхнувся: — Я справді підозрюю цироз і боюся проводити обстеження. Тепер зроблю.

Цю здатність начеб на око, інтуїтивно ставити діагноз, який потім підтверджувався, Даза згодом відзначала в себе не раз. У неї справді була колосальна інтуїція, яка з роками тільки розвивалася. Але й мала кілька довідників, привезених з училища. Усе життя вона збиратиме довідники й медичну літературу, по суті, займатиметься діяльною медичною самоосвітою й стане лікарем не за посадою, за суттю. Потім її шлях повторить Віталія.

Поки що ж Даза повернеться в село, а через тиждень їй привезуть ліки, які замовляла. Вона зрадіє. У селі розпочалися жнива. Даза прийшла на поле і попросила дати їй серпа та навчити жати жито. Звісно, вона порізала пальця, не могла з незвички не порізати, та ця кров, як і вчинок в цілому, дивно, а може, й символічно пов’язала її ще більше з цими людьми.

Якось прийшов до неї чоловік і попросив дати ліки від простуди. Тоді, хоч і було літо, пройшли дощі.

«Може, й простудився», — подумала Даза.

Дала ліків, зробила укол. Чоловік приходив ще двічі, чомусь обидва рази увечері. Скаржився на радикуліт. Тіло у попереку було геть усипане прищами. Як пішов — Даза присіла на лавку і довго так сиділа.

«От і перший гість, — подумала. — От і перший…»

У селі не пролунало за ці місяці жодного пострілу, але до неї доходили чутки про вбивства в сусідніх селах — міліціонера й голови сільради. А недавно Даза почула про бій на шосейці, кілометрів за сім від села. У Лучинцях стояло кілька порожніх хат вивезенців — куркульських сімей і «бандопособніков». У такій хаті розміщувався й медпункт, а в іншій «вивезенській» — колгоспна контора. Сільської ради не було, вона знаходилася в сусідньому селі. Через кілька років лучинецький колгосп приєднають до більшого, і Лучинці назавше стануть заштатним бригадним сільцем. Але Любові Лук’янченко, медсестри і фельдшера за сумісництвом, на той час в селі вже не буде.

Поки що погожого літнього дня до медпункту підкотила бричка і у двері постукали.

— Так, можна, — сказала Даза.

До кімнати вступив міцний рожевощокий чоловік років тридцяти у галіфе і сірому піджаку.

— Доброго дня, Любове Петрівно, — сказав бадьоро, майже весело.

Вона відповіла здивовано:

— Доброго дня. Я вас слухаю.

Чоловік пильно оглянув кімнату, постукав пальцями по столі.

— Бачу, ви обжилися. І квіточки засушені, і колосочки.

— На обжинках у колгоспі подарували. — У Люби-Дази чомусь ворухнулася неприязнь до гостя, явно не сільського.

— Зрозумілочко, — протягнув майже речитативом прибулець. — Затишок створювати ви вмієте. Здається, й живете тут?

— Так, у прибудованій кімнатці. Сідайте, будь ласка.

Він присів на стілець і попросив-запропонував ще з більшою веселинкою:

— Може, тиск зміряєте?

— Будь ласка.

Тиск у нього виявився майже ідеальним — сто двадцять п’ять на вісімдесят два.

— У вас усе в порядку, — сказала Люба-Даза.

— Я радий. — І подивився знову, мов стрілу метнув й весело воднораз. — І за вас радий. Ви вже добре зарекомендували себе, про що свідчить і ваше районне медичне начальство, і в селі про вас гарної думки.

— Дякую. — Даза й собі всміхнулася.

— Ну, не буду далі тягти кота за хвіст. Я — старший уповноважений райвідділу МДБ. Установа нібито грізна, але тільки для наших ворогів. Чесним громадянам боятися нічого.