Сміялись, бачачи, як буйний вітер

Вітрила їхні туго надимає,

Мов животи жінок заваготілих.

Вона для сміху удавала з себе

Таке судно — ішла, немов пливла

(Тоді вона якраз носила в лоні

Мого улюбленця), й дрібнички всякі

Мені приносила, як той купець,

Що з-за морів привіз товар багатий.

Але вона померла у пологах.

Заради неї я плекаю хлопця

Й заради неї з ним не розлучусь.

Оберон

Чи довго ти пробудеш тут, у гаї?

Тітанія

Аж поки князь весілля відгуляє.

Як хочеш мирно з нами танцювати

І бавитись при місяці — ходімо.

Як ні — йди геть, і я піду від тебе.

Оберон

Віддай хлоп’я — і я піду з тобою.

Тітанія

Нізащо в світі! Ельфи, нум навтіки!

Як не втечу — посваримось навіки.

Тітанія з почтом виходить.

Оберон

Іди! Та з гаю не пущу тебе,

Аж поки не помщусь за цю образу.

Д підійди-но, Паку. Пам’ятаєш,

Як я сидів на скелі біля моря

І слухав спів русалки, що пливла,

Дельфіна осідлавши, і співала

Так дивовижно солодко та зграйно,

Аж море розхвильоване притихло

І зорі з неба стрімголов спадали

Ту пісню слухати.

Пак

О, пам’ятаю!

Оберон

В ту мить угледів я (хоч ти не бачив),

Як між землею і нічним світилом

Летів Ерот із луком у руках.

Націлившися в осяйну весталку,

Яка на небі західнім царює,*

Він золоту стрілу пустив у неї,

Що пронизала б тисячі сердець!

Але стріла вогненна враз погасла

У місячнім, невинному промінні,

А царствена весталка попливла

По небу далі, у цнотливі думи

Заглиблена. Одначе я помітив,

Куди упала золота стріла:

На західну маленьку білу квітку,

Й від рани квітка стада враз червона.

«Розбитим серцем» звуть її дівчата.

Знайди її! Яка вона, ти знаєш.

Лиш капни соком з неї на повіки

Людині сонній, і вона нестямно

У перше закохається створіння,

Яке побачить. Принеси мені

Ції трави. Та обернися швидше,

Ніж милю пропливе левіафан.

Пак

Та я за півгодини цілу землю

Опережу!

(Виходить)

Оберон

Коли добуду сік,

Підстережу Тітанію заснулу

І бризну в очі їй. Тоді вона,

Прокинувшись, за першим, що побачить,

Нехай то лев, ведмідь, бугай, чи вовк,

Чи метушлива мавпа, чи віслюк, —

В любовному шаленстві побіжить.

І перше ніж зніму я з неї чари —

А це я можу іншою травою, —

Вона таки віддасть мені хлоп’я.

Та хто це йде? Для них я невидимий.

Ану, підслухаю розмову їхню!

Входить Деметрій, за ним Гелена.

Деметрій

Я не люблю тебе. Не йди за мною.

Ну, де ж Лізандр і Гермія прекрасна?

Його я вб’ю — вона мене вбиває.

Сказала ти — вони втекли в цей гай, —

І я стою серед дерев, як пень,

Бо Гермії своєї я не бачу.

Йди ж геть і більш за мною не ходи!

Гелена

Ти, як магніт, притягуєш мене!

Хоч не залізна я, та маю серце

Надійне, ніби з криці. Погаси

Свою магнітну силу, і тоді

Мене до тебе більше не тягтиме.

Деметрій

Чи я манив тебе? Чи улещав?

Чи не казав по щирості тобі,

Що не люблю тебе й любить не можу?

Гелена

За те ж бо я й люблю тебе ще дужче.

Твоя собачка я. Що більш мене

Ти б’єш, то більше лащитимусь я.

До мене стався так, як до собаки:

Штурхай, шмагай, занедбуй, лиш дозволь

Мені, негідній, бігти за тобою.

Ще меншого просити неможливо,

Але для мене й це велика радість —

Терпіть собачу долю при тобі.

Деметрій

Не випробовуй нехоті моєї:

Як бачу я тебе, мене аж нудить.

Гелена

Я ж нуджу світом, як тебе не бачу.

Деметрій

Ти наражаєш власну добру славу

І скарб свого дівоцтва на загрозу,

Лишивши місто і себе віддавши

Тому на ласку, хто тебе не любить.

Таж я вночі у цім відлюднім місці

Зробить з тобою можу, що захочу!

Гелена

Мені зарука — честь твоя. Для мене

То ще не ніч, коли твоє обличчя

Я бачу, й не відлюддя там, де ти,

Бо ти для мене — мовби цілий світ.

Як можу я сказать, що я сама,

Коли весь світ тут дивиться на мене?

Деметрій

Ось я втечу, сховаюся у хащі,

Й тебе на з’їжу диким звірам кину.

Гелена

3 них найдикіший має м’якше серце,

Ніж ти. Тікай, перероби легенди:

За Аполлоном Дафна хай женеться,*

Голубка за грифоном,* лань за тигром.

Дурна погоня це, як полохливість

Женеться, а відвага утікає.

Деметрій

Не хочу більше слухати. Пусти

І не біжи за мною, бо тобі

Я тут, у лісі, лихо заподію.

Гелена

Мені ти чиниш лихо в місті, в храмі,

У полі. Фе, Деметрію, ганьба!

В мені ти стид жіночий убиваєш:

Не нам, а вам годиться упадати,

А жінка може лиш себе віддати.

Деметрій виходить.

Піду за ним: буває пекло раєм,

Як від руки коханої вмираєм.

(Виходить)

Оберон

Йди, німфо! Ніч не встигне відійти —

Вже ласки він благатиме, не ти!

Входить Пак.

Гонець мій любий! Квітку ти приніс?

Пак

Так, ось вона.

Оберон

Давай сюди хутчіше!

Я знаю місце, де цвіте чебрець,

Фіалка никла й жовтий баранець

І, сплівшися з шипшиною, навис

Над ними запахущий козолист.

Не раз, як зморять королеву танці,

Вона до ранку спить на тій полянці.

М’яке, тонке линовище змії

Встилає ложе запашне її.

Сік чарівний пущу я в око їй —

Вона потоне в маячні бридкій.

Ти, Паку, теж зостав собі частинку

І в лісі розшукай одну афінку,

Закохану в пихатого хлопчину.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: