— Краще розкажи нам про нірвану, — озвався Злий, — ти обіцяв, а то почали за здоров’я, а закінчимо за упокій. Коли говоримо про життя, одразу згадую загиблих побратимів.

Філософ налив у чашку, з якої щойно пив чай, води, зробив кілька ковтків і трохи помовчав. Він знав, що так можна привернути увагу і викликати цікавість до теми, над якою він розмірковує вже не один день.

— Нірвана — це стан переходу в абсолютну порожнечу, небуття, спокій, — почав він неквапливо, але Злий зауважив, що то не нірвана, а смерть. Філософ пропустив його слова повз вуха і продовжив: — Цей стан приходить тоді, коли людина відмовляється від будь-яких пристрастей і бажань, навіть від почуттів.

— Якась маячня, — не зле кинув Петро.

— Такий стан дозволяє звільнитися від страждань, — розповідав Філософ, — це і є головна мета нірвани. Лише уявіть собі: відсутність бажань, жодного конфлікту з навколишнім світом, відхід від звичайних людських цінностей і стан спокою. І страждань уже нема, лише повна внутрішня гармонія — це і є нірвана.

— Дурня! — посміхнувся Злий. — Покури травку — стан нірвани забезпечений!

Хлопці розсміялися.

— Не розумію я твою нірвану, Філософе, — сказав Малий. — Як це нема ніяких людських цінностей? Тобі буде добре, а як же рідні люди? Батьки? Невже байдуже, чи їм добре зараз, чи вони здорові? Ніяких хвилювань? Або я тупий і не розумію нірвану, або це якась дурня, яку вигадали ненормальні в психлікарні.

— Стан внутрішньої гармонії… — почав із запалом Філософ, але Малий його перебив і сказав, що далі йому нецікаво і він іде телефонувати батькам.

Філософ продовжив доводити переваги нірвани, коли до Геника на ліжко підсів Мона. Геннадій швидко звик звертатися до друзів на позивний, а ось до Марка ще не міг — для нього він і досі залишався просто Марком, побратимом по Майдану. Марк поцікавився, чи попустило в нього спину. Геник відповів, що вже краще, і хлопці вийшли надвір покурити. Неподалік проходжався Малий, розмовляючи по мобільнику. За уривками з розмови було зрозуміло, що Малий розмовляє з матір’ю.

— І так щодня по кілька разів, — сказав Марк, підкурюючи. — Він зовсім шмаркач, лише дев’ятнадцять років, — він подивився у бік Малого. — Йому б біля матері ще побути, а він тут. Весь час розповідає, які у нього батьки чудові.

— Це ж добре, — зауважив Геннадій, — отже, дуже любить.

— Так, але занадто вони в нього ідеальні, — стишив голос Марк. — Батько і своїми руками будинок збудував, і сад навколо посадив, і екзотичні рослини вирощує, і ще встигає непогано заробляти. А мати також мало не свята: пише вірші, працює, вся така правильна у вихованні, що жодного разу йому навіть у дитинстві потиличника не вліпила, голосу не підвищила. Віриш, що так буває?

— Не знаю, — похитав головою Геннадій, думаючи про своє. — Ти не бачив Улю сьогодні?

— Бачив, командир влаштовує їй різні випробування.

— Сподіваюсь, що вона їх не витримає і Батя відішле її додому.

— Злий ти, друже, — посміхнувся Марк. — Уля гарна дівчина.

— Тому й не хочу, щоб вона тут була.

Малий попрощався з матір’ю, підійшов до хлопців, дістав цигарку і прикурив.

— Аж на душі легше стало, — сказав він задоволено і випустив кільце диму. — А ти, Генику, вже зізнався своїм, де ти?

— Ще ні, — сказав Геннадій, — кажу, як ви навчили: граю в боулінг, працюю у Києві таксистом.

— Все одно рано чи пізно доведеться сказати правду, бо колись випливе на поверхню твоя брехня.

— Скажу на День Незалежності, — пообіцяв Геннадій, — уже вирішив.

— А позивний собі вигадав? — спитав Марк. — Бо приліпиться, як мені Мона.

— Так, Сєвєр я, від назви нашого міста, — сказав Геннадій і затоптав недопалок.

Олексій Григорович прийшов на поле у визначений час. Він зупинився і пильно обдивився місцевість навколо невеликого кущика терну. Лігвище Уляна повинна була зробити десь неподалік. Про те, що дівчина могла влаштувати його з необачності за кущем, командир не думав — надто кмітлива. Поряд ані купки свіжої землі, лише трава, тож виходить, що ґрунт вона сховала. На далеку відстань таку кількість віднести дівчині не під силу, та й обмаль часу, тож її снайперське лігвище неподалік терняка. Олексій Григорович пройшовся ліворуч, вдивляючись у місцевість з іншого ракурсу, але не помітив жодного натяку на схованку. Кілька кроків праворуч не дали ніякого результату, і Олексій Григорович вирішив почекати. Ще кілька хвилин, і вона видасть себе необережним порухом. Він поглянув на годинник — минуло три хвилини, а лігвище він так і не знайшов, лише вітер гуляв степом, відчувши повну свободу, бо тут можна було розігнатися.

Командир оглянув місцевість ліворуч і праворуч на сто, потім двісті метрів. Може, дівчина злякалась і взагалі втекла?

— Один — нуль на твою користь, — сказав голосно.

Метрів за тридцять ліворуч від куща дівчина підняла руку. Олексій Григорович попрямував до неї, думаючи про те, що тепер доведеться її залишити.

— Вставай, — наказав він, — подивлюсь, як ти тут облаштувалась.

Дівчина мовчки підвелася, зняла з голови каску, замасковану травою, обтрусила її й запитально подивилася на командира. Він сів навпочіпки й уважно подивився на вириту схованку. Дівчині довелося чимало потрудитися, щоб видовбати цілину.

— Глибина задовільна, — сказав Батя, — сантиметрів тридцять буде, тож тобі ще один плюс. Але дно нічим не встелене, а це вже мінус.

Уля промовчала. Вона не виправдовувалась тим, що не встигла — сприймала інформацію і чекала на вердикт.

— Зазвичай саперам доводиться довго лежати у землі, тож треба заздалегідь вистелити дно ямки хоча б сухою травою, — продовжив чоловік. — Куди поділа викопану землю?

— Віднесла туди, — Уляна вказала на кущ терну.

Земля була вміло розсипана навколо і під самим кущем, до того ж присипана сухою травою та невеличкими гілками. Командир додав ще один плюс, про себе відзначивши, що така тендітна та худенька дівчина на собі встигла за короткий час перенести стільки ґрунту.

— Дай пляшку з водою, — попросив.

Уля подала пластикову пляшку, де було трохи менше води, ніж їй давав командир.

— Куди поділа воду? — спитав.

— Трохи випила. Залишила ще й на потім.

— Це добре, але я залишив воду не тільки для пиття, — сказав він і зробив паузу. Найпевніше, дівчина не знала іншого призначення води, тому промовчала. — Не буду мінусувати твої бали, одразу введу в курс справи. На піщаній місцевості досвідчений снайпер завжди ллє воду перед гвинтівкою, аби при пострілі не було пилюки, бо пил може видати лігвище. Зрозуміло?

— Так!

— Шлях відходу продумала?

Уляна одразу його вказала, вибравши низинку, яка веде до найближчої лісосмуги. Якби заздалегідь не знала про це, то не змогла б зорієнтуватися, тому командир відзначив її кмітливість ще одним плюсом.

— Де муляж гранати?

Дівчина дістала з наплічника.

— Погано! Дуже погано… — Чоловік скрушно похитав головою, і дівчина розгублено закліпала очима. — Треба підстрахувати себе при відході: витягти чеку в «ефки» і залишити для ворога на своєму місці.

— У мене не було наказу покидати лігвище, — випалила дівчина.

Олексій Григорович розреготався. Він давно так щиро не сміявся. Звісно, дівчина не врахувала це, але як швидко і спритно викрутилася!

— Беру тебе! — сказав. — І обіцяю зробити з тебе справжнього снайпера!

— Дякую! — Її обличчя осяяла радісна посмішка.

— Радієш так, ніби я тобі коробку цукерок подарував, — зітхнув командир. — Нічого, дівчинко, все у нас буде добре.

Уля пішла до бліндажа Геннадія. Вона не бачила його майже два дні, не телефонувала, не чула його голосу і зараз дуже хотіла побачити хлопця і похвалитися гарною новиною. Уляна перехвилювалася за цей час, боячись, що командир відішле її, але все вийшло добре, хоча іспит кілька разів був на межі зриву. Дівчина йшла вздовж окопів і курила. Ще здалеку помітила Марка, друга Геннадія, який щось майстрував з дощок. Поруч — незнайомий високий і худий юнак жестикулював, напевно, хлопці жваво розмовляли.