— Доброго дня! — привіталася Уля.

— А! Це ти, Улю, — Марк відкинув геть дошку, привітався. — Як справи?

— Добре.

— А це, Улю, Філософ, знайомся, — сказав Марк, і Уля привіталася. — Він мріє досягти стану повного блаженства, нірвани, — пояснив хлопець, — але після війни, бо, поки стріляють, про нірвану можна лише мріяти. А ось наш Злий вважає, що нема ніякої нірвани, хіба що наркоман обколеться і впаде у той стан блаженства на якийсь час. А я так думаю: людина повинна в щось вірити і йти до своєї мети. Хоче Філософ досягти нірвани — нехай пробує. Потім розкаже, яка вона, — посміхнувся Марк.

— Хоч одна людина тут мене розуміє, — зауважив Філософ.

— Ти до Геника? — звернувся Марк до Уляни.

— Так.

— Доведеться трохи зачекати. Злий, щоб нерви заспокоїти після розмови з Філософом, повів його постріляти по мішенях. Вони незабаром повернуться.

Уля сіла на лавку, до неї підійшов Філософ і знову повернувся до наболілої теми, яку ніяк не хотів зрозуміти і сприйняти Злий…

Геннадій зробив кілька одиночних пострілів і разом зі Злим пішов подивитися на результат.

— Не дуже, — насупився Злий. — Уяви, що перед тобою не мішень, а справжній ворог, і від того, як ти стріляєш, залежить твоє життя. Тут або ти його, або він тебе — іншого не може бути.

— Ворог також людина, — зауважив Геннадій. — Ти вже вбивав… їх?

— Так, вбивав, але не відчуваю себе вбивцею, якщо ти про це.

— Тобто, ти не думаєш про ворога як про людину?

— Не думаю, бо ворог він і в Африці ворог, а якщо ти прийшов сюди стріляти по мішенях, то тобі потрібно йти в тир. Тут убивають, а не граються у війнушку.

— Ну чому ти такий злий? — по-дружньому спитав Геннадій. — На Філософа визвірився, тепер на мене нагримав.

Хлопець дістав цигарку, сірники, чиркнув раз, вдруге, сірник зламався, і Геннадій подав запальничку. Злий смачно затягнувся і випустив хмаринку диму.

— Чому Злий? — спитав. — Розкажу, і ти зрозумієш.

Хлопці закинули автомати на плечі, поволі пішли до бліндажа. Злий ішов мовчки, налаштовуючись на розповідь. Від того важкого дня минуло понад два місяці, а спогади живі й болючі, ніби незагоєна рана, яка час від часу нагадує про себе. Уже час загоїтися, а вона ні в яку, ніби вічна й пекуча пам’ять про той день. Злий не хотів розповідати про нього, але Сєвєр, цей ще хлопчисько, який був на Майдані і прийшов сюди добровольцем, зовнішньо загартований, але внутрішньо не готовий вбивати, він зациклений на тому, що ворог також людина. З такою думкою він може загинути, коли бачитиме перед собою людину, з її радощами і болем, а не ворога, який прийшов убивати його самого, друзів, рідних. Кожен, хто опинився тут, також має серце у грудях, а не камінь, і не кровожерливий, а прийшов, щоб не лилася кров і не гинули люди. Звучить парадоксально, але добровольці вбивають заради миру, щоб ніхто більше не гинув. Сєвєр ладен віддати життя за свободу своєї країни, і в той самий час думка про ворога як про людину може коштувати йому життя. Якщо у час загрози він не зможе зробити постріл першим — ворог, не вагаючись, зробить це за нього. Тому Злий вирішив розповісти про події, які намагався не згадувати й не обговорювати. Він докурив, поглянув на побратима і важко зітхнув.

— Улітку поблизу кордону нас накрили шквальним вогнем з боку Росії, — почав Злий. — Так били з усіх боків, що ми крутилися як в’юни на сковорідці, хто зміг з неї вискочити, тому, вважай, пощастило. Втім, я не про це хотів тобі розказати, і навіть не про те, що нам не було чим відповісти ворогові. Ми міняли дислокацію, бо нашу місцевість уже добре пристріляли. Нас було десятеро, включаючи мого друга Гаврика.

— Твій земляк? — спитав Геннадій, знаючи, що Злий жив на Луганщині, у невеличкому містечку Свердлівка, і на боці України воював не один його земляк.

— Якраз ні. Гаврило, так звали мого друга, був з Ужгорода, але сам розумієш, Гаврило для нас звучало смішно і незвично, то й дали йому позивний «Гаврик». Усе обіцяв запросити мене в гості, показати красу гір…

Злий на мить замовк. Було помітно, що спогади йому болять і кожне слово — як дотик до тієї болючої рани.

— Так ось, — продовжив хлопець, — з нашої десятки всі вийшли живими, окрім Гаврика. Ми вже здолали майже весь шлях, відстрілюючись з «калашів», коли зненацька нас знову накрили вогнем. Не знаю, яку зброю використали з того боку, але я й досі не бачив такого. Гаврик був від мене на відстані кількох десятків метрів, коли поруч нього розірвався артилерійський снаряд. Вибух був надзвичайно потужним, ми всі впали оглушені, на нас посипалася земля, а коли прийшли до тями, то виявилося, що кількох хлопців зачепило осколками… Неподалік була вирва від вибуху. На наш подив, не така вже й велика, як, наприклад, від «Граду». Ми в першу чергу перебинтували рани пораненим й кинулися шукати Гаврика. Зазвичай після таких вибухів знаходиш відірвані частини тіла загиблого, рештки його одягу, взуття, а тут — нічого!

— Може, Гаврика не було там?

— Не тільки я, а й інші бачили його до вибуху, — дратівливо сказав Злий, — а потім… надпотужний звук, невелика вирва і все! Ми стали навколішки і почали нишпорити по траві, намагаючись знайти рештки тіла. А потім зрозуміли, що їх взагалі нема.

— Не розумію.

— Від тіла залишився фарш! — випалив на одному подиху боєць. — Уяви собі: фарш з людського тіла, ніби Гаврика пропустили крізь м’ясорубку, разом з одягом, із взуттям. Навколо вирви — лише дрібний фарш! Я не знаю з чого стріляли, яку зброю використовували, можливо, якусь нову, але такої потужності?!

Злий замовк. Перед очима так, ніби це було щойно, виникла картинка: вони лазять навколішки, розгортаючи траву, і раптом розуміють, що нишпорять по розірваному на дрібненькі шматки тілу свого товариша.

Жах сковує навіть тих, хто вже бачив справжнє пекло на землі. Після шоку — рішення: зібрати залишки друга в целофановий пакет.

— Ми знайшли пакет, — продовжив Злий, — Знаєш, уперше зраділи свинству наших відпочивальників, які повсюди після себе залишають сміття, назбирали голими руками ще теплі дрібні останки тіла для поховання і принесли в розташування частини. Командир сказав, що я, як ліпший друг Гаврика, повезу тіло для поховання в Ужгород. Я погодився. Сам розумієш, що в труну довелося покласти пакет… Оформили належні документи, і я поїхав… — сказав Злий і тихо додав: — на свою біду.

Він замовк, і Геннадій його не підганяв.

Чомусь він згадав Льончика, почуття втрати кращого друга було йому знайоме.

— Гаврик був єдиним сином у матері, — пояснив Злий. — Вона народила його, коли вже втратила надію. Її чоловік захворів на рак і доживав останні місяці, та природа змилостивилася над подружжям і вирішила продовжити рід.

Хлопець розповів, що батько так і не встиг побачити свого первістка, помер за місяць до пологів, тож мати все життя присвятила синові.

— Він був дійсно класним другом, справжнім, без фальші, за такими, як він, ідуть люди, бо вони, як тобі пояснити… — Злий добирав слова, — як ліхтарик, що світить у темряві та осяває дорогу. Дідько! Я так стану поетом! — посміхнувся Злий і додав: — Або філософом і почну нести нісенітницю про нірвану.

Геннадій не став на захист Філософа — не на часі суперечки.

— Мати дуже просила відкрити труну, щоб востаннє поглянути на сина, говорила, що не зможе повірити в те, що саме її Гаврило загинув, — розповів Злий. — Звичайно, я пояснив, що її син загинув на моїх очах від розриву артилерійського снаряда і такі труни не відкривають.

Та жінка навіть після цього вмовляла відкрити труну хоча б на мить, показати їй руку, ногу чи навіть палець загиблого сина.

— Що я повинен був їй сказати? Правду? Що навіть пальця не лишилося? Показати пакет з фаршем? — Хлопець знову запалив цигарку. — Вбита горем жінка хапала мене за барки, трусила і кричала: «Ось ти стоїш переді мною і я бачу тебе! Чому я не маю права побачити хоча б частину тіла свого сина?!» А я не міг нічого сказати! Вона мене била по щоках, але я не відчував болю — пекло всередині так, що я думав: «Краще б я став фаршем, ніж таке чути і бачити». Бідна мати збожеволіла б від побаченого. До чого я веду? — Юнак подивився на Геника. — Якщо будеш вагатися, ворог перед тобою чи все-таки людина, згадай мою розповідь, уяви все жахіття і відчуй біль матері. А тепер думай, чи стріляти у ворога, чи філософствувати. До слова, мій рідний брат воює на тому боці й мені ще важче, ніж тобі. Коли вбили Гаврика, я міг припустити, що то справа рук мого так званого братика. Тепер розумієш, чому я Злий?