— Така доля.

— Я заблукав. Я в усьому винен.

— Годі шепотітися! — наказали їм.

— Нехай посидять, зараз приїдуть наші.

Настя мовчала. Вона непомітно пестила руку Вадима. Хотіла запам’ятати надовго цей дотик. Вадим відповів — легенько провів пальцем по її руці. Настя думала про те, що людині загалом потрібно так мало. Вона все життя кудись пнеться, чогось намагається досягти, а на порозі вічності розуміє, що нема нічого ціннішого, ніж дотик руки коханої людини. І чому її щастя було таким коротким? Не встигла багато, не докохала, тому тепер треба всотати в себе і ласку ніжного дотику коханого, і його тепло, і просто відчути повноту щастя від самого життя, відлік якого неупинно йде у зворотному напряму. Минула ще хвилина. Лишилося жити на одну хвилину менше. Невгамовна бджола, напившись сливового меду, кудись полетіла. Напевно, коли повернеться, їх уже не буде…

— Встали! — голосно наказав чоловік, націливши на полонених автомат.

Настя і Вадим підвелися. Їх повели до бетонного забору, наказали повернутися до нього обличчям.

— Я кохаю тебе! — сказала вона Вадиму.

— Я також тебе кохаю, — мовив він тихо. — Пробач мені. Я винен перед тобою.

— Ні, це я винна. Ми могли прожити все життя разом. Вибач.

Настя подивилася на Вадима, і його таке кохане обличчя розпливлося. Вона намагалася не плакати, але так не хотілося помирати! Особливо безславно, від рук ворогів. Його обличчя — це останнє, що вона бачить перед тим, як усе поглине вічна темрява.

— Мовчати! — несамовито скрикнув неадекватний ополченець.

Настя від несподіванки здригнулася і ще міцніше стисла руку коханого чоловіка. Ополченець вихопив пістолет і притулив до скроні Вадима. Прогримів постріл. Настю оглушило, і вона ледь не впала. Отямившись, побачила, що Вадим хитається, обхопивши голову руками.

— Що з тобою?! — кинулася до нього Настя, хоча в самої ще дзвеніло у вухах.

— Усе добре, — сказав він, розігнувшись. — Я не чую на це вухо.

— У тебе кров?! — злякано спитала Настя, помітивши червону пляму на плечі, біля шиї.

— Нічого страшного, — відповів Вадим, — трохи зачепило.

— Що, нацики? — реготали ополченці. — У штани насрали? Жити хочеться?

— Диви! Точно обісрані! — знущалися вони, сміючись. — Давайте вгадаємо, хто перший дриснув?

— Та ні, вони просто посцяли в штанці, з переляку!

— Годі зубоскалити! — наказав один із них, перекрикуючи несамовитий регіт. — Ставте їх до стінки!

Настя і Вадим взялися за руки і почули, як позаду них клацнули затвори автоматів. Жінка підвела очі, і її погляд спіймав у сині неба пташку. «Ось і все, — майнула у неї думка. — Зараз моя душа злетить до неї…»

Довгоочікувану команду виступати на Іловайськ бійці отримали звечора. Сімнадцятого серпня почалися ретельні приготування. Хлопці спакували речі й довго не могли поснути, хоча знали, що підйом буде рано-вранці й на них чекають випробування в бою.

— Що, Сєвєр, незабаром отримаєш бойове хрещення? — покрутившись на твердому ліжку, спитав Кабан.

— Та він уже його отримав, — озвався зі свого місця Злий, — ще раніше від тебе.

— Як це?

— На Майдані, — сказав Геннадій, — мене там поранили.

— То інше, — не погодився Кабан. — Там стріляли у вас, а тепер ти маєш зброю.

— Та будете ви сьогодні спати чи ні? — вибухнув Філософ. — Треба виспатися, бо не знаємо коли і де ще поснемо.

— Аби не в землі, — сказав Злий.

— А тіпун тобі на твого злого язика! — пробасив невдоволено Кабан.

— Я піду подзвоню батькам, — сказав Малий.

— Ніч надворі, — зауважив Мона.

— Нічого, мама буде рада.

Хлопець вийшов з бліндажа, а Злий зауважив, що Малий по кілька разів на день телефонує батькам, як мала дитина.

— Сєвєр, а ти вже зізнався своїм, що не в столиці таксуєш?

— Ще ні, — сказав Геннадій. — Я вже вам казав, що вирішив сказати на День Незалежності.

— Вирішуй сам, — Мона повернувся на другий бік, — на твоєму місці я б розповів правду, мало що може трапитися.

— Я так вирішив, — уперто повторив Геник.

…Ледь зімкнули бійці очі, а вже команда «Підйом!» Попили чаю з печивом, забрали наплічники з речами й попрямували до запилених військових «КамАЗів» темно-зеленого кольору.

— Олексію Григоровичу, — звернувся до командира батальйону Злий, — документи з нашими особистими даними забрали? Не залишаться тут?

— Командування запевнило, що про все подбає, — відповів Батя, — сам розумію, що в паперах усі дані про вас і домашні адреси рідних. Не можна допустити, щоб вони потрапили до рук ворога.

— Особливо дані на таких, як я, коли рідні залишилися на тій території, — додав Злий, закидаючи наплічник у кузов вантажівки.

Бійці зайняли місця на машинах, їх перевірили за списками.

— З Богом, хлопці! — сказав Батя. — Уперед, на Іловайськ! Не підведіть мене! І слава Україні!

— Героям слава! — озвалися дружно з машин.

Командир помахав на прощання і побіг до автівки, яка вже чекала на нього. Вантажівки заревли двигунами, рушили з місця, піднявши за собою густу куряву. Небо світліло. Ще не визирнули перші промені із-за обрію, але вже народжувався новий день. Угорі — сіре небо, на якому згасла остання зоря, обабіч дороги — соняшникові поля. Золотоголові земні сонця підвели цікаві голівки, очікуючи щедрот сонця. Лише мовчазні бійці притискали до грудей автомати і не знали, що їм принесе новий день. Пилюга від важких «КамАЗів» піднялася така, що бійці закашлялися.

— Апчхи! — голосно чихнув Кабан.

— Дивись, не зіпсуй повітря! — пожартував Злий, порушивши мовчанку. — А то буде так, як минулої ночі.

— А як було? — голосно спитав Кабан, протираючи запорошені очі.

— Ще й питає як! Навоняв так, що дихати не було чим!

— А чому ти думаєш, що то я підпустив? — ображено прогудів Кабан. — Гадаєш, як великий, то підлий? Ні, то не я.

— Знайшли про що поговорити, — озвався Філософ, — ніби нема інших тем.

— Ти у нас найрозумніший, то розкажи щось, — сказав Злий, — про нірвану ми вже наслухалися так, що аж сниться.

— Як тобі може снитися нірвана, коли ти не пізнав її на собі? — Філософ сперся на автомат. — Ось закінчиться війна, я попрацюю над собою і досягну внутрішньої гармонії. — І різко змінив тему: — А ви знаєте, що в Україні знаходиться четвертина всіх запасів чорнозему на Землі?

У Філософа взагалі дуже добре виходило привернути увагу слухачів до себе, хоча такої мети він перед собою не ставив. Іноді побратими жартували з нього, називаючи ходячою енциклопедією, але любили юнака з тонкими пальцями й аристократичним обличчям, який міг вчасно відвернути увагу від суперечок чи сварок, переключивши її на цікаву розповідь.

— Я знала, що у нас багато чорнозему, родючі землі, але не здогадувалася, що так багато, — сказала Улянка, міцно тримаючи під руку Геннадія.

— Взагалі українцям є чим пишатися, — продовжив Філософ. — Наша країна входить у першу трійку поставників ячменю, а з виробництва зерна є однією із найпотужніших. Разом із Францією, США та Німеччиною наша батьківщина займає чільне місце з вирощування цукрового буряка.

— Воно й помітно, що ми так «добре» живемо, — з іронією в голосі промовив Злий.

— Гаразд, змінимо тему, — спокійно мовив Філософ, — облишмо економіку. Автором однієї з першої у світі Конституцій був Пилип Орлик. П’ятого квітня 1710 року він був обраний гетьманом Запорізького війська і того ж дня проголосив «Конституцію прав і свобод війська Запорізького». Нагадаю, що у США Конституцію прийняли набагато пізніше, у 1787 році, а в Польщі та Франції — лише у 1791-му.

Така вже вдача у Філософа: не виставляти свої знання, а делікатно натякнути, мовляв, просто нагадав, хоча насправді знав, що більшість побратимів не змогли б назвати дати прийняття Конституцій у різних країнах. Філософ відчував, що хлопці напружені, тому намагався їх відволікти від тривожних думок. На його плече сіла бджілка, яка прокинулась раніше від своїх родичів. Хлопець пальцем підштовхнув її, щоб летіла працювати.