— Ще у 1814 році в Україні Петро Прокопович змайстрував перший рамковий вулик, — продовжив хлопець, спостерігаючи, як бджілка зникла з поля зору. — Наша країна попереду країн Європи за обсягами виробництва меду. О! Згадав ще один цікавий факт! Географічний центр Європи розташовується серед Карпатських гір, біля міста Рахів.

— А ми — поблизу Іловайська, — сказав Злий, — і він цікавить нас більше, ніж географічний центр Європи.

— Злий ти! — зітхнув Філософ і замовк. Злий чхнув, вдихнувши пилу, і юнак не втримався: — А ось про те, що при чханні всі функції організму зупиняються, б’юсь об заклад, ти не знав. Зупиняється навіть серце!

— Не знав, — здивувався Злий, — але вряд чи згодяться мені такі знання найближчим часом.

І знову запанувала тиша. Машина підскакувала на вибоїнах, і її пасажири у такт колихалися. Ґрунтова дорога закінчилася, і «КамАЗи» набрали швидкість на асфальті. Уляна дістала з кишені хустинку, протерла запилюжене обличчя, подала носовичок Геннадію.

— Справжній замазура, — посміхнулася кутиком вуст, спостерігаючи, як хлопець ретельно тре обличчя і шию.

— Я так боюся за тебе, — стиха сказав він дівчині.

— Та все буде добре, — заспокоїла Уля. — Я це відчуваю. Не може бути інакше.

— Перша спроба входу в Іловайськ з двох напрямків була невдала: наші наштовхнулися на замасковані укріпрайони сєпаратистів та заміновані ділянки, були «двохсоті».

— Упевнена, що наша розвідка вже попрацювала, — сказала дівчина. — Головне, ми разом, я кохаю тебе, тож усе має бути добре. Знаєш принцип ситуації? Ніколи не допускати, щоб ситуація важила більше, ніж взаємовідносини. Іловайськ ми візьмемо, війна колись скінчиться, все змінюється в житті людини, а почуття залишаються вічно.

— Дай мені слово, що будеш обережною, — попросив Геннадій.

— Обіцяю. І ти бережи себе. Кохання — це життя двох половинок, які не можуть окремо. Без тебе мене не буде, — сказала Уля і пригорнулася до юнака.

— Та-та-та! — пронизливо заторохтів автомат, і рука Насті, яку міцно тримав Вадим, здригнулася.

Кулі пролетіли у них над головами, і ополченці залилися сміхом.

— Годі ржати! — почули вони позаду себе незнайомий чоловічий голос. — Поверніться до мене!

Вони зрозуміли, кому адресовано звертання, повільно переступили з ноги на ногу і розвернулися. Молодик у камуфляжі, але без автомата в руках, чорнявий і високий назвався Сергієм. Позаду нього — новенький легковик «шевроле» синього кольору, чистий, ніби щойно з автосалону.

— Я спеціаліст по роботі з військовополоненими, — пояснив він і облизнув губи.

Сергій був чисто виголений, охайний, але було в ньому щось таке, що одразу викликало в Насті відразу і недовіру. Колючий погляд з-під густих чорних брів ковзнув по жінці, і його обличчя скривилося так, ніби він тримав у руках якусь гидоту. Чоловік повів полонених у тінь сливи, і Настя подумала, що вже вдруге за день споглядатиме на землі потріскані медові сливи.

— Вам зрозуміло, хто я? — спитав Сергій, умощуючись на стільці, який йому завбачливо принесли бойовики.

— Так, але ми не військові, а цивільні, — сказав йому Вадим. — Тож ми не військовополонені, а ваші дії — це захоплення заручників.

Настя злякалася. Вадим, звичайно, мав рацію, але його заява може розлютити бойовиків і тоді їх точно розстріляють під парканом.

Вона взяла чоловіка під руку і ледь помітним натисканням пальців дала знати, аби обережніше висловлювався.

— Кажеш, грамотний? Так би мовити, юридично підкований? Усе знаєш? — примружив очі Сергій. — Не військовополонені?

— Так!

— Тоді я можу робити з вами що завгодно! — В його очах палали злість і ненависть.

Вадим промовчав. Йому не хотілося зайвих неприємностей, треба щось робити, аби їх відпустили.

— Гаразд, — мовив спокійно. — Ми цивільні, які заблукали. Можете забирати все, але відпустіть нас.

— Будь ласка, — додала Настя.

Сергій витримав паузу, дістав пачку «ЛМ», покрутив цигарку. Напевно, він був тут не останньою людиною, бо один із ополченців одразу ж зі спритністю коника-стрибунця підскочив до нього, чиркнув запальничкою.

— Я відпущу вас, але ви мені розповісте все без брехні, — сказав він, затягуючись димом. — Щось приховувати від мене марно — все одно дізнаюсь і тоді вам буде непереливки.

— Що ви хочете знати? — зітхнув Вадим.

— Усе! Звідки? Куди? Чому? Я ясно висловлююся?

— Так.

— Уважно слухаю, — Сергій знову облизнув губи.

— Ми з дружиною їхали із Сєвєродонецька, везли посилки українським військовим.

— На кого ви працюєте?

— Ні на кого. На себе. Мені подзвонили за оголошенням, запропонували роботу.

— Яку? — нервово спитав чоловік.

— Доставити вантаж військовим. Я навіть не дивився, що там у коробках.

— Брешеш!

— Та ні.

Один військовий сплюнув на землю і невдоволено сказав:

— Зуб, та бреше він усе! Хіба по його пиці не видно, що він ідейний?

— Поки такі, як він, скакали на Майдані, я в шахті гарував, як негр на плантації! — підпрягся його товариш. — Ви там були, а я на вас горба гнув!

— Що ти з них візьмеш? — підтримав хтось із натовпу. — Майданутим нічого в башку не вдовбиш, бо вони ідейні, правильні!

— А я залишив удома дружину та дітей, щоб знищувати майданутих! — скипів ненавистю кремезний чолов’яга. — Зуб, що ти з ними панькаєшся? До стінки, і крапка!

— Ми не були на Майдані, — сказав Вадим.

— Це правда, — підтвердила Настя.

Утім, їхня заява не заспокоїла, а навпаки, розлютила ополченців. Вони почали навперебій обзивати полонених та крити їх матюками.

— Ша! — крикнув Сергій-Зуб, і всі замовкли. — Я не вірю вам, — звернувся до Вадима та Насті. — Ви мені все одно розповісте всю правду. Ви — заслані козачки? Чи їхали на розвідку, вдаючи з себе невинних овечок?

— Відпустіть мою дружину, я вас дуже прошу, — сказав Вадим. — Можете мене залишити.

Його слова викликали лише нові насмішки.

— Я можу тебе відпустити, — запропонував Зуб. — Забереш автівку, будеш і далі їздити, волонтерити, а ось твою бабу ми залишимо собі. Згода?

— Ні, в жодному разі! Відпустіть її, а мене залиште. Навіщо вона вам? — схвильовано мовив Вадим.

Зуб примружив очі, облизнув губи, розмірковуючи. Напевно, в його стилі було промацати людину, знайти в неї ахіллесову п’яту, щоб завдати болючого удару. Він зрозумів, що слабким місцем Вадима є його жінка, тому наказав зв’язати руки полоненим. Неадекватний ополченець, перекинувши автомат за плече, дурнувато гигикаючи, підбіг до них та стягнув ззаду руки пластиковими монтажними хомутами. Сергій наказав Вадимові залишатися на місці, а Настю посадили на стілець перед ним.

— Якщо рипнеться, — Зуб кивнув у бік Вадима, — одразу стріляйте в голову.

— Запросто! — аж підскочив від задоволення обдовбаний.

— Дивись на неї, — наказав Зуб Вадимові. — Відвернешся — одразу отримаєш кулю в лоба, а потім і вона. Зрозумів?

— Так, — глухо відповів Вадим.

— Дайте мені пакет! — наказав Зуб.

У Насті похололо серце, і все навколо захиталося. Страх скував залізним обручем, у грудях похололо, і по тілу поповзли мурахи. Лякають чи вб’ють? Усе одно живими не випустять — або застрелять, або замордують. Треба дивитися на Вадима, запам’ятати його обличчя перед відходом у вічність. Страшно, дуже страшно. І жити хочеться. Де взяти мужності?

Вона побачила, як подали Зубу звичайний пакет з малюнком півонії. З такими ходять до магазину за продуктами, а зараз він стане знаряддям тортур або й убивства. Чоловік спритно надів пакет на голову жінки. Вона нічого не бачила і хотіла крикнути з відчаю, але від страху неминучої смерті скам’яніла.

— Що ти, бовдуре, мені приніс?! Він дірявий! — крикнув невдоволено Зуб і відкинув пакет. — Знайдіть мені цілий!

Настя знову побачила перед собою Вадима, його такий знайомий погляд, і хотіла підбадьорливо посміхнутися — не змогла.

— Відпустіть її, — попросив Вадим. — Навіщо вам жінка? Ви можете натягнути пакет мені, а не їй.