Втім, війна не залишала багато часу на роздуми, головне було вижити і здобути таку жадану перемогу. Уля гнала геть думки про те, як житиме після того, коли жахіття скінчиться і настане омріяний мир. Не переймалася тим, що робитиме і як складеться її життя, бо мрії розривали снаряди, на них полював ворожий снайпер, чатували численні розтяжки та міни. Чи не стає вона так швидко і не очікувано для себе черствою, не втрачає жіночність? Втішала себе думкою, що на війні потрібен лише холодний розрахунок, продумування кожного кроку, тому не можна піддаватися емоціям, якими наділена жінка в мирному житті. Війна не залишила вибору жінкам, якщо вони взяли до рук зброю, і не треба загадувати про майбутнє, мріяти про те, що може ніколи не здійснитися. Свої мрії до найкращих часів слід сховати у найпотаємніший куточок душі, де не зможе побачити їх сторонній та й самій важко їх розгледіти. А поки що — чіткість рухів, пильність, чоловіча витримка — для війни не існує статі. І все-таки вона відчувала, що додалося сил після того, як побачила сьогодні Геннадія.

Уночі Вадимові не спалося. Весь час прислухався, але в коридорі було тихо, ніби охоронці кудись щезли. Тішив себе думкою, що ополченці повтікали геть, покинувши місто, але ніч була глухою, місто німувало — ані пострілів, ані вибухів. І жодної звістки від Насті. Спрага мучила неймовірно, і від неї не було порятунку. Якби міг заснути, то думки не крутилися б біля води. Хай про що він думав — усе зводилося до спогадів про воду. Згадував Левка — одразу перед очима поставала річка Борова, тиха, спокійна, як життя до війни. Ось він іде понад берегом, по коліна у воді, зграйка рибок крутиться навколо ніг, сонячні промені досягають дна, і пісок схожий на золото. Він черпає долонями прохолодну воду і хлюпає на Левка. Дитина весело верещить і бризкає на нього водою. Вода зовсім поруч, варто лише простягти руки, зачерпнути її та напитися досхочу. Вадим простягає руки вперед, ще трішки і… руки натикаються на бетонну стіну. Він розплющує очі і бачить чотири стіни, віконце і перші ознаки ранку за ним. Сіро й тоскно. Вадим підвівся і ледь не впав. У голові паморочилося і непривітні стіни хиталися, готові розчавити бетонними брилами. Тримаючись на стінку, Вадим дійшов до крана, повернув. Надія зникла — води не було, жодної краплі. Похитуючись, дійшов до «кормушки», прислухався: десь було чути людські голоси. Він нагнувся до віконця і покликав:

— Сусіди!

— Доброго ранку! — почув у відповідь голос Семена. — Як ви там? Тримаєтесь?

— Мушу. Як Олена?

— Лежить, не може підвестися, їй зле без води.

— Агов! Де ви там є, чорти б вас забрали! — заволав Вадим, грюкаючи кулаками в металеві двері.

Почулися кроки, що наближалися.

— Чого репетуєш? — невдоволено спитав Вітька.

— Ви думаєте давати нам воду? — спитав Вадим, згадавши «не проси».

— Незабаром усе розвезу: і жрачку, і воду, — сказав Вітька. — У нас тут НП, не до вас було.

— Яка? — поцікавився Вадим.

— Та наші хлопці покрали генератори і кудись на Росію вивезли, — стишеним голосом пояснив чоловік.

— На біса вони їм?

— Як то? Воювати не хочуть, стирили генератори, а там продадуть, — охоче розповів. — Щось я тут розпатякався, — схаменувся Вітька, — за довгий язик можуть строк додати.

— А вода коли буде?

— Колись буде, бо наші націоналізували супермаркет «Метро». Ти гадаєш, воду в пляшках спеціально для вас закупили? — хихикнув чоловік.

— Не барися з водою, — не попросив, наказав Вадим.

Вітька пішов, і одразу ж неподалік розірвався снаряд, за ним другий, третій. За кілька хвилин пішла «відповідь» — просвистіло і десь далеко бахнуло. З годину було чути вибухи, потім зненацька стихло, як і нічого не було. Ця «розвага» трохи відвернула думки Вадима від води. Як тільки настала тиша, знову зашуміло в скронях.

Чекати довелося недовго. Проскрипіли колеса візка по коридору, стихли біля камери.

— Ще не відкинув ласти без води? — почувся голос баландера.

— Давай уже!

Вадим схопив пляшку, тремтячими руками відкрутив кришечку і припав до води. Прохолодна рідина здалася такою бажаною і смачною, як ніколи. Схаменувся Вадим, коли в пляшці лишилося води на палець.

— Перебір, — зітхнув він, з болем поглянувши на залишки води.

— Бери ще одну.

— За які заслуги? Краще віддай жінці в камері навпроти.

— Ти не дуже тут командуй, — буркнув невдоволено Вітька, — ти їм ще потрібен, тож наказано видати більше води, а там — вороги ЛНР, вони не хочуть співпрацювати з нашими. Вловив різницю?

— Але вона жінка.

— У неї є чоловік, нехай з нею ділиться, то їхні сімейні справи і аж ніяк не твої, і не мої, — хіхікнув баландер. — Краще б про свою спитав.

— Про Настю?! — мимоволі вихопилося у Вадима.

— А в тебе кілька дружин? Просила тобі дещо передати, — майже прошепотів.

— Що саме?

— Загадку. Слухай, а то забуду. Яка різниця між словами «перемога» і «побєда»?

Сумнівів не лишилося! Настя жива і вона поруч! Тільки вона, щоб якось підтримати Вадима, могла передати загадку! Тож вона не занепала духом, не зламалася!

— Дякую! — сказав Вадим, але візок уже поскрипів далі по коридору.

На радощах Вадим пізно схаменувся. «Який я телепень! — картав він себе. — Потрібно було передати їй воду!»

Лише коли ейфорія трохи спала, він подумав, що то на краще. «Не проси». Настя сильна, вона витримає. От якби можна було хоч на хвилинку її побачити! У животі загурчало, і Вадим згадав про їжу. Він забрав з «кормушки» миску, взяв зі столу ложку, яка давно не бачила води, і з’їв запарену окропом «Мівіну». «Мабуть, теж „націоналізована“ в „Метро“», — подумав, сьорбаючи.

Вадима не викликали на допит, тож сушив голову над загадкою Насті, перебирав різні варіанти, але ніяк не міг второпати різниці між двома словами. І чи є вона взагалі? Це ж треба було Насті таке вигадати!

Коли Вадим і Настя поїхали, Левко не хвилювався. Сам уже не раз волонтерив з батьком, возив допомогу бійцям, тож знав, що такі поїздки важкі та виснажливі, але коли бачив радість солдатів, відчував їхню вдячність за допомогу, втома зникала і він знав, що робить корисну справу для перемоги і тому поїде ще і ще. Левко не телефонував батькові, щоб не відволікати його, а перед його поверненням вирішив приготувати обід. Він змалку навчився готувати різні страви. Батько працював, тож Левко звик бувати вдома сам і добре справлявся. Хлопець купив курячого фаршу, насмажив котлет. Поки варилася гречана каша, нарізав салат зі свіжих помідорів та солодкого болгарського перцю. Батько не дуже полюбляв перець, та Левкові він подобався, до того ж хотілося порадувати тітку Настю, якій перець смакував. А ще вона нахвалялася приготувати йому в дорогу трилітрову банку борщу. Левко змастив салат олією і про себе посміхнувся. Добра вона, тітка Настя, і батько, схоже, її дуже кохає. Нехай би вже швидше побралися і жили разом, щоб він там, у Києві, не думав, що батько самотній.

Левко поглянув на годинник. За годину-дві батько повинен бути вдома. Юнак ввімкнув телевізор, подивився новини. Схоже, кепські справи в бійців під Іловайськом. Інтернет був заповнений вщент матеріалами про Іловайський котел. Виклад матеріалу в ЗМІ різнився: одні писали, що вороже кільце навколо міста ось-ось зімкнеться, інші — що то ворожа пропаганда, на яку не треба вестися.

Левко ліг на диван і заплющив очі. Він незчувся, як задрімав під монотонне бубоніння ввімкненого телевізора, а коли відкрив очі, надворі було вже темно. На електронному годиннику світилися червоні цифри: двадцять третя година. Хлопець пішов на кухню. Каструлі стояли на місці. Для певності він зазирнув під кришку — ні, страви ніхто не чіпав. Левко зателефонував батьку, але з ним не було зв’язку. Він спробував зв’язатися з Настею, але до неї також не зміг додзвонитися. Левко зиркнув на мобільник — антенки на місці, тож у місті зв’язок є. Може, вони вирішили затриматися? То чому ж батько не повідомив? На нього це не схоже. До того, що зв’язок час від часу зникав, Левко вже звик, тож вирішив почекати до ранку. Він ще довго сидів за комп’ютером, переписувався з Юлею. Дівчина написала, що вже скучила за ним, але Левко заспокоїв її тим, що за кілька днів вони зустрінуться в Києві і будуть разом щодня. Хлопець ліг спати о першій годині ночі, але прокинувся рано. Годинник показував шосту ранку, і Левко одразу схопив мобільник. Він набирав номери по черзі: батько, тітка Настя, знову батько — марно. О десятій годині Левко взяв гаманець і поїхав у село, де жила мати тітки Насті. «Якщо вони спокійно висипляються, а я тут хвилююся за них, посварюся», — думав він, трясучись у незручній маршрутці.