Їх не було вдома. Лише Барсик вибіг назустріч, піднявши довгого хвоста, і жалібно занявчав.

— Нема нікого, — сказала сусідка.

— Ви не бачили, чи приїжджала тітка Настя з батьком вчора?

— Ні, нікого не було, — запевнила сусідка, — я була весь день вдома.

Левкові не залишалося нічого, як повернутися в місто. Додому він не пішов, а поїхав до тітки Валентини в кав’ярню.

У «Затишку» Валентина й Ольга якраз пакували ліки для бійців у зоні АТО. З відвідувачів були лише двоє хлопців, які сиділи за крайнім столиком і стиха розмовляли. Жінки Левкові щиро зраділи.

— Левко, як добре що ти зайшов! — Валентина обійняла хлопця. — Ти нам потрібен!

— Щось трапилося? — спитав він, привітавшись.

— Скупили майже все, що нам замовляли наші солдатики, — сказала Валентина. — Уже закінчуємо пакування.

— І чим я можу допомогти?

— Треба все це негайно відправляти, а Вадимові не можемо додзвонитися, — пояснила Ольга. — І Насті, до речі, також. Вони вдома?

— Приїхали! — сказав Левко і сів на стілець. — Сам хочу знати де вони.

З’ясувалося, що ніхто не знає, де Вадим і Настя. Левко не на жарт стривожився. Бувало всяке: волонтери і під обстріли потрапляли, і викрадали їх ополченці, і знаходили їх вбитими, і напорювалися на міни, і полон не був винятком. Левко сказав, що навіть із затримкою на добу-дві Вадим і Настя вже мусили повернутися. За час відсутності вони нікому не дзвонили, тому про них нічого невідомо.

— Тільки без паніки! — командним тоном сказала Валентина. — Якщо такі справи, то доведеться декого потурбувати.

Жінка кинула погляд на відвідувачів кав’ярні і пішла у свій кабінет. Вона вперше бачила цих юнаків, тож не була впевнена, чи можна при них говорити. «Краще перестрахуватися», — подумала Валентина і щільно зачинила за собою двері.

Вона зробила кілька дзвінків і з’ясувала, що Вадим та Настя затрималися в Старобільську, бо машина потребувала ремонту, потім вони забрали на пошті посилки для бійців і поїхали до айдарівців, але до місця призначення так і не дісталися. Командир Дід сказав, що й досі чекає на них, спробував зв’язатися з волонтерами, але не зміг. З отриманої інформації Валентина зробила висновок, що з друзями трапилось лихо. За три доби їх відсутності можна було вже кілька разів об’їхати всю Луганщину і повернутися додому. Що тоді? Міна під колесами, викрадення чи полон?

Валентина покликала до кабінету Левка та Ольгу, розповіла все, про що дізналася. Жінка бачила, як стривожився і занервував хлопець.

— Синку, заспокойся, — мовила вона, обійнявши хлопця. — Треба діяти.

— Що робити? — розгублено спитав він.

— Минуло три доби від часу зникнення, тому візьми вдома фотографії та напиши заяву в міліцію. У тебе є фото Насті?

— Знайду на Фейсбуці.

— Ось і добре! Не гай часу, йди. Головне, не падай духом і все буде добре, — Валентина поплескала хлопця по плечах.

— Левко, а ти продовжиш навчання? — спитала Ольга.

— Збирався, — зітхнув хлопець, — тепер не знаю, що робити.

— І не думай кидати! — категорично заявила Валентина. — Якщо ти будеш сидіти вдома і чекати — нічого не зміниться. Нехай міліція робить свою справу, а ми теж шукатимемо. Людина не голка, знайдеться!

— Навіть не знаю, — промимрив хлопець.

— Обіцяй, що поїдеш у Київ, — попросила Валентина.

— Не можу обіцяти, мені ще треба подумати.

— Іди зараз же додому, потім у міліцію, зроби все, як треба, а ми чекатимемо на твій дзвінок, — сказала Ольга.

Левко повернувся додому, знайшов фотографію батька. Той дивився на сина зі світлини радісно. Хлопець згадав день, коли сфотографував батька. Це було два роки тому, на день його народження. Вони святкували вдома, вдвох, але їм не було сумно. Вони з батьком завжди знаходили спільну мову. Якось тато пожартував, що в нього неправильний син, бо батьки з дітьми підліткового віку мають проблеми, а з Левком їх немає.

«Ось, тату, ми помінялися місцями, — сказав про себе Левко, тримаючи знімок, — з тобою, як із неправильним підлітком, є проблемка, але я зроблю все, щоб її розв’язати».

Він знайшов на сторінці в соцмережі світлину Насті, скинув на флешку, щоб роздрукувати. У міліції Левко провів майже день. Спочатку написав заяву, потім з годину чекав слідчого, який знову розпитав усе з самого початку і записав. Слідчий запевнив, що Вадима і Настю оголосять у розшук.

Стомлений Левко повернувся додому й одразу зателефонував Валентині. Він дістав з холодильника котлету і, не розігрівши, з’їв без хліба, запив холодною мінералкою і ліг на диван. Треба було вирішити щодо навчання. Левко мусив зробити самостійний крок у своєму житті, без поради батька. Лише зараз, коли того не було поруч, він відчув, як його не вистачає. Левко вважав себе незалежним і дорослим, а тепер хотілося повернутися на кілька років назад, пригорнутися до батька, відчути його тепло і міцні обійми. У Левка був номер Геннадія, але розміркувавши, він вирішив не сповіщати неприємну звістку. «Зачекаю кілька днів, потім подзвоню Генику».

Він набрав Юлю.

— Як ти? Уже зібрав валізу? Купив квитки? — засипала питаннями дівчина.

Левко розказав про батька і Настю.

— Я не можу поїхати на навчання, поки їхня доля не відома, — зізнався він дівчині.

Вони ще довго говорили по телефону. Юля переконала Левка продовжити навчання, і він погодився.

— Ходімо, Сєвєр! — кинув Злий. — Потрібна поміч.

Геник допив окріп, забрав автомат і вийшов за Злим. Біля шкільного ґанку стояв мікроавтобус, за кермом якого сидів боєць.

— Сич, — назвався він Гені й спитав Злого: — Їдемо?

— Стартуємо! — сказав Злий, залазячи в салон.

Геннадій сів поруч. Вони проїхали кілька вуличок, завернули в провулок, оминаючи свіжі вирви. Машина зупинилася біля приватного будинку. Геннадій вийшов з мікроавтобуса і мимоволі замилувався. Схоже, будинок звели недавно. Двоповерховий, з червоною металочерепицею, рожевий будинок з кількома майже казковими вежами та флюгерами, нагадував би про мирне життя, якби не відсутній правий бік. Здавалося, що будинок сумно блимає чистовимитими вікнами, в яких застигли сльози, і не розуміє, що з ним трапилось.

— Що, задивився? — Сич жартома ткнув Геника в плече. — Будинок сподобався?

— Так, гарний, — погодився Геннадій, — напевно, тут було затишно. Бачиш виноградне шатро над подвір’ям? — кивнув він у бік відчиненої хвіртки.

Секцію бетонного паркану заміняла невеличка прибудова з написом: «Цілодобова продуктова крамниця „Світланок“». Господарі заходили в магазин з двору, а для покупців був вхід з вулиці. На дверях магазинчика красувався замок, а металеві двері будинку висіли, розкурочені вибухом. Сич метнувся у двір, а Геннадій спитав Злого:

— Чому «Світланок», а не «Світанок»?

— А дідько його знає, — знизав плечима. — Може, щось середнє між іменем господині «Світлана» і словом «світанок»? Хто їх, підприємців, зрозуміє? А тобі на який ляд знати?

— Просто поцікавився.

— Ходімо вже, цікавий ти наш, — сплюнув Злий і пішов на подвір’я — звідти їх покликав до себе Сич.

Хлопці пройшли бетонованою доріжкою, яку присипало штукатуркою та білими цеглинами. Першим до будинку увійшов Сич, за ним — Злий, потім — Геннадій. З великої вітальні Сич одразу чкурнув у кімнати, почав нишпорити.

— Що він робить? — здивовано і стривожено запитав Геник.

— Не твоє діло, — кинув невдоволено друг.

Геннадій помітив, як Сич відчинив шкатулку, поклав у бокову кишеню золотий ланцюжок.

— Стояти! — скипів Геннадій. Він швидким рухом скинув з плеча автомат і спрямував на хлопця. Той зреагував миттєво — направив на нього свій. — Поклади все на місце! Ну ж бо!

— Заспокойся, псих! — кинув Сич. — Не суй носа куди не просять!

— Це називається мародерство!

— Не тобі, шмаркачу, мене повчати!

— Я тобі не дозволю грабувати!

— Може, ще й кулю у мене випустиш?

— Випущу!

— Кишка тонка!