— Слухай, а чому в тебе позивний Кабан? Не Слон чи якось інакше? — спитав Геннадій, прикурюючи.

Кабан витер руки ганчіркою, встромив ножа в тушу, також дістав цигарку.

— А, то цікава історія, — посміхнувся Злий. — Розкажи, Кабан, а то Сєвєр дуже допитливий.

— То було на початку війни, — Кабан присів навпочіпки, — коли ми сиділи в окопах, як зайці, а ополченці накривали нас вогнем. До нас не доходили ані волонтерські харчі, ані армійська тушонка. Хлопці так хотіли їсти, що коли знайшли в якомусь дворі півбуханки цвілого хліба, то вмить проковтнули і запили дощовою водою з банки з-під фарби. Тоді я пішов до покинутого хутора, де кілька днів поспіль волав голодний кабан. Вирішив, що зроблю одразу дві добрі справи: по-перше, позбавлю кабанця від голодної смерті, по-друге, врятую хлопців. Заколов кабанчика, закинув на плечі й пішов через поле. А сєпари помітили і відкрили вогонь. Наші кричать, щоб кидав кабана й тікав, але як його кинути, якщо півсправи зроблено?

— І не кинув? — посміхнувся Геннадій.

— Звичайно, ні! Я поклав його на землю, сам ліг поруч і, прикрившись тушею, поплазував до своїх. Уяви, Сєвєр, коли притяг його, знайшли в тушці вісім куль!

— Нічого собі! — засміявся Гена. — Тепер зрозуміло, чому в тебе такий позивний. Заслужений!

Повернувся Малий, сяючи від задоволення. Хлопець приніс простирадло і пакет з трьома десятками яєць.

— Стирив у сусідів? — спитав Злий.

— Ні, самі дали! Можна буде зварити найменшим дітям.

— Брешеш, сам взяв, — Злий подивився на хлопця з недовірою.

— Чес-слово самі дали! Я зайшов до погреба, де вони сховалися, і все.

— Зрозуміло, — посміхнувся Злий. — На їхньому місці, побачивши у своїй схованці солдата з автоматом, я б віддав яйця і не тільки.

— Я їм не погрожував.

— Годі ляси точити, — сказав Кабан.

Він сам перетягнув тушу на простирадло, згорнув його вдвоє і закинув собі на плечі.

— Нічого собі! — захоплено вигукнув Малий.

Злий і Гена взяли за «вуха» мішок з гречкою і вийшли на вулицю.

— А я що нестиму? — почувся позаду ображений голос Малого.

— Яйця, — відповів Кабан, крокуючи попереду.

Одного вечора, коли в коридорі не було ополченців, Настя спробувала голосно покликати Вадима, але одразу ж прибігла охорона і наказала замовкнути, ще й пригрозила на ніч зачинити віконце. Ночувати в задушливій камері, де майже не промивався унітаз, при закритому вікні в спеку було чи не найбільшим покаранням, тому вона більше не робила спроби догукатися до чоловіка. Кілька днів поспіль її не турбували, тож Настя намагалася набратися сил, щоб витримати наступний допит. Вона розмірковувала, чому ополченці так хочуть добитися зізнання в тому, що Вадим коригував артилерійські обстріли. Зрештою дійшла висновку, що Філіну не вистачає підвищення, але вона помилилася…

Філін перебував у доброму настрої. Таким задоволеним, якщо так можна схарактеризувати криву посмішку на злобному обличчі, Вадим його бачив вперше. Такі зміни насторожили чоловіка, і він запідозрив щось неладне. Але Філін, схоже, цього разу не мав наміру влаштовувати тортури.

— Ну що, бандерівець, як справи? — Філін дружньо поплескав Вадима по плечах.

— Я — громадянин України.

— А твої діди воювали? — вишкірився сєпаратист.

— Так.

— За фашистів?

— За звільнення від фашизму.

— Бачу, ми говоримо різними мовами.

— Напевно.

— Твої діди воювали, а ти став фашистом.

— Який я фашист?

— Хто за Україну, той і є фашист.

— Дивна логіка, — посміхнувся Вадим.

— Тобі цього не зрозуміти. Ти коригував вогонь по тих, хто захищає землю своїх дідів, — Філін говорив спокійно, без звичної злості, — ти зрадив свого діда, спаплюжив пам’ять. Ставши на бік фашистів, які захопили Україну, ти й сам перетворився на фашиста. А ми — вірні нащадки, без вагань піднялися на захист землі, яку поливали кров’ю наші діди.

— Я не хочу слухати маячню «дєдивоєвалі», остогидло, — сказав Вадим і напружився, очікуючи підлого удару.

Проте Філін лише неприємно вищирився, обійшов навколо стільця, де сидів Вадим, і форкнув смішком.

— Ти розумієш, що нам фашисти не потрібні?

— Я не вважаю себе таким.

— Мені начхати, ким ти себе вважаєш, — прогарчав чоловік, — головне, що ми отримаємо за тебе і твою бабу непогані гроші.

— Я дорого коштую? — зіронізував Вадим.

— Ага! — хихикнув Філін. — За тебе як за коригувальника росіяни готові заплатити двадцять тисяч зелених! Непогано, як гадаєш?

— Я вже казав, що з мене коригувальник, як з корови балерина.

— А мені все одно, хто ти, — розвів руками Філін, — аби заплатили. — Він свиснув, і на порозі одразу ж постав охоронець. — Заводь! — наказав він.

Вадим побачив Настю. У грудях зашаленіло серце, застрибало сполоханою пташкою, й тепла хвиля ніжності обдала його з маківки до п’ят.

— Настя! — Чоловік підхопився з місця, але важка рука Філіна одразу лягла на плече, втиснула в стілець.

— Привіт, любий! — Настя посміхнулася кутиком губ.

Її всадовили на стілець за два метри від Вадима.

— Голубки, мать вашу! — Філін брудно вилаявся.

Настя прикипіла зором до Вадима. Обіймала його поглядом, пестила очима, намагаючись сказати, що любить його безмежно, вірить у те, що все у них буде добре. Вона не зламалася — Вадим бачив це, прочитав у її ніжному погляді, і підморгнув. Ледь помітна посмішка сяйнула на її обличчі, очі запроменилися, і Вадим був вдячний долі за цю мить щастя. Філін люто глипнув на них, звернувся до Насті:

— Кохаєш його?

— Так!

— А за що? Мені цікаво знати. Що в ньому такого? Звичайний чоловік і все.

— Хіба кохають за щось? — стиха промовила Настя. — Кохають за те, що ця людина є у житті.

— Так просто? — скривився Філін і метнув погляд на чоловіка.

Відтак зиркнув на годинник і сів за стіл. За кілька хвилин до кабінету увійшов статний чоловік у камуфляжній формі, привітався з ним за руку і сів поруч. З виправки та розмови російською мовою з характерним «ґ» було зрозуміло, що то російський кадровий офіцер. Чоловік пошепки поговорив з Філіном, переглянув папери. Потім оцінливо роздивився полонених.

— Фамілія, ім’я, отчєство, — звернувся він до Вадима і почав записувати.

Він ставив питання по черзі Вадимові та Насті, щось занотовував, супився від невдоволення, скоса зиркав, коли щось не подобалося. Офіцер розпитував детально, куди і звідки їхали, навіщо, що конкретно везли і кому, де бували раніше, як потрапили в полон. Він справляв враження дещо стомленої, але розумної та адекватної людини. Після години допиту він кивнув, щоб їх вивели. Коли Настя і Вадим були вже за дверима, то почули незадоволений голос росіянина:

— Каво ти хатєл мне падсунуть? Валантьори ани, нікакіє нє корєктіровщікі…

Вадим зрозумів, що Філін цього разу залишиться без двадцяти тисяч доларів, але найбільше непокоїло його те, чи дозволять їм тепер бути в одній камері з Настею. Охоронці зупинилися біля камери № 2, відчинили двері та заштовхнули Вадима всередину, Настю повели далі коридором.

Не витримало материнське серце — поїхала Богдана Стефанівна на Луганщину. Сусід Михайло добровільно взявся доглядати господарство, сестра з чоловіком провели на потяг. У Києві жінка пересіла, і знову стукіт коліс та вихор думок. Чому людське щастя таке примхливе? Здавалося, справдилося неждано-негадано все, про що мріялося, настав час насолоджуватися щастям, а не вийшло — життя чашу з медом розбавило гірким полином. Чи то вже доля її така, чи сама в чому винна? Хто дасть відповідь? А ніхто, бо відповіді на всі питання знає лише Всевишній.

Богдана Стефанівна лежала і думала про те, чи правильно вчинила, витрачаючи гроші колишнього чоловіка. Може, знову помилилася? Що робити, якщо він передумає і вимагатиме повернути кошти? Якщо так, вона продасть будинок, а ось коней — нізащо. Вона вже відчула, що вони сприйняли її як нового господаря. Герда й Геракл перед її від’їздом самі підійшли до неї, довірливо ткнулися мордами в плечі ніби просили не покидати їх і не зраджувати.