— Я повернуся до вас, мої любі, лише чекайте на мене, — сказала вона коням і попестила їх.

Здавалося, вони зрозуміли її й довго дивилися вслід великими розумними очима. До від’їзду Богдана Стефанівна так і не наважилася сісти верхи на коня. Сусід довго її вмовляв, але вирішила зачекати. Скільки? Знову нема відповіді. Чоловік подумав, що вона боїться їздити верхи, але їй потрібен був час, щоб підготувати себе психологічно, переступити межу зайвої жалості, коли кінь — друг, а не робоча сила.

Монотонний стукіт коліс приспав змучену роздумами та тривогою жінку. Прокинулася Богдана Стефанівна у Сватовому. «Це ж треба так заснути! — подумала. — Можна і свою станцію проспати!»

— Чаю чи кави? — спитала провідниця.

Богдана Стефанівна відмовилась. Скільки там лишилося їхати? Кілометрів сімдесят? Навіть як сто, то що вони в порівнянні з тим шляхом, який лишився позаду? Жінка почала потихеньку збиратися. Спробувала додзвонитися доньці, але знову не було зв’язку. Жінка сховала телефон у кишеню, й він одразу озвався дзвінком. Швидко дістала мобільник, номер не визначився.

— Алло! — промовила схвильовано. — Я слухаю!

— Бабуньо, привіт! Ти мене не впізнала? — почула голос Іванни.

— Іванко, дитино, я так рада тебе чути!

— І я тебе!

— Як у тебе справи?

— У мене все добре. А ти як?

— Усе нормально. Розкажи, як ти? Де? Можеш дати свій номер телефону?

— Бабуньо, я тебе дуже люблю, — сказала Іванна. — І маму теж. За мене не хвилюйтесь, у мене все добре. Передай вітання мамі, я їй зателефоную тижнів за два. Ну все, я не можу довго гово…

У слухавці запікало.

— Та що ж це таке! — у відчаї промовила жінка. — Зв’язок обірвався!

— Тут часто губиться зв’язок, — сказала провідниця, яка проходила з порожніми склянками. — До Рубіжного буде те саме.

— Я ж не встигла сказати головне!

— А ви зачекайте, — порадила жінка, — передзвонять.

До самої станції Богдана Стефанівна не випускала з рук телефон, але Іванка так і не передзвонила. У Рубіжному жінка разом з іншими пасажирами сіла в таксі. Перевірка на кількох блокпостах — і за сорок хвилин опинилася в Сєвєродонецьку.

Сухий і гарячий вітер дмухнув їй в обличчя, коли вийшла на знайомому автовокзалі. Богдана Стефанівна одразу пішла до Мріївських будинків, де жив Вадим. Вона швидко знайшла його квартиру і довго та безуспішно тисла на кнопку дзвінка.

— Їх нема вже кілька днів, — сказала сусідка, яка вийшла з квартири навпроти.

— А Левко?

— Поїхав у Київ на навчання, — пояснила жінка. — Що передати, коли повернуться?

— Скажіть, що приходила Богдана Стефанівна.

— А хто ви їм?

— Вони знають.

— Ну добре, передам. До них вчора приходила якась жіночка з дівчинкою, назвалася Катериною Максимівною, а та, що молоденька, — Аллою. Не ваші родичі? — спитала.

— Ні, — стенула плечима Богдана Стефанівна, — не знаю таких.

— Я все їм передам, — запевнила сусідка, — у мене хороша пам’ять.

— Дякую вам.

Богдана Стефанівна вийшла на вулицю й вирішила ще раз спробувати поговорити з Валерієм. Вона знайшла лавку в тіні, присіла на неї, попила з пляшки води. Не дуже їй хотілося чути колишнього зятя, але треба, подзвонила, привіталася.

— Чого вам треба? — почула непривітне.

— Нічого не чув про Настю?

— Ні, нічого. І Геннадій теж мені не дзвонить. Усе?

— Зачекай! Мені потрібно знайти кав’ярню «Затишок». Ти не знаєш, де це?

— Це та, що по Гвардійському проспекту?

— Здається, так. Десь у центрі. Ти там не бував?

— Я?! У тій бандерівській забігайлівці, де нациків безкоштовно поять кавою? Моєї ноги там не буде! — вигукнув чоловік майже істерично.

— Не кип’ятись, — заспокоїла Богдана Стефанівна. — Я тебе туди не запрошую, мені потрібно знати, де це.

— Краще б знали де ваша донька.

— Дізнаюся, то мій клопіт.

— Дивна у вас родина Бидлот, — глузливо мовив Валерій, — весь час губитеся і шукаєте одне одного.

Боляче різонули його слова, але Богдана Стефанівна стрималася і спокійно ще раз попросила назвати адресу «Затишку». Коли Валерій детально пояснив, як дістатися кав’ярні, жінка не попрощавшись відімкнула телефон.

Валентина радо зустріла її, метнулася готувати каву. Подала напій, поставила блюдце з «Наполеоном»:

— Ви ж з дороги, попийте кави, скуштуйте мою випічку, а потім поговоримо.

Валентині не залишалося нічого, як викласти Богдані Стефанівні всю правду. Вона бачила, як зблідла жінка, коли дізналася, що донька і Вадим поїхали до айдарівців і загубилися, як затремтіли її губи і по щоках покотилися рясні сльози. Господиня як могла втішала матір, але нема тих слів, які б могли розрадити її горе.

— І Левко заяву до міліції подав, і ми робимо все можливе, тож щось з’ясуємо, а зараз потрібно набратися терпіння і чекати, — сказала Валентина, подаючи склянку холодної води.

Богдана Стефанівна записала номер Левка, пожалілася, що їй закинули те, що члени її родини весь час губляться, взяла номер Валентини й Ольги. Уже на виході вона додала:

— Якщо вимагатимуть викуп, то гроші в мене є. Я теж піду в міліцію.

— Сходіть, але краще зранку, — порадила Валентина. — Куди ви зараз?

— Додому, — сказала Богдана Стефанівна, подумавши про те, що нещодавно мала інший дім, який називала своїм.

Бійці притягли телячу тушу, принесли гречку та яйця до шкільної їдальні.

— Ось, вполювали! — сказав задоволено Кабан, кинувши на землю важку ношу. — Сподіваюсь, хтось роздобув воду?

— Та є трохи, — відповів солдат у білому фартуху.

— Тоді починай кочегарити, бо люди голодні, та й ми не дуже ситі.

— Було б де кочегарити.

— Як це нема де? — встряв у розмову Злий. — Ти ж недавно кип’ятив воду.

— Еге ж, кип’ятив, — зітхнув чоловік. — Місцева родина принесли з дому газову плиту з балоном, і поки газ не скінчився, було на чому готувати, а зараз ні газу, ні енергопостачання.

— Чи й не проблема! Хлопці, несіть казани та каструлі на вулицю, — скомандував Злий. — Зараз дрова притягнемо, цегли навколо навалом.

— А якщо обстріли?

— Будеш молитися! — невдоволено сказав Злий. — Будівля у вигляді букви «П», тож можна розвести багаття біля ґанку, буде тобі прикриття з трьох боків, якщо, звичайно, снаряд не прилетить з четвертого, — насмішкувато додав.

Бійці швидко наносили гілля, на цеглини поставили великі каструлі та чавун. Порубали тушу на невеликі шматки, щоб швидше зварилася і на всіх вистачило, засипали гречкою, посолили. В окремій каструлі поставили варити для дітей яйця.

— Якщо воду не виливати після яєць, а навпаки, долити і додати яблука, то буде дітям солодкий компот, — вніс пропозицію Малий, підкладаючи під каструлю сухе гілля.

— У тебе є яблука? — глянув на нього Геннадій.

— Я миттю! — Малий підхопився з місця. — Тут зовсім поруч, у садку!

— Треба розділити потроху так, щоб вистачило на обід, вечерю і сніданок, — сказав i замислився Злий.

— Ага, скажи, ще на тиждень, — з іронією кинув боєць, витираючи руки фартухом.

— А що, не вистачить?

— Наші хлопці теж голодні. Не забув?

— То діли сам, як знаєш, — буркнув Злий.

Засвистіло, і всі хутко попадали, прикрили голови руками. Рвонуло десь неподалік, бо на хлопців посипалася земля. Прислухалися — тихо. Вони підвелися й обтрусили землю.

— Хай їм грець! — Злий вилаявся. — Відрощуєш оселедець, а його засипає!

— Як там наша каша? — Геннадій поглянув на каструлі.

— Як відчував, накрив, — сказав Кабан.

— Малий! — спохопився Злий. — Дідько! Де Малий!

— Та тут я, чого розкричався?

Хлопець вийшов із-за рогу. В оберемку тримав червонобокі яблука, обличчя трохи розгублене.

— Уявіть собі, осколок влучив у яблуко і застряг, а я їх не випустив з рук.

Злий дав йому потиличника і схвильовано мовив:

— Малий, якщо таке повториться, я… я сам тебе вб’ю. Зрозумів?

— Так!