— Привіт! — сказала і винувато закліпала очима.

— Ти?! Як ти… — ошелешено промовив він.

— Я тобі не збрехала — зауваж! Пам’ятаєш, я сказала, що буду завжди там, де ти? Було таке?

— Так, — погодився Гена. — Але куди їдеш?

— З тобою. Куди ти, туди і я.

— Це неможливо! Я проти! Ти уявлення не маєш, яке там пекло!

Геннадій нервово дістав пачку цигарок, знову запалив. Уля з винуватим виразом обличчя стояла перед ним і заявляла, що їде на фронт. Це неможливо! Ось чому вона відмовилася його проводжати! Напевно, прийшла на автовокзал трохи раніше і сиділа десь позаду, як мишка. Якби не приспічило їй у туалет, то їхала б нишком і далі. Потрібно зробити все, щоб відправити її назад!

— Послухай, Улянко, — Геннадій взяв її за плечі, щоб добре бачити обличчя, — я розумію твої пориви, вони дійсно благородні, але там стріляють, тебе можуть убити.

— Я знаю, — промовила стиха.

— Жінкам там не місце.

— Ти про гендерну рівність чув?

— Зараз не час дискутувати. Я пишаюсь тобою, але наполягаю, щоб ти негайно забрала свої речі і поїхала назад.

— Ні! — заявила вона твердо, мотнула головою, і неслухняний чубчик прикрив одне око.

— Якщо ти не повернешся, я ображусь, — промовив твердо і прибрав набік неслухняне волосся.

— Не повернусь! — промовила наполегливо.

— Ти повинна чекати мене вдома! Мені дуже важливо, щоб мене чекали, щоб я знав, заради кого взяв у руки зброю і заради кого маю вижити і повернутися! Ти це розумієш?! — Геннадій труснув дівчину за плечі, ніби намагаючись витрусити з неї саму думку іти воювати.

— Я не повернуся. Таке моє остаточне рішення, — сказала вона твердо, дивлячись своїми волошками йому в очі.

Геннадій не почув, як запрацював двигун автобуса і водій поквапив пасажирів зайняти свої місця. Він схопив в обійми дівчину, почав поспіхом цілувати і її волошки, і теплі вуста, ловлячи знайомий запах полуниці, і тоненьку шию.

— Мила, люба дівчинко, — говорив він, — прошу тебе, благаю, повертайся додому! Ти можеш загинути і я не переживу цього! Ти повинна бути вдома, чекати мене. Я повернуся, і ти мені народиш дитину. Добре? Заради цього ти мусиш жити, а там ніхто не дасть гарантій. Там смерть чатує над кожним, вона не вибирає, навпаки, забирає найкращих. Ти в мене найкраща, найгарніша, най-най-най! Обіцяй мені повернутися і берегти себе! Добре?

— Агов! Закохані, час їхати, — підійшов до них водій. — Ціла мильна опера!

— Вибач. — Улянка вивільнилася з обіймів. — Я тебе кохаю, тому завжди буду поруч, — сказала спокійно, але впевнено. — Ходімо, нас чекають пасажири.

— О, Господи! — скрикнув у розпачі Геннадій.

Уля швиденько прошмигнула вузьким проходом салону, всілася на заднє сидіння. Генику нічого не залишалося, як зайняти своє місце. «Ось тобі і сьоме щасливе число», — подумав він.

Автобус рушив. Хлопець решту дороги обдумував план подальших дій, як відправити Улю додому. «Попрошу командира, — вирішив він, і ця думка трохи заспокоїла. — Подивиться він на дівчину, та й відмовить — так вирішиться ця проблема».

Коли автобус зупинився, на Геннадія вже чекала автівка волонтерів. Старенькі «Жигулі» подали хриплуватий голос клаксоном, і назустріч йому вийшов Марк.

— Привіт, друже! — сказав він, міцно потис руку та обійняв.

— Привіт! Радий тебе бачити! — вигукнув Геннадій. — Тебе не впізнати!

— Чому?

— Змужнів, постаршав, форма… Тобі пасує!

— Краще б її ніколи не носити! — посміхнувся Марк. — А то хто? Невже?..

Геннадій обернувся. Поодаль мовчки з наплічником за плечима стояла Уля, засунувши руки в кишені джинсів. Махнувши рукою, Геннадій покликав дівчину.

— Моя дівчина Уля, вона зі мною.

Настя і Вадим мали три вихідні, тож вирішили поїхати в село і викопати картоплю. Настя знала, що Вадим мав намір доправити хлопцям посилки на передову, але не виказав невдоволення тим, що поїздка зірвалася. Вадим віддав свою машину з вантажем Левкові, і син із волонтерами повіз передачу бійцям. Зранку Настя забрала зі стоянки свій «Опель» і підігнала його до будинку. Потрібно було взяти з собою харчі на три дні. Враховуючи те, що після копання картоплі не вистачає сил на приготування їжі, Настя заздалегідь зварила борщ, перелила його в трилітрову банку.

— Усе! Я пропав! — засміявся Вадим. — Моя кохана жінка три дні годуватиме мене самим борщем!

— Не вгадав! — посміхнулася Настя. — Твоя кохана жінка завбачливо купила ще й ковбаски, сиру та хлібчика! А що ти в сумку поклав?

— Не підглядати! То сюрприз!

— Добре. Головне, щоб приємний, — сказала Настя, зачиняючи багажник машини.

Дорогою Настя думала про те, що літо на Донбасі видалося добрим: вчасно проходили дощі, збивали спеку, яка зазвичай дошкуляла, і дуже жарких днів було не так уже й багато. Якби не дощі, то у мами на городі треба було б день і ніч заливати грядки, бо піщана земля вбирає воду, скільки не поливай — все одно мало. А це літо як на замовлення, буде гарний врожай, та от лихо — війна. Настя зітхнула, проїжджаючи повз колишній блокпост окупантів. Навколо розбитих бетонних плит купа розірваних мішків з піском, порожні пластикові пляшки та скляні горілчані, купи сміття. Окопи поволі обсипалися, а обабіч дороги на соснах мигтіли аркуші паперу у файлах: «Обережно! Міни». Блокпост наших солдатів за двісті-триста метрів. Стомлений засмаглий хлопець перевірив документи, чемно попросив відчинити багажник, побажав щасливої дороги. З іншого боку дороги зупиняв машини для перевірки літній чоловік. На вигляд йому було років шістдесят, не менше, тож Настя подумала, що скоріш за все то доброволець. Клята війна! Змусила покинути рідну домівку і юнака, якому час бігати на побачення в нових кросівках та з букетом квітів, а не стояти в берцах, важкому бронежилеті та касці, і літнього чоловіка, який заробив пенсію і мав відпочивати у своєму домі, тішити онуків, а не тримати автомата в руках. Коли це все скінчиться?..

Мамина хата зустріла Настю і Вадима домашнім затишком і тишею.

— Де це мій гультяй? — сказала Настя, виглядаючи Барсика. — Нема господині, і кота не дочекаєшся.

Настя виклала харчі з сумки, поставила банку в холодильник. Вадим дістав пакет і також запхав на поличку холодильника.

— Може, викласти з пакета? — спитала Настя і простягла руку.

— Ні! Не чіпай! Там сюрприз!

— Це вже не сюрприз, — посміхнулася Настя.

— Чому?! — брови Вадима полізли на лоба.

— Бо сюрприз бряжчить як скляні пляшки.

— Та невже?! — розсміявся Вадим. — Здогадка — то лише гіпотеза, а істина тобі ще не відома.

— Перевдягаймося, мій філософе, нас чекає город.

— Нічого страшного, фізична праця корисна! — весело промовив Вадим, знімаючи футболку.

Перші викопані кущі картоплі дали знати про добрий врожай. Картоплини були великі та сухі, і Настя зауважила, що це, напевно, найкращий урожай, який вона пам’ятає. Вона згадала, як одного року ціле літо поливали город, від чого неймовірно швидко він заростав бур’янами, а врожай зібрали такий, що на всю їхню родину вистачило того гороху лише до Нового року. Настя ледь не ляпнула Вадимові про це, але вчасно себе зупинила. Навіщо йому зайве нагадування про минуле? І самій потрібно відірватися від нього, бо почалося нове життя, в якому нема Валерки, свекрухи, нема й Іванки. Знову згадка про доньку, знову щемкий біль у душі.

— Де мій телефон?! — спохопилася Настя. — Я забула його в будинку!

— Заспокойся, він у кишені твого фартушка, — нагадав Вадим спокійним голосом.

Настя полегшено зітхнула. Треба ж так переполошитися! Вдягла мамин передник, щоб сховати у кишеньку телефон, і забула. Стало трохи незручно за істеричний вигук, і, щоб згладити незручність, Настя спитала:

— Бачив український прапор у сусідки?

— Так.

— Тітка Дуся мужня жінка, — продовжила Настя, збираючи картоплю. — Навколо аж сичать сєпарюги, а вона знову вивісила прапор, не побоялася.

— Їй і досі погрожують сусіди?