— Зараз трохи притихли. Після того, як у Сєвєродонецьку на ринку заарештували кількох підприємців, прикусили язики.
— Але ж потім, за кілька днів, їх відпустили, — нагадав Вадим.
— Так, але бачив би ти, з якими невдоволеними пиками вони повернулися на свої робочі місця! — посміхнулася Настя. — Ніби щойно кислицю скуштували! А тихенькі які стали! Миші в нірці — не ходи й дивитись! Напевно, якусь роботу з ними провели, і це добре — іншим наука буде. Тут, у селі, сичать, як змії, не вітаються з тіткою Дусею, але терплять.
— Але ж не всі тут сєпаратисти?
— Звичайно, не всі. Проте люди налякані, тож свою думку не завжди можуть відкрито висловити. Пусте! Мине небагато часу, і люди зрозуміють, що нема нічого кращого, ніж спокійно жити на своїй землі.
— Я також вірю, що їхні засмічені пропагандою голови просвітліють, — погодився Вадим. — Питання в тому, скільки треба для цього часу?
Працювали на городі допізна. За розмовами день минув швидко і непомітно. Лише коли повернулися до хати, Настя відчула, як гуде натруджена спина.
— Зараз у літній душ, вечеряти і спати! — Настя взяла рушник, наміряючись іти митися.
— Можна я першим? Швиденько обдамся водичкою і накрию на стіл.
— Йди.
Літній душ змайстрував у садку ще батько Насті. Він виклав стіни з цегли, а нагорі прикріпив залізний бак з краником. На одну стіну спиралася залізна драбина, яку теж зварив її батько. По тій драбині треба було залізти нагору з відром води, щоб залити у бак. Кілька разів угору-вниз — і чотири відра води в баку. Вода за день нагрівалася, тож увечері можна було прийняти теплий душ.
Щоправда, бак вже замінили на новий, іноді доводилося гріти воду на плиті і доливати, щоб була тепла, але Насті подобалась батькова споруда. Вона щозими нагадувала чоловікові, що треба зробити так, аби не лазити драбиною нагору з повними відрами. Валерій обіцяв, а коли теплішало, то на городі роботи вистачало і знову руки не доходили.
— Я вже чистенький! — голос Вадима вивів Настю із задуми. — Твоя черга.
Від нього приємно пахло шампунем, милом, свіжістю і чимось таким знайомим і привабливим, що хотілося обійняти його і притиснутися до тіла, відчути його тепло. Настя підвелася зі стільця, поглянула на свої руки. «Треба не забути на ніч змастити руки кремом», — подумала і пішла митися.
Коли Настя повернулася, в кімнаті не було світла, лише посередині гарно сервірованого стола горіла рожева свічка.
— Прошу до столу! — сказав сяючий Вадим. — Ми з Барсиком постаралися, щоб усе підготувати до твого повернення.
— Приблуда повернувся — це я помітила, — посміхнулась Настя і звичним рухом намацала в кишені халатика мобільник. — А ось з якої нагоди у нас свято ще не зрозуміла.
— Сідай за стіл, зараз про все дізнаєшся.
— Цікаво, дуже цікаво! — сказала Настя, сідаючи поруч з Вадимом, бо стілець навпроти вже зайняв кіт.
Вадим відкоркував пляшку шампанського, наповнив грайливим напоєм келихи.
— Моя люба, моя кохана Настенько, — мовив він стишеним голосом. — Зараз я зроблю те, про що мріяв не один рік. Я хвилююсь, як хлопчисько на першому побаченні…
Вадим узяв руку Насті і поклав на долоню золоту обручку.
— Настусечко, я прошу тебе стати моєю дружиною! — на одному подиху промовив Вадим. — Фух! Мало серце не вискочило з грудей! Ти… згодна? Так, здається, треба казати?
Настя дивилася то на обручку, яка виблискувала у світлі свічки, то на чоловіка, який був збентежений, схвильований і трохи розгублений. Милий, добрий, коханий Вадим! Скільки разів він приходив до неї у снах, не бажаючи показати своє обличчя! Вона здогадувалася, що у снах (чи то мріях?) саме його руки торкалися її оголеного тіла, викликаючи бажання кохатися, але вона проганяла ті думки геть, бо у неї було своє, інше життя, де не було місця для нього. Тепер він поруч, зовсім близько, він пропонує стати його дружиною, а вона кліпає очима і мовчить. У горлі грудка, не від болю, від чулості, на очі навернулися сльози, хоча вона сильна і не тонкосльоза. Чому тоді змокріли щоки і бракне слів? Настя бере його руки, притискає до серця, потім нахиляє голову і цілує їх. Сльози капають на цілунок, вона дивиться йому в очі і стиха промовляє:
— Я кохаю тебе так, як ніхто нікого не кохав.
— Ти будеш моєю дружиною?
— Так! Здається, так треба відповісти?
— Неважливо як, — майже пошепки говорить він, покриваючи ніжними поцілунками мокре обличчя, — головне, що ми завжди будемо разом.
— Завжди, — луною повторює вона. — До самої смерті, як кажуть у фільмах.
— Так, завжди, до самої смерті, разом, всюди, назавжди.
Він цілував її палко. Цілунки покривали шию, груди, набухлі соски. Вона обняла його за шию, і з грудей вирвався тихий стогін.
— Кохана, моя кохана! Найкраща у світі!
— Милий, мій любий, я щаслива поруч з тобою.
— Ні, це я найщасливіший чоловік у світі.
— Тоді я — на Землі.
— А я — у Всесвіті…
Вадим підхопив Настю на руки, поніс на ліжко. На столі в келихах шуміло шампанське останніми бульбашками і тихо потріскувало полум’я свічки.
Цілу ніч Богдана Стефанівна не склепила повік. Під монотонне цокання коліс потяга пасажири мирно спали всі як один, лише схвильована жінка завмерла біля вікна, вдивляючись у темінь, яку розривали поодинокі вогники населених пунктів. Вона не могла розгледіти серед ночі будинки та дерева, але відчуття рідної землі наповнювало її душу приємним щемом настільки, що там, усередині, все мліло. Спогади навалювалися як цунамі, потужно, бурхливо, змушуючи серце жінки то тріпотіти, то шалено стугоніти, то завмирати. Ще кілька годин, і вона ступить на рідну землю. До цього часу Богдана Стефанівна не йняла віри, що знову побачить рідні Карпати, річку Стрий, батьківську хату. Багато років вона привчала себе до думки, що вже ніколи не побачить свою батьківщину, але спогади про неї виявилися невмирущими, бо не можна викреслити з життя те, що любив так щиро і палко. Гірські гамірливі річечки, величаві Карпати, вузькі гірські стежинки — все приходило до неї не лише у спогадах, а й у снах. Зараз вона не могла заснути і навіть не намагалася, бо боялася прокинутися знову в селі на Донбасі. Скільки разів так траплялося, коли бачила дуже реальний сон, де все справжнє: і кольори, і хмарки, які зачепилися за верхівки гір, і шум річок, — а потім прокидалася і довго не могла відійти від сну, повернутися в реальність, у своє буденне життя, де всього цього не було і вже ніколи не буде. Чи мріяла вона про те, що знову потрапить на рідну землю? Ні, надії собі Богдана Стефанівна не залишала, не мала права сподіватися на неможливе. Але життя непередбачуване — іноді може справдитися навіть неймовірна мрія…
Усе захиталося навколо, коли Богдана Стефанівна зійшла з потяга в рідному Стрию.
— Вам зле? Водички? Чи викликати лікаря? — якийсь чоловік підтримав її, помітивши, що жінка ледь не знепритомніла.
— Ні, дякую, все добре, — вона вдихнула повітря на повні груди, і будинки, вулиці, перон — все зайняло свої місця.
Богдана Стефанівна ходила знайомими вулицями, де знала чи не кожен будинок. Вона любила це тихе, спокійне містечко з вузькими вуличками, старими будинками, костьолами та церквами. Якби не люди, вона б упала на цю землю і цілувала б її. Походивши містом, вона пішла на околицю, до річки Стрий. Жінка знайшла безлюдне місце на березі, сіла на великий камінь, зняла хустку.
— Доброго дня, моя земле! — промовила.
І раптом сльози покотилися не з очей, а зі зболеної, згорьованої душі. Жінка не втрималася, впала на землю, припала грудьми, всім тілом до неї, до зігрітих сонцем пласких камінців. Вона пестила кожен камінчик, прикладала їх до свого обличчя, зігріваючи душу, поливала сльозами. Богдана Стефанівна втратила відлік часу. Та чи й важливий був для неї час, коли він роками стіною стояв між нею та рідними місцями? Потроху схлипування жінки стихали, мокре обличчя пестив вітер, висушуючи сльози, і жінка заспокоїлася.