Коли каша доварилися, до будівлі під’їхав на «УАЗі» Олексій Григорович.

— Як смачно пахне!

— Кашку будете? З м’ясом! — спитав Злий.

— Дякую, нема часу. Вам, хлопчики, десять хвилин на обід і десять на збори. Ідемо в атаку.

За п’ять днів Настю жодного разу не водили на допити, і вона губилася в здогадках. Тішило те, що вона побачила Вадима, він був здоровий і головне — живий. Щоразу, коли вона чула постріли чи вибухи, з’являлася надія на звільнення, але з того, що випадково вдавалося підслухати, узнала, що то перестрілки між ополченцями. Різні угруповання весь час сварилися, щось ділили і з’ясовували стосунки за допомогою зброї. Надія на звільнення полишала Настю, і вона починала хандрити. Найбільше лякала її невідомість. Вона геть не уявляла, чого чекати наступної миті, на що сподіватися, у що вірити. Було б набагато легше, якби ополченці визначилися з її долею. Нехай це ув’язнення, аби лише знати, що після покарання її звільнять. От якби дозволили бути поруч з Вадимом! Що з ним тепер буде? Уночі думала про матір і давилася слізьми, так було її шкода. Якби ж то звістку про себе дати! Вона ж там виплакала всі очі. Спочатку Ніна мало не добила її своїми вибриками, потім — Іванна, а тепер і Настя. «Ми всі потроху її вбиваємо», — побивалася жінка і не знала, як зарадити цій біді.

Вадима теж не викликали на допит кілька днів. Російський офіцер розкусив Філіна і не захотів забирати простих волонтерів. Мабуть, Філін біситься, тому може вимістить свою лють на ньому або на Насті. Від цього підступного чоловіка всього можна чекати, тож Вадим дуже тривожився за Настю. Через баландера він щодня передавав їй вітання, Вітька переказував йому привіт від Насті. Вадим знав лише те, що вона в тій самій камері — на цьому інформація вичерпувалася. Що відбувалося на фронті — теж невідомо, але одного вечора сусіди навпроти сповістили новину.

— Вадиме, — Степан намагався говорити так, щоб не чув охоронець, — новини є, невтішні.

— З фронту?

— Так. Про Іловайський котел чув?

— Ні, коли нас затримали, речники АТО все спростовували, — відповів Вадим. — Більше нічого не знаю.

— Розбили наших бійців під Іловайськом, — прошепотів Степан. — Вони відступили з міста. Кількість загиблих точно не відома, ополченці вихваляються, що наших багато полягло.

— То, може, брешуть? Видають бажане за дійсне?

— Та ні, точна інформація, з надійного джерела.

— А добрі новини є? — поцікавився Вадим.

— Якби ж то, — сумно промовив Степан. — Наших розбили на Савур-Могилі. Бойовики захопили й Амвросіївку. Щоправда, п’ятого вересня Контактні групи підписали так звані Мінські угоди.

— Які деталі угоди?

— Підписано меморандум щодо двостороннього припинення вогню, — пояснив чоловік, — щось на кшталт припинення вогню і виконання плану мирного врегулювання ситуації на сході України.

— Невже кінець?! — вихопилося у Вадима радісно.

— Я б не був таким оптимістом, — розсудливо промовив Степан, — але надія є.

— Усе буде добре! — Вадим почув голос Олени. — Слава Україні!

— Героям слава! — відповів Вадим і відійшов від віконця — почулися кроки в коридорі.

Збуджений такою кількістю новин, Вадим майже не спав тієї ночі. Знову зажевріла надія на краще. Війни колись закінчуються, вони не вічні, то, можливо, вже кінець? А чи правдива інформація у Степана? Може, обман чи якийсь гачок йому підкинули? Хай там як, людині властиво вірити в краще, тому Вадим налаштував себе на позитив. Проте зранку його повели до Філіна, і його надії розбилися на друзки. У кабінеті було кілька чоловіків. Вадима усадили на стілець. Філін постукав олівцем по столу, зиркнув спідлоба.

— Тішишся, що не вдалося тебе продати росіянам? — скривився. — Нічого, бувають обломи. Недавно затримали українського СБУшника, думав, що бабла на ньому зароблю стовідсотково, а він їм, як і ти, не знадобився. Буває, — посміхнувся він, і його посмішка була схожа на звіриний вищир. — Не вийшло зробити з тебе ворожого коригувальника, то зроблю навідника ЛНР. Як тобі ідейка?

— Не вийде.

— Ще й як вийде! Хана тобі в Україні. Запросимо телебачення, наприклад «Life News», вони знімуть програмку, де ти, як герой ЛНР, отримуєш з моїх рук медальку. Знаєш за що?

— І за що ж? — іронічно спитав Вадим.

— Під Тарасівкою наші бійці розбили цілу колону укропської техніки, сімдесят одиниць. І завдяки кому? Завдяки навіднику, тобто тобі, — Філін скривився. — Нагорода від командування ЛНР, телебачення, фото зі мною поруч напам’ять — все як треба. А як же?! Ти добре попрацював, нехай про свого героя дізнаються в ЛНР і в Україні.

Філін чмихнув сміхом. Банькаті очі нагадували два зліплені докупи вареники, обличчя розчервонілося.

— Хто вам повірить? — розгубився Вадим.

— Повірять! — Філін різко припинив хихикати. — Відведіть його! — наказав і свиснув у свисток.

Як і обіцяла батькам Алла, повернувшись з окупованого Луганська в Сєвєродонецьк, передусім сходила на могилу брата. Дівчина їхала в рідне місто з острахом, боялася, що батьківську квартиру банк продав за борги. Вона здогадувалася, що мати сподівалася на такий хід подій — вона ладна була пожертвувати житлом, аби лише донька залишилася в ЛНР. Вона навіть порадила взяти з собою особисті речі лише на перший час, щоб «потім не тягти назад». Дівчина не стала перечити матері, зібрала свій одяг в одну валізу і разом із Катериною Максимівною виїхала з Луганська. На їхнє щастя, квартиру навіть не опечатали, тож вони безперешкодно потрапили всередину. Провітрили і довго сиділи у ванні, насолоджуючись купанням. Навіть не вірилося, що можна скільки завгодно хлюпатися, не думаючи про економію води. Катерина Максимівна влаштувалася на роботу в школу, куди мала піти Алла.

— Нічого, Аллочко, — радісно сказала жінка. — Робота є, буде на що жити. Якщо пощастить, то знайду ще підробіток.

Алла боялася, що однокласники змінять до неї ставлення, докорятимуть за брата або життя в окупованому місті. Але все пішло добре, друзі зраділи її поверненню і перші дні навчання в школі були чудовими. Однокласники не ставили незручних питань, чи то з такту, чи з байдужості.

Першого вересня Алла наполягла сходити до тітки Насті, щоб познайомити з нею Катерину Максимівну.

— Ось побачите, вона вам сподобається і ви потоваришуєте, — сказала Алла, коли жінка погодилася.

На жаль, сусідка сказала, що Вадима і Насті вже кілька днів не видно, а Левко поїхав на навчання в Київ. Алла попросила Катерину Максимівну поїхати в село, де жила мати Насті, але жінка відклала поїздку до найближчих вихідних.

— У школі на вчителів в перші тижні після канікул лягає чи не найбільше навантаження, — пояснила, — тож доведеться почекати.

Алла з головою поринула в навчання. Після школи не одразу поверталася додому — йшла гуляти містом. Не вірилося, що можна ось так просто ходити вулицями і почуватися в безпеці. Часто вдень і навіть вночі було чути глухі вибухи, бо лінія фронту проходила неподалік, але в місті панував дух свободи. Дівчина навмисне обирала шлях для прогулянки в ті місця, де був установлений синьо-жовтий прапор. Вона сумувала за ним у ЛНР, але тепер це позаду, попереду нове життя.

Щодня з Луганська їй телефонувала мама. Відчувалося, що їй кортить почути щось негативне, аби сказати: «Ось бачиш, у нас краще, повертайся додому!» Вона так і казала «у нас» і «додому», але Алла знала, що її дім — тут, нехай у квартирі, на яку банк наклав арешт, але її батьківщина, її земля саме тут.

— Дуже хочу зустрітися з тіткою Настею, — сказала Алла матері і розповіла, що вони з Катериною Максимівною поїдуть у село, щоб її розшукати.

— Недавно я говорила з Настею, — згадала Аліса, — вона мені пообіцяла піклуватися про тебе, а зараз не можу до неї додзвонитися. Мабуть, щось із телефоном. Не їдьте поки що в село, спочатку я дізнаюся, де вона. Настя могла поїхати з матір’ю на захід, на її батьківщину.