— Привіт, моя рідненька! — поцілував її в губи. — Вибач за нереспектабельний вигляд, — пожартував він, — були часи, коли виглядав краще.

— Тобі смішно? — Настя погладила його неголену щоку. — А я незабаром матиму свій бізнес.

Вадим запитально подивився на Настю.

— Власний розсадник вошей.

Чоловік посміхнувся.

— Ти молодець, тримаєшся! Скажи мені відгадку, бо я вже мізки зламав.

— Щоб дочекатися перемоги, потрібно «перемочь», «пережити» всі біди — «по бєдє» пройтися і перемогти. Ми все переживемо, бо перемагає лише той, у кого більше сили волі та терпіння. Чи не так?

— Звичайно! Ми сильні, все переживемо і винесемо.

— У тебе рана загоїлася? — спитала Настя, торкнувшись розірваної футболки на плечі, де запеклася кров, залишивши коричневу пляму.

— Звичайно! Як на собаці! А ти як?

— Не дуже, але тримаюся. Буває й гірше.

Чоловіків також перевірили за списками і наказали сідати в автобус.

— Жінки наліво, чоловіки — направо! — прокричав охоронець.

— Я кохаю тебе! — Вадим поцілував Настю.

— І я тебе! — встигла сказати Настя до того, як охорона розділила їх.

Їдучи в автобусі, Настя дивилася у вікно і намагалася запам’ятати все, що бачить навколо. Коротка вимушена екскурсія мала залишити їй спогади та враження, які там, у в’язниці, відволікатимуть від гнітючих думок. Вулиці міста були майже порожні. Здавалося, що невидима сила сховала мешканців у надійні місця. Не видно людей на балконах, тільки білизна висить подекуди. Води нема, то яке прання? Поодинокі перехожі несуть у пластикових бутлях воду, зігнувшись від тягаря. П’ятиповерховий будинок зяє розбитими вікнами. Деякі вікна залатані фанерою та плівкою, інші виблискують новим склом. Перед будинком — вирва від снаряду. Уламки асфальту складені поруч охайною купкою. Із-за будинків виглядає, витягнувши довгу шию, підйомний кран. Прогулюється бабуся з онуком, тримаючи його за руку. Стара швидко оминула натовп озброєних людей, які стояли посеред тротуарної доріжки і жваво розмовляли. На крамничках написи: «Зачинено на ремонт», «Вибачте, ми не працюємо» та коротке, без пояснень і визначеності «Зачинено».

…Жінок розмістили в приміщенні колишнього архіву. Одна велика кімната на всіх з металевими стелажами. Схоже, документи вивозили поспіхом, бо подекуди валялися пожовклі від часу папірці, розірвані теки, старі газети, ручки та олівці.

— Ось наше нове житло, — сказала якась жіночка. — Треба прибратися, пилюки повно.

Жінки знайшли в кутку старий віник, на їх прохання охоронець приніс пляшку води, миску, ганчірку, сказав, щоб обирали собі спальні місця. Настя облюбувала собі «ліжко» в кутку на нижній полиці. Відстань до наступної згори півметра, тому на боці спати проблемно, але в порівнянні з задушливою маленькою камерою, великий простір здався апартаментами, де можна ходити, поспілкуватися, навіть дихати легше.

Жінки взялися за прибирання й одразу роззнайомилися. У цей час чоловіків розмістили в підвальній бойлерній.

— Лягайте де заманеться, — сказав охоронець. — Звиняйте, але постіль не завезли, — посміхнувся. — Та й навіщо вона вам? Ви все одно вороги.

— Спочатку б розібралися, хто вам ворог, — буркнув Степан, якого розлучили з дружиною. — І де нам спати?

— На підлозі. Де ще?

— Але ж підлога бетонна, тут холодно, — заперечив Степан. — Люди захворіють.

— А мені яке діло? Я виконую наказ. Усі питання до керівництва. Зараз принесу з архіву картонки, тож можна буде постелити, — пообіцяв чоловік.

В архіві охоронці позбирали картонні коробки, натомість жінкам принесли старі ватяні матраци.

— Дами, прошу! — сказав охоронець, кидаючи їх на підлогу.

Це була вже розкіш. Жінки розібрали матраци, послали на «ліжка», вибравши той бік, де було менше брудних плям. Потім усіх повели у їдальню, тож Настя мала змогу поспілкуватися з Вадимом. Ніколи їжа не здавалася їй такою смачною. Поруч була кохана людина, гарячий свіжий суп, зварений на кістковому бульйоні, солодкий чай — що ще треба, аби порадіти прожитому дню?

Богдана Стефанівна гадала, що засне швидко у своїй хаті, ще й дорога її втомила не на жарт, але не спалося. Барсик не відходив від неї і спати влігся поруч на ліжку. Кіт довго муркотів від задоволення, терся мордочкою їй об шию, облизав волосся, потім довго перебирав лапками і врешті-решт заспокоївся і заснув. Різні думки лізли в голову, снували невтішні здогадки. Вона вже знала, що з донькою та Вадимом трапилося лихо, і молила Всевишнього зберегти їм життя. Богдані Стефанівні почала муляти подушка, заважала ковдра, їй хотілося повернутися на інший бік, поміняти позу, але Барсик так міцно спав, що їй стало шкода улюбленця, і вона терпіла. Коли нарешті заснула, то наснилися діти. Маленька Ніна сидить на руках у свого батька і бавиться щойно отриманою в подарунок лялькою. Насті нема поруч. Богдана шукає її й знаходить за будинком у садку. Дівча сидить на лавці з лялькою і тихо схлипує.

— Дитинко, чому ти тут? — питає доньку. — Чого плачеш? Лялька не сподобалась?

— Сподобалась, — киває ствердно.

— То чому ти плачеш?

— Не знаю, — відповідає дівчинка. — Тато взяв Ніну на руки, — зізнається, схлипуючи.

Богдана Стефанівна розуміє, що Настя відчуває різне ставлення чоловіка до дівчаток. Вона садить її на коліна, притискає до себе і доводить, що Настя вже доросла дівчинка, а Ніна ще маленька, що батько обох любить, навіть ляльки однакові купив. А в самої серце тліє — дитину не обдуриш, вона відчуває фальш краще, ніж дорослі. Чоловік і справді приділяє більше уваги своїй дитині, але вона не має права його засуджувати, бо він не ображає її донечку, навіть записав на своє прізвище. Настя вірить матері, довірливо прихиляє до неї голівку і просить:

— Скажи, що ти мене любиш більше, ніж Ніну.

— Не можу, донечко, я люблю вас однаково.

Рука від лежання в одній позі заніміла, і жінка розплющила очі. Барсик потягнувся, вона лягла на спину. Чи то сон був? Ні, то спливли давні спогади, а здавалося, що спала. Скільки було таких випадків, коли Настя відчувала різне ставлення батька! Богдана, як мати, намагалася показати, що між дівчатками нема різниці, але маленька Настя була така чутлива і вразлива. Росли діти разом, а виросли такі різні. Може, справа в батьках? Зараз уже нема сенсу сушити голову над тим, чому і як щось сталося. У неї було дві доньки, а тепер одна десь далеко, інша…

Розплакалася Богдана Стефанівна, вткнулася обличчям у подушку, приглушуючи ридання. Невдоволений Барсик потупцяв по ній та улігся на її ногах. Вмовляла ж себе не ревіти, а не стрималася. Вкрай змучена жінка заснула під ранок, а о сьомій годині підхопилася й бігом умиватися.

— Проспали ми з тобою, Барсику, — сказала, на ходу перевдягаючись. — Мені потрібно до міліції, а ми з тобою спимо.

У слідчому відділі їй веліли зачекати. Богдана Стефанівна просиділа майже годину, а до неї так ніхто і не вийшов. «Напевно, забули про мене», — подумала і пішла до кабінету нагадати про себе. Там хлопець розповідав анекдот своїй колезі, яка сиділа за столом навпроти і голосно реготала.

— Я ж сказав зачекати! — невдоволено кинув він.

Богдана вийшла в коридор. Нічого не змінилося після звільнення міста: такий же безлад і нехтування відвідувачами. Хвилин за десять хлопець вийшов і відвів її до іншого кабінету, де їй знову порадили зачекати в коридорі п’ять хвилин. «У цього особливий годинник», — подумала Богдана Стефанівна, коли минуло двадцять хвилин.

Слідчий запросив її до кабінету, але нічого нового не повідомив.

— Працюємо, — запевнив він, — не сидимо склавши руки, але поки що про долю вашої доньки нічого не відомо.

— Зовсім нічого?

— Розглядаємо кілька версій. Перша: вони могли потрапити в полон до ЛНРівців. Друга: могли самостійно перейти на службу в ЛНР. Третя: могли випадково потрапити під вогонь і загинути. Четверта… Не хочу навіть говорити.

— Кажіть уже, — попросила жінка.