— Їх могли затримати і розстріляти ополченці, — сказав слідчий. — Такі випадки вже траплялися. Ополченці не дуже жалують волонтерів, які допомагають військовим. Не хочу вас засмучувати, але мусите бути готові до будь-якої новини.

Богдані Стефанівні не залишалося нічого, як залишити номер свого телефону і піти. Вона не одразу повернулася додому. Зайшла на ринок, купила трохи харчів та Барсику мороженої риби. До автобусної зупинки було шапкою докинути, але жінка вирішила сходити ще до Валентини в кав’ярню — може, у неї є якісь новини.

Валентина промовчала про новину, яку нещодавно розмістили в Інтернеті. Подружжя, яке допомагало військовим, ополченці закатували, місцеві знайшли їхні трупи. Богдані Стефанівні вона сказала, що кожного дня розміщує на різних сайтах оголошення про розшук, але поки що ніхто не повідомив важливої інформації, самі припущення.

— Усе одно хтось їх та бачив, — запевнила Валентина, — не може бути такого, щоб люди зникли серед білого дня і ніхто їх не помітив.

Богдана розповіла про припущення слідчого.

— Не слухайте ментів, — порадила Валентина, — вони вам такого наговорять! Краще б працювали! Пишуть, що більшість їх розігнали, але я не вірю. Знаю багатьох: як сиділи по своїх кабінетах, так і сидять сиднем! Але нічого, не все одразу змінюється, на все потрібен час, треба вміти чекати. Не хвилюйтеся, ми все одно їх знайдемо! Вірите мені?

— Тобі вірю, — жінка посміхнулася кутиком губ, усмішка вийшла сумна далі нікуди.

— Зробити вам кави або чаю?

— Ні, дякую. Поїду додому, купила рибки для кота, розмерзнеться і смердітиме.

— Пообіцяйте мені триматися, — Валентина обняла її за плечі.

— Обіцяю!

Розвідгрупа з трьох осіб безшумно просувалася вперед: Злий, за ним — Геннадій і замикала Улянка. Коли Злий помічав щось підозріле, давав їм знак рукою. Діставшись до невеликої улоговинки, вони почули внизу, за кущами терну та шипшини, голоси. Хвилина на оцінювання ситуації — і Злий пошепки скомандував:

— Йду посередині, ви — ліворуч і праворуч, у разі чого стріляйте. Схоже, тут ополченці, а не росіяни.

Геник пішов ліворуч, віддалившись від Злого, і втратив з поля зору Улю, яка взяла праворуч. Злий наблизився до голосів. Дивно, що їхня група до цього часу залишалася непоміченою, хоча під ногами тріщало дрібне сухе гілля.

— Стояти! Руки за голову! — закричав Злий поблизу кущів.

Тієї ж миті звідти прожогом вискочив ополченець із автоматом. Прямісінько на Гену біг хлопець у плямистій формі. Ополченець натиснув на гачок, дав чергу з автомата вбік, хоча Геннадій добре бачив його вирячені очі. Хлопець у камуфляжі не міг не бачити супротивника, але стріляв чомусь навмання, не прицільно. Геник відкрив вогонь і всадив кілька куль йому в груди. Обізвалися автомати його побратимів, але вся увага хлопця була прикута до скривавленого ополченця, який продовжував бігти.

— Дідько! — скрикнув Гена, коли ворог опинився за кілька кроків від нього.

Він бачив його скляний погляд, спрямований кудись повз нього, фонтан крові, що била з горлянки. Відтак хлопець спіткнувся і ледь не впав, але втримався. Геннадій пустив ще чергу, тіло здригалося від кожної спійманої кулі, але хлопець пробіг повз Геннадія і здолав ще метрів десять. Лише тоді упав як підкошений.

— Що в тебе? Порядок? — голос Злого вивів Геннадія зі ступору.

— Що то було? — мовив розгублено. — Я таке бачу вперше. Він біг із кулями в тілі, не помічаючи мене. Людина не може так…

— Пішли, зараз усе зрозумієш.

Вони підійшли до схованки ополченців, де на них уже чекала Уля. Три трупи на землі, у кожного оголена ліва рука, на ній — сліди від уколів, а поруч щойно використані шприці.

— Наркомани? — спитав Геннадій.

— Отож! Щойно ширнулися, тому твоя здобич і бігла на тебе, — пояснив Злий. — У такому стані він, як зомбі, шурував і сам не знав куди. Ти що, струхнув?

— Не без того, — зізнався Геннадій.

Злий перевірив кишені вбитих, дістав їхні документи.

— Так і є, — сказав він, — ополченці з ЛНР. Шевронів нема, але можна було і не перевіряти документи, я одразу бачу цих сраних захисників.

— У них на лобі написано? — поцікавилася Уля.

— Поглянь на них: брудні, неохайні, — пояснив Злий. — Схоже, наші «колеги» послали їх у розвідку, але ті вирішили в кущиках зловити кайф. Кайфонули наповну і не помітили, коли до них наблизилася смерть. — Злий пошастав по кишенях убитих, дістав гроші. — Є гривні та рублі, отже, росіяни десь поруч. — Він засунув купюри собі в кишеню. — Сєвєр, не дивись на мене так, їм гроші вже не знадобляться. Не факт, що і я ними скористаюся, в разі чого дістануться тобі в спадок. Вибач, нема з собою ручки написати заповіт на твоє ім’я.

— Та йди ти знаєш куди?! — відмахнувся від нього Геник.

— Якщо це була розвідгрупа, то нам треба змінити маршрут, — запропонувала Уля. — Могли чути наші постріли і піти на них.

Вони взяли трохи праворуч і продовжили шлях. Хвилин за десять вони почули віддалений гуркіт двигуна військової техніки.

— Схоже, БТР працює, — прошепотів Злий. — Наших тут бути не може, виходить, ворожий. Ви собі як знаєте, а я хочу курити. Три хвилинки на відпочинок, і йдемо далі.

Він дістав цигарки, присів навпочіпки, запалив. За ним закурили Геннадій і Уляна.

— У мене перед очима досі стоїть той хлопець, — зізнався Геник. — Очі вирячені й скляні.

— Сєвєр, а ти колись пробував курити драп? — спитав Злий, затягнувшись димом.

— Ні, а ти?

— Звичайно, пробував! На те воно й життя, щоб усе спробувати.

— Ну і як? Сподобалося?

— Хвилинний кайф не вартий того, щоб занапастити собі життя. Спробував, узнав, як воно, на тому й усе. Кожен сам вирішує, як йому жити, і сам обирає собі майбутнє.

— Хіба Філософ сам собі обрав майбутнє?

— Іноді за нас вирішує вища сила, а іноді сама людина, — пояснив Злий. — Схоже, до мене перейшло щось від Філософа, ось почав розмірковувати про життя, філософствувати, як він колись… А ти, Сєвєр, точно не курив драп?

— Жодного разу!

— Неправильний ти, хоча й непоганий товариш.

— Чому неправильний?

— Що то за пацан, коли не знає, як пахне драп? — посміхнувся Злий. — Жартую. Загасіть недопалки і топаємо далі, — сказав він, підводячись.

Вадим зрадів, коли його перевели в приміщення обладміністрації. Тепер він мав змогу вільного спілкуватися з іншими людьми. Чоловіки спали на долівці, підстеливши картонні коробки, вночі мерзли, бо кімната була сира і холодна. Двічі на день у їдальні Вадим бачився з Настею. Їм так і не дали змоги помитися, але щодня возили на роботу і, попри всі труднощі та невизначеність, життя урізноманітнилося. Зазвичай на роботу їх супроводжували одні й ті самi охоронці. Один день із затриманими були Костя та Олексій, хлопці років по двадцять п’ять, наступного дня була зміна старших охоронців: Сергію та Валерію було років по шістдесят. З обома змінами полонені мали змогу трохи поспілкуватися і дізнатися новини. Саме від них отримали інформацію про Мінські угоди і про те, що стрілянини стало менше. Схоже, що охоронцям обстріли також остогидли і вони хотіли спокійного життя. Звичайно, в обстрілах вони звинувачували укропів, які не дотримуються домовленостей, — іншого Вадим від них і не чекав. Охоронці часто розмовляли про нове керівництво, але певної думки не висловлювали. Схоже, вони не довіряли не тільки полоненим, а й один одному.

Найчастіше чоловіків возили розбирати завали будинків. Підганяли вантажівку, на яку полонені вручну закидали уламки бетону, цеглини, шматки асфальту, зламані гілки, розтрощені речі, які повилітали у вікна. Дрібніше сміття згрібали лопатами та мітлами, засипали його в мішки і також вантажили на машину.

Якось, коли охоронці всілися на бетонну плиту на перекур, неподалік зупинилися три бабці. Жінки про щось стиха розмовляли, час від часу тицяючи в полонених. Вадим зайшов за велику купу сміття, щоб сховатися з поля зору. Про втечу він навіть не думав, бо знав, що куля обов’язково його наздожене, а ось попросити у бабусь телефон можна.