Довгими ночами Богдана Стефанівна знову поверталася думками до слів Валерія. Може, він має рацію, коли називає їхню родину дивною, бо постійно хтось губиться? Чи то прокляття над ними висить? Але чиє і за що? Нікого не кривдила, нічого не крала, все життя чесно працювала. То чому її родині життя посилає все нові випробування? Кажуть, що Бог дає людині лише такі випробування, які вона може витримати. Тому треба їх гідно винести. Вона вижила в нелюдських умовах та знущаннях там, у чужій країні, коли поїхала шукати Ніну, варто і зараз набратися сил і чекати. Тільки де взяти ті сили? Удень працювала на городі, нахилилася, у голові запаморочилося, і вона порізала собі руку. Друга рука, поламана циганами, ниє вночі. Треба жити і чекати, а терпіння попросити у Бога.

Богдана Стефанівна згадала, які набожні люди в Західній Україні, і вона колись такою була. За багато років проживання на Луганщині уподібнилась до місцевих: до церкви ходила лише на великі свята, забула молитви, навіть дітки не знають, що таке перше причастя, бо тут не заведено. У церковні свята лише вдягають святкову хустку, готують різні страви та б’ють байдики. А Всевишній усе бачить звідти, його не обдуриш. Мабуть, треба іти до церкви і вимолювати прощення, благати сил, аби витримати випробування долі…

Уранці Богдана Стефанівна вбралася йти до церкви, коли раптом обізвався її мобільний.

— Я слухаю! — піднесла телефон до вуха, навіть на номер не встигла поглянути.

— Мамо, це я, Ніна, — почула знайомий голос. — Як ти?

— Потихеньку, а ти як, доню? Чому довго не дзвонила?

— Я на роботі з ранку до вечора, прийдеш додому, треба їсти готувати, прибрати, попрати. Та що я тобі розказую? Сама знаєш, яка жіноча доля.

— А Володя як? Чому ніколи не дзвонить?

— Він зі мною живе і працює, тож у нас усе добре.

— Ніночко, доню, а де ви живете? Чи не бідуєте?

— У будинку мого чоловіка, — пояснила Ніна. — Він чеченець за національністю, працюємо на будівництві у його бригаді. А ти зараз де? Вдома чи ще й досі на своїй бандерівщині?

Слова неповаги до батьківщини неприємно різонули, але жінка проковтнула образу і розповіла про будиночок у Розгірчому.

— Це неподалік від мого рідного Стрия. Таке чудове місце! Поруч гори, річка, повітря свіже, хоч пий, хоч на скибку намазуй! — говорила із захопленням. — А ще, Ніно, збулася моя мрія: я придбала двох коней елітної породи, гуцуликами їх називають. Мишасту кобилку звуть Герда, а рудого коня — Геракл.

— Мамо, мені не цікаво, як звуть коней і якої вони масті, — перебила донька. — Я не знаю, де твій Стрий, і не дуже хочу знати. Мене цікавить лише, де ти взяла стільки грошей?

— Приїдете до мене з Володею та новим чоловіком у гості, тоді й поговоримо, я тобі все поясню. Ось доведу до ладу садибу, і приїжджайте! А то й відпочити нема де, і куди покласти спати.

Ніна промовчала, жодного слова не сказала на те.

— Ніно, ти не хочеш спитати, як твоя сестра? Племінник?

— …

— Біда у нас, — сумно промовила Богдана Стефанівна. — Настя і Вадим волонтерили…

— Це той Вадим, що з ним Настя зійшлася після розлучення? — перебила її донька. — Мені нецікаво, чим вони займалися.

— Доню, вони повезли допомогу солдатам і зникли безвісти. Заяву в міліцію написали на розшук, а й досі нічого невідомо. У мене вже серце зітліло, — пожалілася жінка.

— То виходить, сестричці не сиділося на місці? Усе їй щось муляє в дупі! Кажеш, що допомагала нацикам?

— Ніно, вони допомагали нашим захисникам. Як ти можеш так казати?!

— Захисникам? — Ніна підвищила голос. — А ти забула, як ті захисники ледь не вбили Володю?! Як твоєму онукові довелося тікати з рідної землі голому і босому? Ти, напевно, забула, що хлопець поїхав з країни в шортах, футболці та шльопках?! І після цього моя так звана сестричка їм допомагає?

— Але ж солдати дали Володі змогу безперешкодно виїхати, ще й на квиток грошей дали, — нагадала жінка. — Ніно, давай не будемо сваритися. Твоя сестра зникла, і я не знаю, що робити. Я просто в розпачі!

— А я анітрішки!

— Як так? Ви ж сестри! Вас народила одна мати.

— Воно й видно, я поруч з сином, дбаю про нього, а в Насті син скакав на Майдані, а донька втекла галасвіта від такої матусі? — пустила шпильку.

— Ти часом не знаєш, як Іванка? Вона теж десь у Росії.

— Не знаю, вона мені не дзвонить, але якщо я випадково з нею зустрінуся, то допоможу всім, чим зможу. А щодо Насті… Мамо, мені неприємно говорити, але доведеться.

— Кажи вже все, що думаєш, — зітхнула жінка.

— До сьогодні я вагалася, чи зможу тобі це сказати, але тепер впевнена, що не тільки зможу, а й мушу.

— Доню, не муч мене, кажи вже.

— Розумієш, Росія — велика і могутня країна, а наш президент — свята людина…

— Я не хочу слухати цю маячню!

— Не перебивай. Я полюбила цю країну, її столицю, мені тут усе подобається. — Ніна намагалася говорити спокійно, але жінка відчула хвилювання доньки і сама затремтіла. — Мені простягла руку допомоги саме Росія, а в Україні фашисти ледь не вбили мого єдиного сина. Зараз у мене є чоловік і я поруч з ним почуваюся щасливою. Мені соромно йому зізнатися, що мати в мене бандерівка, а сестра на боці нациків.

У Богдани Стефанівни від почутого всередині похололо.

— Тому я вирішила раз і назавжди обірвати наші зв’язки, отримати російське громадянство і кляту Україну забути, як страшний сон.

— А російське рабство ти забула? — тремтячим голосом спитала жінка. — Ти зрадила пам’ять предків, пам’ять свого батька…

— Для мене рідним батьком є наш президент.

— Та-а-ак, — протягнула Богдана Стефанівна, — путінізм — тяжка і невиліковна хвороба. Добре, що твій батько цього не чує, а то перевернувся б у труні.

— Я вдячна тобі лише за те, що ти мені подарувала життя і виховала.

— Бачу, що неправильно виховала, — зітхнула жінка.

— Сьогодні я знищу свою СІМ-картку, — продовжила Ніна. — Я не знатиму твій номер, тому більше не подзвоню.

— Як?!

— Нарешті я перестану соромитися своєї родини і зможу почати нове життя з чистого аркуша.

— Ніно, зачекай! А якщо я помру? Ти не приїдеш зі мною попрощатися?

— Мертві не чують живих. Пробач, але не приїду. Хіба що колись зміниться все в Україні, тоді… Не буду обіцяти. Про нас не хвилюйся, ти ж знаєш, я не пропаду. Мене хоч на безлюдний острів викинь, виживу все одно. А тобі бажаю щастя, але вже без мене. Бувай!

У телефоні запікало. Богдана Стефанівна заклякла на стільці, не вірячи в почуте. Треба прокрутити все в пам’яті і зрозуміти, що відбулося. Але мозок втратив здатність аналізувати. У голові шуміло і наростав гул…

Полоненого росіянина напоїли водою і посадили на лавку в тіні. Тільки звільнили його рот від кляпа, як він заскиглив, що стікає кров’ю.

— Зараз перев’яжу, не розпускай тут шмарклі, — сказала Оксана.

Дівчина принесла бинт та трохи самогону в склянці. Вона обробила рану і вправними швидкими рухами перебинтувала чоловіку ногу.

— Відпочивай! — сказала йому і пішла в будинок.

За нею кинувся Злий, встигнувши показати знак Геннадію не турбувати їх. Гена посміхнувся, кивнув і покликав Улянку. Вони сіли за стіл під абрикосою.

— Ніби й війни немає, — сказала Улянка. — Тільки зараз розумію, що людині для щастя потрібно так мало! Було б ось так тихо, спокійно. Попили водички, трохи перекусили, замовкла артилерія, і світ уже здається іншим.

Геннадій обійняв дівчину, поцілував у шию.

— Головне, щоб кохана людина була поруч.

— Як гадаєш, візьмуть Іловайськ у кільце? — спитала Улянка, припавши до плеча коханого.

— Я не вірю в це, — впевнено мовив Геннадій. — І ніхто з наших не вірить. Скоріш за все, це залякування, щоб посіяти паніку. Двадцять першого серпня сюди направили на підмогу техніку, тож незабаром вона буде.

— Не розумію, під’їзди заблоковані ворогами, нема постачання води та провізії, а техніка прийде?