— Мабуть, вищому командуванню відомо більше, ніж нам. До того ж упевнений, що після параду в столиці всю військову техніку одразу направлять у найгарячішу точку, а саме, — Гена чмокнув Улю в кінчик носа, — сюди, в Іловайськ.

— Вищому командуванню ще числа дев’ятнадцятого доповіли, що Іловайськ під нашим контролем, тоді як насправді тільки половина міста. Стільки неправдивої інформації, що навіть тут важко розібратися що до чого.

— Війна, що вдієш? Є інформація не для загалу. Можливо, тактичний хід командування.

— Давати неправдиву інфу?

— Наша справа — бити ополченців, — сказав Геннадій, — а все інше вирішить командування. Втім, у мене є ну дуже правдива інформація, яка не підлягає сумніву.

— Яка? — В погляді Улянки — сама ніжність.

— Скажу тобі по секрету, — хлопець стишив голос, нахилився до вуха дівчини, ніжно торкнувся його мочки й злегка прикусив. — Я безмежно тебе кохаю, і це найправдивіша інформація.

Улянка посміхнулась, поцілувала неголену щоку Геника і так само тихо сказала:

— І справді, секретна і правдива інформація. Мені також дещо розвідка донесла.

— Справді? Що?

— Що ніхто тебе так не кохав, не кохає і ніколи не покохає, як Улянка.

— Цій інформації… я… вірю!

Їхні губи злилися в солодкому палкому поцілунку.

— Краще б дали мені ще води, — полонений визирнув із-за рогу будинку, — ніж цілуватися на кожному кроці.

— Слухай, як тебе там звати? — звернувся до нього Геннадій.

— Олексій.

— Олексій, у тебе є родина? Діти?

— Є. І що з того?

— Чому тобі не сиділося вдома?

— Був наказ. Я повинен виконувати, бо я кадровий військовий.

— Кого ти прийшов вбивати?

— Фашистів, які захопили майже всю Україну. Ми прийшли на допомогу ополченцям, які хочуть відстояти свободу своєї землі.

— Ясно, — зітхнув Геннадій. — Добре, що Злий не чує, бо він би тобі одразу поставив мізки на місце.

Зненацька почувся свист і вибухи.

— Знову з твого боку артилерія працює, — сказав Геннадій, недобре глянувши на полоненого.

З будинку вийшли Злий і Оксана.

— Друзяки, нам час йти, — нагадав Злий, поправляючи кітель.

Улянка і Геник взяли зброю і пляшку води, яку дала Оксана. Дівчина обняла Злого, і вони поцілувалися.

— Ти справді повернешся до мене? — спитала вона, з надією зазираючи в очі.

— Я ж пообіцяв. Ти мене дочекаєшся?

— Клянусь! Я чекатиму тебе скільки завгодно, — палко промовила дівчина. — Ти тільки бережи себе, будь ласка, не лізь під кулі. Якщо ти вважаєш те, що було між нами, випадковістю, то скажи одразу, щоб я не сподівалась.

— Оксанко, я обов’язково до тебе повернуся, клянусь. Головне, щоб ти мене дочекалася.

— Любий, ти — найкращий!

— Я — Злий, — посміхнувся хлопець.

— Наймиліший Злий, — дівчина знову поцілувала його. — Якщо є кохання, то воно саме таке.

Геннадій посміхнувся і підійшов до Улі.

— Ходімо, Злий нас дожене.

Коли хлопець наздогнав їх, Геник спитав, чи справді в нього з Оксаною все серйозно.

— Секс на війні неймовірний! — посміхнувся Злий і додав: — Здається, я не рабиню знайшов, а сам став рабом.

— Що?! — посміхнувся Гена. — На тебе це не схоже.

— Не можеш уявити, що Злий став рабом кохання? І не треба.

— Надовго?

— На все життя, якщо такі, як він, — Злий вказав дулом автомата на полоненого, — його не відберуть.

— Тепер не мають права!

— Оксанка розповідала, що місцеві бачили, як російські війська перетнули кордон і увійшли на нашу територію. Добре, що цього впіймали, у штабі допитають — буде більше інформації.

— Нога болить, — знову заскиглив полонений. — Мені треба відпочити!

— Йди швидше, наволоч! — Злий штовхнув його прикладом у плече. — Сидів би вдома біля жінчиної спідниці, не довелося б скавчати!

Вадим не розповів Насті про загибель бійців «Айдару». Він вирішив не поспішати, добре обдумати, чи варто саме зараз, коли їй і так важко, сповіщати неприємні новини. Він спробував вивідати в охоронців більше, але ті не мали доступу до списку загиблих. Скоріш за все, під підлий розстріл потрапили саме ті хлопці, яким він допомагав останнім часом.

Кінець вересня нагадав, що справжня осінь не за горами. Уночі було так холодно, що чоловіки не могли спати. Жінки допомагали їм, збираючи картон, з якого робили матраци. «Ліжка» були вже товстими, але від холоду не рятували. Увечері після роботи чоловіки розповідали свої життєві історії. Зазвичай біда зближує людей, і полонені не були винятком. Відразу у Вадима викликав лише один чоловік, місцевий бізнесмен Василь, власник супермаркету електроніки. Справи в нього йшли непогано, і, звикнувши купатися в грошах, він відчув уседозволеність. Коли в Луганську заборонили пересуватися будь-яким транспортом, вулицями їздили лише військові машини та техніка, а також автівки ополченців. Василь вважав, що правила не для нього, тому їздив своїм джипом, як і раніше. На перехресті його намагався зупинити ополченець, але Василь лише натиснув на педаль газу. Той дав по автівці чергу з автомата, але джип уже зник за поворотом. Ополченець зв’язався зі своїми по рації, і дорогу перегородили озброєні люди. Ополченці нам’яли боки Василеві за непокору й кинули на підвал. Чоловік сидів разом з усіма вже два тижні і досі вважав, що його затримали помилково. Щодня він вимагав зустрічі з керівництвом, йому обіцяли, але продовжували возити разом з усіма на роботу. Навіть полон його не змінив. Нікуди не поділися пихатість та зверхність, хоча дорогий костюм перетворився на лахміття. Чоловік просив звертатися до нього Василь Іванович, та всі пропускали це повз вуха. Бізнесмен патякав про яскраві перспективи молодої республіки, про благородство захисників та про майбутній розквіт свого бізнесу.

— З ним треба бути обережним, — сказав якось Степан. — Цей заради своєї вигоди підлиже будь-який зад.

— Та я й сам бачу, — погодився Вадим.

Зрештою Василь так дістав охорону, що вони пожалілися на нього керівництву і бізнесмена відвели до Психа для виховної роботи. Чоловік повернувся з розбитим носом та губами, із синцями під очима, але й це його не заспокоїло. Відлежавшись добу, він знову почав вимагати папір і ручку, щоб написати заяву до комендатури.

— Можемо зводити до Психа, він видасть тобі і папір, і ручку, все по повній програмі, — розсміявся охоронець.

Своєю зверхністю Василь відштовхнув від себе всіх, залишившись на самоті серед великої кількості людей, які намагалися підтримувати одне одного і морально, і фізично.

Якось увечері Вадим сказав охороні:

— Якщо завтра нам не видадуть теплий одяг, ми не працюватимемо. Передайте керівництву. Це наша вимога.

— Чого це ти за всіх розписався?! — витріщився на нього Василь. — Я нічого не просив!

— То й нехай твої яйця примерзнуть до бетону, — спокійно відповів Вадим.

У бойлерній чоловіки перемовлялися про те, що на них чекатиме.

— Видадуть, куди дінуться, — сказав Степан.

— Або всіх вас розстріляють за непокору, — буркнув Василь.

— Тебе, мурло, ніхто не чіпає, то лежи мовчки, — кинув Вадим.

Вадим довго не міг заснути. Він скрутився калачиком, намагаючись зігрітися, але марно. Він почав думати про Настю. Вона йому говорила, що дуже боїться Філіна. «Не знаю чому, — зізналася Настя, — але як тільки його побачу, у мене одразу підкошуються ноги. Наче я кролик перед удавом — мене паралізує його погляд. Жодного разу не змогла поглянути йому у вічі. Боюся його тут зустріти».

А Вадим сьогодні бачив Філіна, та не схотів лякати Настю, тому промовчав. «Нехай потім, не зараз», — вирішив. Усе одно рано чи пізно Настя про все дізнається сама.

Вранці чоловікам видали камуфляжні куртки. Добре, що були різних розмірів, тож кожен підібрав більш-менш підходящу.

— Жінок також вдягли? — поцікавився Вадим.

— Атож! Хіба ми не люди? — відповів охоронець.

Того дня на роботу їх повезли незнайомою дорогою за місто.